Попри належність до винищувачів четвертого покоління та наявність у бойовому строю Ізраїлю сучасних F-35 і F-15, саме F-16I Sufa виконують левову частку ударних місій:…
Дата 26 лютого увійшла в історію як День кримського спротиву російській окупації: саме тоді біля Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбулося протистояння між проросійськими та проукраїнськими активістами у зв’язку з намірами кримського парламенту проголосувати за вихід Криму зі складу України.
Вже наступного дня російські спецпризначенці без розпізнавальних знаків захопили будівлі Верховної Ради та Ради міністрів АРК, на яких вивісили російські прапори. Окупація Криму перейшла у відкриту фазу.
З нагоди Дня кримського спротиву до Інформаційного агентства АрміяInform завітали громадські діячі, співкоординатори громадського руху «Євромайдан-Крим» (2013–2014 рр.), а нині — представники Крайової Ради Українців Криму Сергій Ковальський і Андрій Щекун.
— Від часу анексії Криму минуло ціле десятиліття. Кожна річниця тих подій — це певною мірою переосмислення…
Сергій Ковальський:
— Якщо ми кажемо про переосмислення, то світ нарешті побачив, що це дійсно був початок війни. Що росія — це загроза не лише Криму, а й усій Україні та, можливо, не тільки Україні. Перші наші акції в умовах окупації якраз і проголошували звернення до гарантів Будапештського меморандуму, до ЄС і західних партнерів — усвідомити це.
І взагалі, спротив в умовах військової агресії — це було, в принципі, одне з таких завдань, які ми дійсно могли виконати і перед собою ставили. Це була позиція українців у Криму, що Крим хоче залишатися Україною, росію там не чекають.
Але будь-які переговори з агресором, будь-які договори з агресором, будь-яке умиротворення його — нічого не варті. Зрозуміти це ми повинні були ще тоді, коли був окупований Крим і, по суті, міжнародне право було розтоптано. Бо росія так сприймає весь світ, «західну» цивілізацію, українців — для них ми якісь неадеквати, що граються в демократію. А вони — це вища сила, яка буде робити те, що собі думає.
І зауважте, що путін спочатку казав — це не ми, нас там немає, це зелені чоловічки. А потім не соромився казати, що «так, я віддав наказ захопити Крим». Навіть фільм зняли про це. Виходить, що для них сьогодні казати так, а завтра інакше — норма. Для нього особисто, як для президента, для цього режиму, для цієї ідеології, яка панує в росії, брехня — це норма.
І навіть якщо путіна не стане, його режиму не стане, але ця імперська ідеологія, що панує в росії, залишиться, то поки вона буде мати силу — буде завжди загроза.
— Тому й треба чинити спротив, послаблювати імперію…
Андрій Щекун:
— Що таке реальний спротив агресору ми добре знаємо. І цей спротив триває не 10 років. Бо почався він не у 2014 році, коли окупували Крим. Спротив почався з першого дня, коли ми проголосували на референдумі за незалежність України. І саме кримчани найбільше відчували цей спротив, бо ми є його носіями.
Перший період спротиву окупації — це Мєшковський період, 1993–1995 роки. Далі — Помаранчева революція, Майдан Гідності, рух «Євромайдан-Крим»…
Реальність така: лише коли закінчиться існування рф — постане Україна. Та Україна, про яку мріяли наші діди, прадіди, наші пращури.
— За вісім років окупації ми не бачили з Києва, якщо чесно, якогось організованого спротиву в Криму. Чи означає це, що таких процесів не відбувалося? Що змінилося нині, під час широкомасштабного вторгнення?
Андрій Щекун:
— Не бачили, бо не було запиту. Від України, зокрема. Ви ж розумієте, що на будь-який підпільний організований рух потрібні насамперед запит, ресурси і формування політики — що далі?
Ну, підірвали там щось, далі що? Як це все правильно зробити, як убезпечити себе і родину, інформаційна складова — що ми повинні вкинути в інформаційний простір і так далі. Цього всього не було. Державі це не було потрібно.
Сергій Ковальський:
— Чому так багато людей сьогодні в рухах спротиву, як-от «Жовта Стрічка», «Атеш»? Це все проукраїнські рухи. А їх що, не було три роки, п’ять років тому? Звичайно, вони були. Звичайно, вони готові були ризикувати та діяти. Звичайно, вони хотіли допомагати Україні.
Але Україна казала, що ми будемо повертати Крим дипломатичним шляхом, колись там, якось… І після такого меседжу очікувати, що люди самі організують рух проти російської імперії? Мабуть, це дуже було б сильно амбіційно.
— Збройні Сили України досить активно нині атакують росіян у Криму. Наскільки успішними ви вважаєте ці дії?
Сергій Ковальський:
— Тут є два аспекти. Безумовно, ми радіємо будь-яким діям, які наближають нашу Батьківщину додому… Бо всі ми мріємо колись приїхати до будинку батьків, туди, де народилися, виростали…
Але ми повинні бути свідомі, що москалі використовують це проти нас. Вони популяризують серед населення думки, що ми їх усіх знищимо, оскільки вони всі зрадники.
І в мене вже кілька було розмов з кримчанами, коли вони про це кажуть. Мені доводиться пояснювати — зачекайте, а чому ви зрадники? Ви з «аквафрешем» бігали вулицею чи ні? Ні, не бігали. Ви в держустановах десь зрадили? Ні, не зрадили. А ви хоч на референдум ходили, голосували? Ні, не ходили. Тож, чому ви вважаєте себе зрадниками?
Окупанти намагаються використати вибухи в Криму, щоб підсилити цей наратив.
Але будьмо відвертими — всі ці загравання з таким ворогом, як росія, про дипломатичний шлях тощо — це все розмови ні про що. Тобто ми розмовляємо з хижаком, який хоче нас з’їсти, і кажемо, слухай, давай не зараз, а може, на вечерю, може, на наступний ранок… От про що мова насправді.
Тому щодо Криму в нас давно є усвідомлення, що єдиним можливим варіантом звільнення Криму є силовий метод. Для того, щоб до Криму повернулася Україна, повинен зайти український солдат і вивісити Державний Прапор. Поки немає силової складової, поки немає Збройних Сил України в Криму, про жодну Україну в Криму казати ми не можемо.
Тому, на мій погляд, наше завдання — щоб ми не забули свою головну мету — вихід на кордони 1991 року. Щоб не заговорив нам ніхто нашу свідомість, адже замороження цього конфлікту буде означати, що будуть воювати наші діти. Ми не маємо залишити окупантам ані метра нашої землі, жодного клаптика.
Андрій Щекун:
— Вісім років до широкомасштабного вторгнення Україна говорила про реінтеграцію Криму виключно дипломатичним шляхом.
У 2021 році з’являється міжнародний проєкт «Кримська платформа». Почитайте декларацію «Кримської платформи». Там суть державної політики України — «Виключно дипломатичним шляхом». Навіть не припускається, як варіант, дипломатично-військовий шлях. Це що, захист територіальної цілісності України?
Ми втратили 8 років. Не готувалися до деокупації Криму, а просто констатували і говорили. Багато говорили. І експертне середовище створили…
Слава Богу, хоча б у тій «говорільні», як я її називаю, ми тримали в тонусі всі державні органи влади, і тема Криму не зникла з порядку денного. А вона могла зникнути ще у 2014 році, коли ухвалили закон про вільну економічну зону. Коли кримчани всі стали нерезидентами для своєї країни в один день. Ми багато в чому винні самі.
І тільки сьогодні я бачу елемент реальної реінтеграції Криму — це ЗСУ. Вони не розмовляють, вони гатять. Це деокупація реалістична. І вона діє. І державні органи влади не встигають за цими діями. Бо за солдатом з прапором, коли деокупація прийде, повинен зайти хтось, хто буде реалізовувати державну політику. Потрібні кадри, резерв…
— Тож, якою ви бачите деокупацію Криму? Прийдуть Збройні Сили, встановлять українські прапори, візьмуть під контроль територію. Далі що?
Андрій Щекун:
— Далі повинна включатися політика реінтеграції. Війни починаються з гуманітарної політики. Якщо Україна понад 20 років до окупації не звертала уваги на гуманітарну політику в Криму, то вона й отримала ось такий наслідок. І якщо ми сьогодні знову не звертатимемо уваги на інформаційне поле, релігію, освіту, науку і культуру, не реалізуємо політику, яка буде спрямована на формування української ідентичності, якщо знову будемо плакатися і говорити, що Крим якийсь не такий, то знову будемо, вибачте, спротив учиняти тим же незниклим проросійським організаціям, що будуть фінансуватися і виконувати вказівки з москви…
Починати треба з інформаційного простору. У перший день за солдатом повинна зайти газета «Кримська світлиця», і там вже повинно бути надруковано, що робити далі — покроково. Друга складова — військова адміністрація, яка буде впроваджувати державну і кадрову політику. Чому військова адміністрація досі не створена? Єдиний регіон України, що не має військової адміністрації — Автономна Республіка Крим і місто Севастополь. Це неправильно. Я вважаю, що вона вже повинна бути сформована. Вона вже повинна підбирати той кадровий резерв, який є носіями цього спротиву, цієї боротьби, і знають, що завтра насамперед за солдатом треба зробити.
Сергій Ковальський:
— Зараз багато напрацьовано всіляких стратегій, але все буде впиратися в конкретні дії конкретних людей, які потім там будуть займатися реінтеграцією. Якщо вони не будуть підготовлені, то ми будемо мати величезні виклики і колосальні проблеми з місцевим населенням, якому 10 років промивають мізки і яке зразу ж буде порівнювати повернення України… з окупацією росіян.
Адже окупанти хотіли з Криму зробити таку собі «мєчту русского міра» для всіх чиновників, пенсіонерів та різних пристосуванців. І цей чинник, особливо в перші роки, точно діяв. росіяни дотували Крим на понад 75% — будували мости, дороги і багато чого іншого. Вони намагалися в Криму всім зарплати та соцвиплати підіймати, оздоблювали все, тобто робили, в певному сенсі, вітрину, необхідну для подальшої окупації України, поки російська глибинка й далі сиділа без газу, без доріг, без найнеобхіднішого…
Деокупація буде інакшою. Але ми повинні показати рівень саме під час реінтеграції Криму. Бо що посіємо, те й пожнемо…
Фото Олени Худякової
