Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Сьогодні відзначаємо 105-ту річницю Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.
Історик інтеграційних процесів між ЗУНР та УНР Олег Павлишин переконаний, що про соборність українських земель слід говорити у значно ширшому контексті, ніж об’єднання двох українських держав за доби Перших визвольних змагань понад сторіччя тому.
Від Сяну до Дону, з Карпат і по Кавказ…
Українські науковці та громадські діячі почали обстоювати ідею національної єдності України вже у ХІХ столітті, коли наукові дослідження та переписи населення окреслили етнографічні межі території проживання українського народу. Саме завдяки цим знанням українські інтелектуали осмислили і чітко сформулювали соборницьку ідею єдності всього українського народу понад державними кордонами російської імперії та Габсбурзької монархії — Австро-Угорщини.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття питання єдності українського народу в межах суверенної української держави перейшло в політичну площину. Прикметно, що наприкінці ХІХ століття майже одночасно з’явились політичні трактати «Україна Irredenta» (1895 рік) Юліана Бачинського на заході України та «Самостійна Україна» (1900 рік) Миколи Міхновського на сході.
У цих працях ідея соборності зазвучала на повний голос. «Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!» — так формулював політичне прагнення українців Юліан Бачинський у Галичині. «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі», — таке гасло підніс на прапор українського політичного руху Микола Міхновський у Наддніпрянській Україні.
Київська держава і Запорізька Січ — спільне минуле українців Сходу і Заходу
Ідеї політиків про соборність самостійної української держави поступово утверджувались серед ширших мас українців завдяки уявленням про спільне історичне минуле. Історична пам’ять про державність Київської Русі та про добу козаччини стала спільною як для сходу, так і для заходу України. Думка про давнє існування українців у межах єдиної держави стала лейтмотивом українського руху.
З одного боку, українці Галичини сприймали середньовічну Київську державу та героїку козацтва як невід’ємні складники власної історії та ідентичності. Серед галицьких українців існував справжній культ Києва як міста хрещення України-Руси і давньої української столиці. Прикметною щодо цього є народна легенда про паломницьку печеру у Страдчі поблизу Львова, яка буцімто веде аж до самих святих печер Києво-Печерської Лаври, долучаючись у такий спосіб до київської святості.
З другого ж боку, в Наддніпрянській Україні так само утверджувалось переконання в нерозривній єдності з українцями Заходу. Невипадково Микола Міхновський у згаданій вже брошурі «Самостійна Україна» писав, що «Галицько-Руське Королівство — спробунок злучити до купи всі галузи, всі гілки нашого народу в одній суцільній державі». Саме цей спробунок, за словами Міхновського, намагалися пізніше повторити Богдан Хмельницький та Іван Мазепа — постаті, які так само уособлювали спільне історичне минуле для сходу і заходу України.
З русинів Галичини та малоросів Наддніпрянщини — на українців
Усвідомлення спільного історичного минулого стимулювало мешканців сходу і заходу України до вибору спільного терміну для самоозначення. У текстах ХІХ століття маємо чимало згадок про Україну, однак у них відсутні згадки про українців. Навіть у поезіях Тараса Шевченка десятки разів говориться про Україну, і жодного разу — про українців.
Це означає, що такої самоназви довший час не існувало, й українці заходу називали себе русинами, а сходу — малоросами чи хохлами, у ліпшому разі згадували про козацьку самоідентичність.
Завдяки титанічній праці інтелектуалів як заходу, так і сходу України спільним терміном на позначення національної ідентичності став етнонім «українці». Його поступово сприйняли й у Галичині, відмовившись від означення «русини», й у Наддніпрянській Україні.
Самостійна Україна — результат Першої світової війни
На початок ХХ століття політична ідея з’єдинення всього українського народу в межах спільної держави вже визріла, однак втілення її на практиці унеможливлювало існування двох імперій — росії та Австро-Угорщини, між якими були розірвані українські етнічні землі. Іншого шляху сполучити їх в єдине ціле, окрім як за підсумками великої війни, не існувало.
З огляду на це політично свідомі українці по обидва боки кордону з ентузіазмом зустріли Першу світову війну, вбачаючи у ній добрі перспективи до реалізації політичних прагнень українського народу. Зробити це розраховували чи то під омофором монархії Габсбургів, а чи ж під кормигою росії, дещо наївно сподіваючись на те, що російська держава надасть українцям права широкої автономії.
Велика війна насправді відкрила шлях до творення української держави, однак у дещо неочікуваний для українців спосіб. Як росія, так і Австро-Угорщина зазнали в ній поразки, внаслідок чого створення української автономії під покровительством однієї з цих держав стало нездійсненним. Натомість з’явилась ще краща можливість — шанс на створення суверенної соборної української держави, незалежної ні від петрограда, ані від Відня.
Запорукою Соборності стало проголошення незалежності УНР та ЗУНР
Еволюція, яку під впливом обставин пройшли впродовж 1917–1918 років українські політики як Наддніпрянщини, так і Галичини, вражає. Почавши з прохань про автономію у складі єдиної неподільної росії, Українська Центральна Рада зрештою проголосила IV Універсалом незалежну Українську Народну Республіку, відроджену Директорією після перемоги антигетьманського повстання у грудні 1918 року.
Українська Національна Рада, яка спочатку доволі обережно намагалась отримати українську автономію в узгоджених із Віднем межах, наважилась зрештою на одностороннє проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.
Існування в грудні 1918 року двох проголошених українських держав відкривало шлях до їхнього об’єднання, якого прагли широкі народні маси як на сході, так і на заході України. До злуки УНР і ЗУНР невблаганно підштовхували також обставини — змушені протистояти зовнішнім ворогам українські держави мали шанс встояти, лише сполучившись в єдине ціле.
читайте також:
День проголошення Універсалу Директорії УНР про Злуку УНР та ЗУНР обрали невипадково — 22 січня 1919 року виповнювалась річниця IV Універсалу Української Центральної Ради, який проголошував незалежність Української Народної Республіки. Відтоді ідеї Соборності та Незалежності України нерозривно пов’язані на символічному рівні, а 22 січня стало Днем національної єдності. Це свято традиційно відзначали в українській діаспорі й у підпіллі, а після відновлення незалежності України воно набуло статусу державного.
