Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
20 січня — День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Сьогодні українці вшановують пам’ять військових, які тримали оборону Донецького аеропорту на початку російської збройної агресії у 2014—2015 роках. Вже майже десятиліття тому впродовж 242 днів плавилась сталь і кришився бетон, але незламними були українські воїни.
За затяту витривалість їх назвали «кіборгами», бо світ не йняв віри, що подвиг українських бійців до снаги звичайним людям. Однак стійкість воїнів, які невідступно тримали позиції, була міцнішою за сталь машин і бетон будівель не тому, що бійці мали надлюдські здібності, а тому, що вони боронили від загарбників свій народ і рідну землю.
Про оборону Донецького летовища і те, як була влаштована ця операція зсередини, АрміяInform поговорила з Андрієм — кіборгом, який розпочав свій бойовий шлях у 2014 році у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади.
— Перший мій бойовий виїзд був у Донецький аеропорт. Так би мовити, з корабля на бал. Наша колона приїхала в Ізюм, далі ми вирушили у Костянтинівку. Трошки згодом заїхали у Піски і найбільше нас вразило те, що там абсолютно все горіло та постійно відбувалися ворожі обстріли. Коли заїжджали у Донецький аеропорт, то одразу відчули війну.
Вийшло так, що БМП, яка мала нас туди доставити, потрапила у ворожу засідку. Ворог її буквально зрикошетив з усього, що мав на той момент. Коли задні двері відчинилися, то звідти просто почала витікати кров моїх побратимів…
Там був і мій земляк, якого поклали на ноші обличчям вниз, адже він мав чисельні поранення, а потім я побачив його хребет і зрозумів, що тепер мій побратим залишиться інвалідом на все своє життя, а нам треба далі їхати туди, в саме пекло. Не скажу, що я дуже набожна людина, але після побаченого, я згадав молитву і перехрестився, адже ми їхали далі,— розповідає кіборг.
Андрій згадує, що коли вони з побратимами приїхали у Донецький аеропорт, то там була висока динаміка бойових дій. Звідусіль лунали постріли, відбувалася, якщо так можна сказати, динамічна метушня і десантники швидко вирушили займати свої бойові позиції.
— Сам аеропорт збудований так, що там фактично немає де сховатися, адже майже усі стіни були зроблені з гіпсокартону. Пам’ятаю випадок, коли ми лягали на палети спати, а один з наших хлопців затримався трішки. Як тільки він теж ліг перепочити, буквально за мить туди, де він стояв, у стіну залетів хвостовик від РПГ. Тобто такі секундні моменти для нас за той період стали звичними. Також, зі мною там був мій побратим, з яким давно дружимо, він дістав поранення.
Сашко був помічником АГС-ника, а ми тоді працювали по ворожому снайперу, який засів у церкві неподалік. Коли мій побратим підійшов до АГСу, то противник побачив його у тепловізор і по ньому почало прилітати. На щастя, у Сашка був німецький бронежилет з високим захистом у області шиї, це і врятувало його від уламкових поранень в тій області, адже всі залетіли в руку та ногу. Якби не той захист, його б вже не було з нами…
Через 23 доби сталевої оборони підрозділ Андрія вивели, а замість них прийшов інший батальйон бригади, який продовжив знищувати рашистів. Утім, коли окупанти зрозуміли, що наші воїни будуть стояти до останнього, вони вже вдалися до своєї звичайної тактики і просто зрівняли аеропорт із землею, залишивши лише руїни…
— Ми відійшли ближче до Опитного та Водяного. Доводилося боротися за Авдіївську промзону.
З початком широкомасштабного вторгнення Андрій воював на Донецькому напрямку, на стику Харківської та Донецької областей.
— Тривалий час я знаходився в Богородичному і насправді там трапилося багато епізодів, які закарбувалися у моїй пам’яті на все життя. Саме там в мене були безпосередні бої з противником. Ми висунулися забирати наших полеглих, коли виносили першого, то вже чули, як неподалік від нас говорять окупанти.
Нам вдалося забрати ще одного загиблого нашого воїна, хоч вже і зав’язався бій. Ми не могли вчинити інакше, адже особисто для мене це було великою честю забрати тіла моїх справжніх друзів, щоб рідні мали можливість їх нормально поховати…
Під час оборони Богородичного кіборг з побратимами вперше взяли полоненого, який, як згадує чоловік: «прийшов, тому що дурень».
— Ми перебували на нашій позиції, як бачимо, йде на нас якесь тіло і кричить здалеку: «пацаны, я вам сухпайки принёс». Ми йому відповіли українською мовою і тоді він зрозумів, що зайшов не туди. Сказали окупанту, щоб скидав з себе зброю і кидав ті сухпайки, він опору не чинив і все виконав. Пізніше, коли спілкувалися з ним, то здавалося, що його ніби зі смітника дістали і відправили воювати.
За словами окупанта, він переплутав право і ліво, тому і зайшов на наші позиції. Також розповідав, що своїх фсб-шників називають поміж собою федералами і бояться їх. Нам, людям, які люблять і цінують свободу вище за все, було доволі смішно слухати ці казки від типового «руського ваньки», — ділиться спогадами Андрій.
Згодом десантник дістав поранення від некерованої авіаційної ракети. Тоді кіборг дуже обгорів і тривалий час знаходився у шпиталі. Попри те, що зараз захисник має 3 групу інвалідності, він все ж таки повернувся до свого підрозділу, де знаходиться на посаді штаб-сержанта і як інструктор з бойової підготовки навчає військовослужбовців та ділиться власним досвідом.
— Ще з 2014 року мене мотивує і дає сил боротися далі з російською навалою пам’ять про мого полеглого побратима, адже я мрію довести нашу спільну справу до кінця. На його честь я назвав свого сина. Крім цього, в мене є дуже близький друг, з яким ми ходили в один клас.
Мене дуже сильно надихнула історія його сім’ї, у якій всі військові, а рідний брат у нього воював у всіх гарячих точках світу. Тоді ми з моїм другом дали клятви один одному, що якщо ми підемо служити, потрапимо на війну і буде так, що хтось з нас загине, то інший обов’язково привезе тіло друга додому…
Ми разом проходили Донецький аеропорт, а зараз служимо на одному Луганському напрямку, тільки в різних підрозділах. Ми мріємо дожити до Перемоги, щоб побачити, чи пройде переоцінка цінностей в країні, чи зрозуміють люди, як насправді мало кожному потрібно, щоб почуватися щасливими. Наша клятва — вічна, і бажання залишається одне на двох — звільнення всієї території України!
Фото та відео автора (матеріал вперше було опубліковано 21.10.2023, оновлено 20.01.2024)
