Для сімей це насамперед можливість поставити болючі запитання, отримати оновлену інформацію та бути почутими. Репортаж — про атмосферу зустрічі, ключові заяви…
Побратими лагідно називають її «своя пацанка», вона жартома сама себе — «одеська босячка». Дівчина з позивним «Киця», яка багато сміється, з якою поруч легко і тепло.
Водночас — надзвичайно зібрана та уважна в ситуаціях, що вимагають швидкого вирішення й чітких дій. Вона провела понад два роки у складі добровольчого батальйону ДУК ПС під час АТО, і з березня 2022 знову рятує поранених на фронті.
Під час АТО разом із друзями Вікторія збирала допомогу для ДУК ПС, все забезпечення якого, по суті, і лежало на волонтерах. А у 2016-му, дізнавшись що в підрозділі дуже потрібні медики, приїхала на фронт вже в якості добровольця. Після навчання дівчина стала бойовим медиком 3 ОСР ДУК ПС. Так у її життя увійшли Карлівка, Пєски і Авдіївка.
У 2018 році, на базі «Домік», куди приїжджали працювати стоматологи-волонтери проєкту «Тризуб-Дентал», Вікторія познайомилася з майбутнім чоловіком.
— Я жартома захожу до Толіка «О, лікарю, полікуйте мене». А він глянув втомлено і каже: «Хочеш я тобі кави зроблю?» Така була перша зустріч. Потім багато спілкувалися, виявилося що він з Одещини, як і я, — розповідає Вікторія.
В 2019 році дівчина повернулася додому і відчула, що їй важко адаптуватися до цивільного життя. Анатолій намагався її підтримати, спочатку як друга, а потім вони обидва зрозуміли що їх почуття глибші. Влітку 2021 на горі Петрос Анатолій зробив Вікторії пропозицію, надягнувши на палець коханої обручку з хлібної кліпси, бо справжню, з діамантами, не встигли доставити.
Мене з війни чекає чоловік — і це нормально
У січні 2022-го в їхній родині сталася біда. Під час походу в Карпатах потрапили під лавину: мама Анатолія загинула, сам він зазнав дуже важких травм, Вікторія відбулася забоями.
У лютому її серце розривалося між відчуттями: як парамедик, вона потрібна на фронті, але і був біль за коханого. Він втратив найдорожчу людину, і це було важче за усвідомлення втрати фізичних можливостей і постійний фізичний біль.
У березні, коли Анатолій зміг на милицях дійти до РАГСу, пара офіційно розписалася. А за кілька днів Вікторія поїхала на Київщину до свого добровольчого підрозділу.
— Багато було важких розмов. Ми сперечалися, ділилися один з одним відчуттями і думками, і врешті-решт прийшли до порозуміння, що в нашій ситуації все насправді правильно. Те, що я у війську. Те, що він відновиться і повернеться у професію.
Знову зможе їздити лікувати бійців. Так згодом і сталося. Ба більше, Толік видав книгу по своїх записах з ротацій «Стодола ФМ». Перша книга про військову стоматологію в нашій країні — і це дуже круто, я вважаю.
Толік часто постить наші фото у ФБ, пише теплі слова, як любить, чекає, пишається. І я розумію, наскільки це сміливо з його боку, в нашому суспільстві, отак відкрито писати — моя дружина у війську, рятує поранених, я пишаюся нею. А я можу спокійно відповісти, що мене чекає з війни чоловік — і це нормально, — з теплою усмішкою каже дівчина.
Під час спільної операції з іншими підрозділами Сил оборони її добровольчий підрозділ звільнив 10 селищ на Чернігівщині
У березні 2022-го підрозділ Вікторії працював на межі Київщини і Чернігівщини, медики виїжджали з групами на різні завдання.
— Ми завжди були поруч, і хлопці знали, що не лишаться без допомоги. Це дуже важливий психологічний чинник — коли ти знаєш, що в разі чого тебе витягнуть, за твоє життя будуть боротися, — каже дівчина.
У той складний момент великі сили ворога були кинуті на прорив до Києва, а ракетні удари знищували бази, склади. Техніки не вистачало, волонтерська допомога тільки налагоджувалася. І якось медики виїхали на задачу на великій білій швидкій з правим кермом і запрограмованим обмеженням щодо швидкості.
— Була засідка на колону. Наші відпрацювали по тентовці, але кількість боєкомплекту була обмежена. Звуки бою затихли, і ми почули, як наближаються танки. «Стугна» вистрілила двічі… і знову тиша. Тільки цей гул.
Ми переглядалися і чекали. Один із зовсім молодих хлопців спитав побратима — що то гуде. «То їде поїзд Київ-Рахів за тобою», — жартома відповів той. За хвилину команда — усім швидко відходити.
І ми чекали, поки вузькою ґрунтовкою виїдуть бійці, рахували і передостанніми вижимали з нашої чудо-машини все, на що вона була здатна. Хтось потім дорікнув водію — ти б ще 20 км/год по відкритому полю від танків тікав. Ми тільки посміялися, — згадує Вікторія.
31 березня дівчині сказали готуватися приймати поранених, а фактично — екіпаж слідом за піхотою заїхав у Новий Биків. Дівчина ніколи не забуде сліз і обіймів людей, які вийшли зустрічати визволителів.
Тоді під час спільної операції з іншими підрозділами Сил оборони добровольчий підрозділ, в якому перебувала Вікторія, звільнив 10 селищ на Чернігівщині.
Тоді ж постало питання, що підрозділ офіційно увійде до складу ЗСУ. І добровольці мають зробити вибір. Час на роздуми — дорога на Ізюмський напрямок. Під час нетривалої зупинки по місцю, де бійці зупинилися на ніч, було завдано авіаудару. Лише дивом ніхто не загинув.
— Я «мобілізована по удальонці». 8 квітня 2022 в містечку Барвінкове залізла на дитячу гірку і відправила свої дані на адресу, яку сказав старший з нашого штабу. Ще тоді фотографувалися з посестрою на кониках. Дуркували.
Я не вважаю себе людиною, яка не знає страху. Буває і важко, і страшно. Але мені не потрібна була умовна «повістка», для того щоб не стояти осторонь, відвертаючись від зла. Достатньо було голосу власної совісті, — каже Вікторія.
Поранений не повинен бачити розгубленість чи страх у твоїх очах
Того ж дня підрозділ зазнавати втрат. Загинув і комбат Хаммер, якого бійці поважали і любили. Доставивши перших поранених на стабілізаційний пункт, Вікторія лишилася там разом з іншими медиками підрозділу. На стабпункті жили, і звідти виїжджали на чергування. Там же лікарі двох бригад рятували важких поранених.
Вікторію вразила глибина людяності й те, з якою віддачею працював колектив лікарів. Вони боролися за кожного під постійними обстрілами, долаючи виснаженість і ухвалюючи складні рішення в ще більш складній обстановці.
І ця боротьба за життя була перемежована з гумором і турботою.
Вікторія тоді взяла на озброєння навичку — як би ти сам не був схвильований — усміхатися і говорити з пораненими так, наче все не так страшно.
— Психологічний стан людини дуже важливий, коли організм бореться. Поранений не повинен бачити розгубленість чи страх у твоїх очах. Своїм спокоєм ти зберігаєш в іншій людині сили, які їй життєво важливі, — каже дівчина.
Далі були околиці Бахмута і Торецька. Підрозділ, де служила Вікторія, працював вже більш професійно, але медиків не вистачало. Тож чергувати доводилося майже постійно.
Вже добре знаючи важливість і ціну правильної й вчасної комунікації, Вікторія намагалася ближче знайомитися з бійцями. Бо обговорення робочих моментів чи навіть просте дружнє спілкування формує необхідну довіру.
…Стільчик і дзеркальце під навісом з винограду — ось імпровізована перукарня, де побратими у вільний від завдань час допомагали один одному освіжити зачіску. І «Киця» не пропускала можливості скористатися послугами «перукарні».
— Так, я хотіла мати вигляд, який мені подобається, навіть коли зачіска більшість часу прихована під бафом чи каскою. Догляд за собою — це теж момент психологічного розвантаження. І для хлопців насправді так само.
Ті ж «котячі вушка» на касці — це елемент психотерапії, як би то смішно не звучало. Є ті, на чию думку, ми повинні мати вигляд, сповнений кричущого трагізму на тлі жахіття війни. Але війна — це не про однотонність, тут все на контрасті, — каже дівчина.
В липні дівчина стала свідком одного з жахливих злочинів росії — ракетами ворог поцілив у п’ятиповерховий будинок у Часовому Яру. Тоді загинуло 48 людей, серед них жінка з маленькою дитиною.
Екіпаж Вікторії одним з перших прибув на місце трагедії. Туди ж прибігли й бійці їхнього підрозділу, які жили неподалік. До ночі вони надавали допомогу на місці, розгрібали вручну завали, виносили до швидких поранених.
— Пишаюся нашими хлопцями, як вони злагоджено і чітко працювали. Приємно, що в тому є трохи й нашої заслуги, бо перед виїздом на бойові багато займалися з ними. А я сама тоді вискочила в кросівках і шортах, кросівки поплавилися, ноги побила об цеглу.
Коли на місці вже вистачало рук, працювали ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь — ред.) і МНС, ми завезли двох поранених у шпиталь і повернулися додому. Вже було близько години ночі. А о третій потрібно було вставати, їхати на чергування, — згадує «Киця».
Їй пропонували комфортну тилову службу, але вона обрала чергувати в бліндажах і підвалах
Коли частина, де служила Вікторія, зіткнулася з переформатуванням, дівчина думала лише про те, що хоче лишатися разом з людьми, які стали неймовірно рідними, з якими пройшла купу випробувань. Але сталося так, що вони опинилися в різних бригадах.
Загалом Вікторія пережила три розформування підрозділів, у яких служила. Кожного разу можливості обирати їй не давали. Якийсь час їй вдавалося триматися разом із трьома побратимами, але згодом розкидали всіх.
Дівчина вважає, що розбивання спрацьованих колективів вкрай негативно впливає і на мотивацію, і на моральний дух, і на ефективність загалом.
— Ти просто обнуляєшся. Руйнується все, у що вкладався тривалий час, тебе розлучають з людьми, яким довіряєш із зав’язаними очима. І на новому місці, де вже склалися свої порядки, твій попередній шлях може нікого не цікавити, — із сумом каже дівчина.
Також вона через півтора року офіційної служби зіткнулася із проблемою, знайомою багатьом парамедикам-добровольцям, які йшли у військо.
Через відсутність формальної медичної освіти, межі того, що ти зможеш робити, визначені тим, наскільки пощастить із командиром. Бо за наявними інструкціями, більша частина того, що роблять бойові медики, — незаконно.
— У березні 2022-го відсутність медичної освіти не була проблемою — потрібно було вистояти. І от, за рік-півтора тебе можуть поставити перед фактом, що сертифікати твої до уваги не беруться, як і досвід.
Ця ситуація вимагає змін уже багато років. Саме законодавчих, щоб врегулювати нашу роботу, вивести з тіні, так би мовити. Нехай буде екзамен, якась сертифікація, яка влаштує державу. Якщо навчання, які проводять військові лікарі НАТО, досі не сприймаються в нас серйозно, — пояснює Вікторія.
Їй пропонували комфортну тилову службу, але вона обрала чергувати в бліндажах і підвалах, рятуючи поранених. У 2023 році «Киця» працювала на Лиманському напрямку і на Харківщині.
Були дні, коли вони з напарником за кілька рейсів вивозили з «нуля» десятки поранених, проїжджаючи джипом на свій страх і ризик у місця, де працювала переважно лише важка техніка.
— За всієї поваги до тих, хто сумлінно виконує свою роботу у стройових і штабах, це не моє. В одному з нових підрозділів, куди мене забрали проти моєї волі, я одразу сказала: «поставите діловодом — спалю кабінет», — сміється дівчина.
Згадалися слова загиблого воїна і поета «Далі»: «Коли мене запитають, що таке війна, а я без роздуму відповім: Імена»…
Вікторія каже, що жодного разу не відчувала зневаги і зверхності від бійців. Всі неприємні ситуації, які вона спостерігала, були спущені чи попущені згори.
Дівчина вважає, що саме командири встановлюють і несуть відповідальність за певні негласні правила, рівень і культуру взаємин в колективі.
— Якось я чергувала зі взводом розвідки в «сіряку». І ніхто не казав: «ой, дівчинко, ми тебе із собою не візьмемо». У кожної жінки в армії, звісно, свій досвід, але в моєму — всі моменти неповаги я відчула з боку командирів радянської формації.
Коли тобі прямо кажуть, що бойовий медик — то не жіноча справа. Дозволяють собі фрази на кшталт: «Ти дівчинка чи хлопчик? Якщо дівчинка — іди поприбирай». А на будь-яке обурення негідною поведінкою лунає: «Ти що, перший день в армії?» — розповідає «Киця».
Радянські рудименти і стереотипи, які допускають приниження гідності, потрібно викорінювати з буття сучасного війська, вважає Вікторія.
Тим більше, що українська армія не лише бореться за існування країни і нації, а протистоїть ворогу в цивілізаційному вимірі. Життя динамічне, щоб вижити і перемогти — необхідно постійно розвиватися, змінюватися. Навіть під час війни. І тим більше — під час війни.
Озираючись на всі непрості моменти, з якими довелося зіткнутися, про рішення, ухвалене у 2022 році, дівчина не жалкує:
— Війна забирає і дарує. Знання, досвід, людей, — каже Вікторія. — Згадалися слова загиблого воїна і поета «Далі»: «Коли мене запитають, що таке війна, а я без роздуму відповім: Імена». Для мене все це про людей, які пішли з мого життя і які стали його частиною, навіть якщо залишили цей світ. Про людей, зв’язок з якими став не ситуативним побратимством, а справжньою дружбою. А її доволі мало на війні, насправді… Найдорожчі ті вчинки, які вищі за примітивні інстинкти та інтереси. Найдорожче знання — чого ти сам вартий у цьому житті.
Фото автора та з особистого архіву Вікторії
