Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
6 грудня — День Збройних Сил України. Про роль традицій в українському війську, знакові для української мілітарної історії місця та події і про ідеологічну складову, що є підґрунтям ЗСУ, АрміяInform розповів відомий український військовий історик, керівник експертної групи з питань внутрішніх комунікацій Директорату інформаційної політики у сфері оборони та стратегічних комунікацій Міністерства оборони України Василь Павлов:
«Це було б дуже просто, якби працювала схема, що теперішні Збройні Сили України є спадкоємцями своїх попередників в якомусь там історичному часі. А ці попередники є спадкоємцями традицій ще більш давнього часу. Тут слід зауважити, що історія України, на превеликий жаль, не розвивалася циклічно, як історія деяких європейських країн.
Наприклад, Велика Британія, відколи сформувалася як держава, формувала свої традиції. Її державність була беззупинною, беззмінною. І одні державні утворення передавали свої традиції, свою спадщину іншим.
А ми маємо говорити не про спадковість, а про тяглість. Ми вже згадували, що запорукою існування української державності є існування українського війська, чи Збройних Сил України. І ми маємо розуміти, що були різні історичні періоди, коли не існувало української державності і, відповідно, не існувало українського війська. І в різні часи українські військові формування дійсно спиралися на традиції своїх попередників. Але вони використовувались, виходячи з історичної свідомості того часу, виходячи з розуміння історії людьми в тому часі, в якому вони жили, і маючи ті чи інші маяки, які для нації або етнічної спільноти в той чи інший час були знаковими.
Збройні Сили України на цей момент не є спадкоємцями армії УНР в прямому розумінні, тобто юридично. Але далі починається найцікавіше. В нас є військові частини, названі на честь частин армії УНР. В нас є військові частини, названі на честь військових діячів Української Народної Республіки. В нас є військові реліквії, які вже з рангу музейних експонатів перетворилися на елемент публічності. Це, наприклад, прапор третьої Залізної стрілецької дивізії Армії Української Народної Республіки, який зберігається в Національному військово-історичному музеї та використовується під час знаменних подій і ритуалів сучасних Збройних Сил України.
Ми використовуємо якісь окремі елементи. В нас є військова нарукавна символіка, яка являє собою стилізований і трохи переосмислений нарукавний тризуб армії УНР. Ми беремо ті моменти, які ми можемо використати у сучасних умовах.
А ще це ті війни, які ми колись програли. І зараз ми маємо унікальний шанс переграти партію. Можливо, переграти партію за наших батьків, за наших дідів. І закрити певні гештальти, які несуть за собою історичну травму.
У нас в 2022 році відбулося кілька знакових боїв Збройних Сил України, які за дивним збігом обставин збіглися з подіями сторічної давнини. Це не тільки, наприклад, бій під Крутами, але й розгром російських військ під Вознесенськом, який збігається з розгромом РСЧА армією УНР під час Першого зимового походу.
Ще можемо згадати про Бахмут. У нас є славнозвісна фотографія входу українських військ до Бахмута під час Донбаської наступальної операції 1918 року. І ми можемо бачити, як росіяни входили в Бахмут. Ці всі моменти грають по-різному.
Візьмімо до прикладу Харків 1917 року, коли українські військові частини в місті морально були розложені, не будемо цього приховувати. Вони повелися на більшовицьку агітацію, здали Харків. І росіяни або більшовики увійшли в місто абсолютно без бою. І пригадаймо оборону Харкова в 2022 році. І взагалі те, що з Харковом відбувається зараз. Він став фактично форпостом української ідентичності на Сході. За всіх моментів, які можуть комусь не подобатись…
Так само ми можемо говорити про оборону Києва. Ми знаємо, як Київ був зданий в 1918 році, що сталося в Києві у 1919-му. У нас є дуже багато аналогій. Ми маємо оборону Києва 2022 року. Так само в нас є Одеса, яка з одного боку вважається не зовсім українським містом, але ми бачимо Одесу зараз, бачимо як Одеса мужньо стоїть. Бачимо також Херсон, Миколаїв, останнім часом у епіцентрі бойових дій з’являється Гуляй-поле. Теж доволі знакове місто для української мілітарної історії.
Я навмисно не вживаю термін «історія українського війська», тому що ми маємо дуже чітко розуміти, що в історії України, як в історії будь-якої країни, були явища, які пов’язані з розвитком української державності, зокрема українське військо, і були явища, які були пов’язані з мілітарною історією України. Тобто були люди, які діяли на цій території, не завжди відстоюючи інтереси української держави.
Аналогій дуже багато і вони дуже цікаві. Правильне приведення аналогій, особливо в інформаційному просторі, є надзвичайно важливим якраз в контексті інформаційної війни.
Ми маємо наводити аналогії з нашої історії, але це будуть аналогії внутрішнього вжитку. Так само ми маємо шукати аналогії з подіями, які відбувалися за межами України. Це необхідно для того, щоб пояснити нашу боротьбу, нашу теперішню ситуацію країнам-партнерам. А це вже більш високий рівень розуміння подачі своєї історії, щоб вона була цікава іноземцям, щоб вони в ній побачили щось своє.
Візьмемо до прикладу події, найближчі до нас у часі. У більшості з нас були питання до Ізраїлю, але ми бачимо, як змінилася, я не скажу, урядова політика держави Ізраїль, але як змінилося, наприклад, ставлення ЦАХАЛ до Збройних Сил України, що вони почали писати українцям, які мотиваційні ролики почали знімати.
Це якраз прийшло розуміння, що в нас обох є наша споконвічна земля, але в нас є споконвічний сусід, якого ми ніколи нікуди не подінемо. І з яким нам доводиться з одного боку співіснувати, з іншого боку час від часу треба цьому сусідові пояснювати, хто господар на цій землі.
І ці паралелі є для нас надзвичайно корисними, особливо у стосунках з державами, які переживали війни на своїй території дуже давно. Тому що теперішня російсько-українська війна ні в якому разі не є війною внутрішньою. Це є пряма агресія однієї держави проти іншої. Хоча росія дуже сильно намагається притягнути сюди внутрішні елементи.
Спроба замаскувати зовнішню інтервенцію під внутрішній конфлікт була в часи УНР. Спроби замаскувати зовнішню інтервенцію під внутрішній конфлікт були за часів Гетьманщини: згадаймо Руїну, все, що пов’язано з 1708 — 1709 роками. московія, а потім росія вклинювалася в українське життя з метою аж ніяк його не покращити, а встановити контроль.
У питанні інтерпретації певних історичних подій ми зіштовхуємося з проблемою міфології, навіть не загальнодержавної, а територіальної міфології. В нас є регіони, де є культ тих чи інших осіб з певним історичним бекграундом. І люди дуже часто хочуть цих діячів прославити, нібито перейняти від них традицію і використати їх як почесне найменування. Я навмисно зараз не буду називати прізвища історичних діячів, тому що тоді все стане зрозуміло. Але це той момент, коли люди не сприймають історію критично, а бачать те, що вони хочуть бачити і просто автоматично відкидають ті елементи біографії, які для них не є зручними. Але якраз ці елементи є ключовими. Тобто ми не можемо називати військову частину іменем історичного діяча, в анамнезі якого є співпраця з російською або радянською владою, які для України в той чи інший період були окупаційними. При всій їхній військовій звитяжності, при всіх їхніх чеснотах ці люди вимушено чи невимушено боролися проти української державності. І в цій ситуації це абсолютно слід враховувати.
Тут ми говоримо про те, що з чим Україна зіткнулася на початку 10-х років. Це регіональні ідентичності, які перетворилися потім на величезну проблему. Адже ми маємо пам’ятати, що ми є унітарною державою, що в нас немає Збройних Сил такої-то області, немає Збройних Сил такого-то міста. В нас є Збройні Сили України, відповідно вся ідеологічна складова, що є підґрунтям ЗСУ, має бути чітко вивірена, має ґрунтуватися на постатях і на подіях, які попри обставин розуміли найвищу цінність своєї боротьби.
