На Одещині суд визнав винною жінку, яка публікувала в чаті месенджера Viber інформацію про місця та час виконання завдань військовими територіальних центрів комплектування…
Про роль традиції в арміях світу та формування українського наративу нації-переможця запитуємо у військового історика, керівника експертної групи з питань внутрішніх комунікацій Директорату інформаційної політики у сфері оборони та стратегічних комунікацій Міністерства оборони України Василя Павлова.
— Як в інших арміях світу присвоюють почесні найменування?
— Ми не можемо говорити про пряму практику присвоєння почесних найменувань. Кожна країна має свою власну традицію, яка є змінна. Наприклад, у США є традиція присвоєння почесних найменувань не військовим частинам, а місцям постійної дислокації. В принципі, дуже проста практика. Форт Беннінг, наприклад, став фортом Мур. Всі знакові їх військові частини знають в усьому світі виключно за номером. Будь-якому фахівцю з воєнної історії, скажи, «Велика червона одиниця» або «Клекотливі орли», він буде знати, про що йде мова. Це військові частини, яким почесне найменування не потрібне.
Так само у Великій Британії, у країнах Британської співдружності, в Канаді, наприклад. Є територіальні назви полків, які є традиційними кілька століть, вони не потребують нічого іншого додаткового.
Найближче до нас Польща. Поляки від моменту відходу від Радянського Союзу в 1989 році почали відродження власних національних традицій. Є кілька наказів Міністра оборони Польщі про відродження національних традицій. З них найбільш ґрунтовний — це наказ 2004 року, який стосується регламентування процесу передачі тяглості військових частин, що існували в різні часи незалежності Польщі, сучасним військовим частинам. Там є й іменні військові частини, і територіальні військові частини. Так само у Литві, наприклад, є військові частини, навчальні центри на честь великих литовських князів, великих гетьманів. Як бачимо, це для нашого регіону стала традиція.
Але я думаю, що ця війна дуже багато чого змінить в цьому процесі і вже змінює. І з часом, я все ж таки сподіваюся, що просвітництво навіть в такому важкому суспільстві, як українське, воно все ж таки переможе. І ми сформуємо ідентичність нашого війська більш адекватно, тому що не завжди є потреба називати військову частину іменем когось. Ми бачимо це і на прикладі наших військових частин. Наприклад, військові частини, які знають усі, це бригади десантно-штурмових військ. Фактично вони відомі за номерами, які настільки в доброму розумінні пафосні, що почесне найменування їх потішить, але за великим рахунком нічого не змінить. Бо 95-ка залишилася 95-кою, 79-та 79-тою, 80-та, 81-ша…
Тим не менше, 22 листопада з нагоди Дня Десантно-штурмових військ ЗСУ Президент України Володимир Зеленський присвоїв цим чотирьом бригадам почесні найменування. 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді — почесне найменування «Галицька», 81-й окремій аеромобільній бригаді — почесне найменування «Слобожанська», 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді — почесне найменування «Поліська» і 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді — почесне найменування «Таврійська».
Тут, дійсно, є номери, які є породженням і продовженням радянської традиції, а є номери, які надавалися тільки для того, щоб заповнити якісь певні клітинки. Хоча номери є надзвичайно важливими. Якби ми не потрапили в ситуацію теперішньої війни, то можливо їх слід було б замінити. Але зараз, при всій моїй антирадянській налаштованості, я б не радив жодному військовому керманичу чи політичному діячу навіть вести мову про зміну нумерації. Кожен піксель, кожна цяточка цифри, яка є номером, вона полита вже такою кількістю крові… Хоча б через повагу до тих людей, які загинули під цим номером, їх слід залишити. Або вже після завершення війни, коли ми перейдемо до повноцінного реформування Збройних Сил України, тоді вже можливо будуть сформовані військові частини, які просто за польською традицією (я навмисно її навів) переймуть на себе традиції та тяглість частин, які існували до них.
Можемо говорити про різні армії, але традиції — це дуже складний елемент. Наприклад, Німеччина — це єдина держава в світі, збройні сили якої мають офіційний документ під назвою «Традиції». І цей документ є надзвичайно цікавий, надзвичайно ґрунтовний. Щоб розуміти значення цього документа, я назву прізвище людини, яка його підписала. Це Урсула фон дер Ляєн, яка на той момент була міністеркою оборони ФРН. Цей документ для нас є надзвичайно важливим, тому що описує, як слід працювати з історією збройних сил держави, яка пережила період імперії, яка пережила період тоталітаризму, яка пережила період поразки. І там дуже чітко сказано, що історія Бундесверу починається в 1955 році. Все, що є до 55-го року, яким би воно не було, це є просто історія. Це є історія чого завгодно, але це не є історія Бундесверу. І Бундесвер навмисно відсік від себе традиції Рейхсверу, традиції Вермахту, традиції народної армії НДР. Рано чи пізно у нас з’явиться подібний документ, яким буде чітко визначено, ким ми є, а ким ми не є. Це є надзвичайно важливо, тому що є певні моменти, певні речі, які мають бути занотовані.
— Наскільки Україна зараз переймає традиції інших держав?
— Я вам тут дуже просто скажу. Ми не переймаємо нічиєї традиції. Ми формуємо свої традиції. Тобто є українська традиція дуже довга, яку ми можемо прослідкувати і відчути її від козацьких часів. Вона прослідковується в побуті, в звичаях, в якихось обрядовостях. Традиційність Української Народної Республіки не закріпилася. Українська Повстанська Армія це є регіональна історія при всій до неї повазі. Відповідно, на більшу частину України має вплив, скажімо так, традиційний радянський наратив, до якого звикли, для певної частини суспільства він є прийнятним. Але суспільство природним шляхом оновлюється. Одні люди відходять зі своїми бекграундами, зі своїми традиціями, інші люди приходять. Поступово змінюється і традиція. Так само наші військовослужбовці вже дуже довгий час перебувають за кордоном. Вони бачать, як це відбувається. Тож ми маємо сформувати не шароварну традицію скиглення і плачу, в які в нас все це перетворюється — можуть на мене ображатися хто завгодно, а нову традицію української героїки. Тому що будь-яка церемонія вшанування пам’яті військовослужбовців у наших країнах-партнерах, є не менш щемливою, ніж в нас. Вона просто ґрунтується абсолютно на інших принципах. Наприклад, американська традиція — це традиція вшанування, традиція спадковості, традиція передачі.
У нас, на превеликий жаль, треба насолодитися власним горем. Упитися ним просто до скінчення. А потім ще й вимагати собі певну кількість пільг.
А ми маємо українську споконвічну традицію туги і нереалізованих змагань, програних воєн, трансформувати в героїку виграної війни. І далі можна вже навіть нічого не вигадувати, а взяти наратив ОУН: помсти смерть великих лицарів. Тобто ми в цей момент входимо в зовсім іншу героїку. Це зовсім інший підхід, зовсім інше вшанування, зовсім інший пантеон героїв. Ми відходимо від пантеону жертовності до пантеону звитяги, а від пантеону звитяги ми переходимо до пантеону Перемоги. Ця війна має це зробити.
Війна формує новітню українську ідентичність, війна формує новітню українську політичну націю, відповідно, нова нація має мати нові традиції, нові ритуали, нові церемоніали і так далі. Звісно, все це буде формуватися на чомусь тому, що було в давнині. Але ми маємо відійти від скорботи по програних війнах. Ми маємо перейти до героїки виграних. І тоді ця парадигма зміниться. Тоді зміниться і процедура вшанування, тоді зміниться і розуміння цього. Але всі мають розуміти, що це не рік і навіть не десять. Ми маємо чітко розуміти, що це буде покоління.
І є ще один момент надзвичайно важливий, що дуже багато дітей, які за останні два роки народилися в Україні — діти українських захисників, які ніколи не бачили своїх батьків. Батьки яких загинули, матері яких загинули. Це вже буде завданням держави і завданням суспільства, як ми розповімо про їх вчинки, про їх героїзм, як ми взагалі про них розповімо. Це вже інша абсолютно розмова про те, як пам’ятати, і як ми пам’ятаємо.
У нас досі в Україні збережений статус дітей війни Другої світової. Вони чомусь є діти війни, хоча це абсолютно радянська тяглість і Україна на себе перейняла фінансову вагу радянських помилок. А наші діти, які зараз є малі та два роки живуть в умовах війни — вони не діти війни. Це є простий нонсенс. Але ми чітко розуміємо, що це будуть не десятки тисяч людей, а це будуть мільйони, які отримують статус дітей війни. Це, відповідно, покладає на державу фінансові зобов’язання. А далі ми входимо у взагалі дуже складні моменти, що коли почнеться період відновлення України, держава буде потребувати надзвичайної кількості ресурсів. І тоді постане питання, що певні спільноти мають відмовитись від пільг для того, щоб відбудувати державу. І буде дуже велике питання, чи відмовляться. І будь-який політик, який заявить про те, що на такий-то період ми скасовуємо всі пільги, він поховає свою політичну кар’єру. Політики будуть на цьому дуже спекулювати. Але це буде дорослішання нації.
