Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Навесні 2020-го молодий харків’янин Максим Атаманенко перервав навчання в одному з цивільних вишів, щоб швидше відслужити строкову, а далі — хотів спокійно будувати життя. Відтоді через широкомасштабне вторгнення росії він лише кілька місяців побув цивільною людиною. У свої 24 роки він вже має певний досвід боротьби з окупантами на Бахмутському напрямку. Хлопець і далі воював на фронті, якби перебування в окопах першої лінії не вплинуло на стан його здоров’я.
— До армії в рідному Харкові вів типове для моїх однолітків життя, — говорить військовослужбовець. — Учився на культуролога в профільному виші, відпочивав з друзями в кав’ярнях тощо. З крайнього, четвертого курсу пішов служити, бо прийшла повістка. Я завжди вважав себе людиною, далекою від війська. Але вирішив піти послужити, адже від 2014-го в країні палала війна. Думав так, якщо я не на фронті, то маю хоча б строкову відслужити. Так вже мене виховали батьки.
Демобілізувався Максим наприкінці грудня 2021-го, а вже в лютому наступного року пішов до свого РТЦК та СП, не чекаючи на повістку.
— На той момент мені було лише 22 роки. Проте в той час мобілізовували тих, хто значно старше. Пам’ятаю, які ж великі черги були біля військової установи… Там я заряджався якоюсь позитивною енергією. Скрізь панували сміх чи жарти над путіним. Усі ми були на одній патріотичній хвилі, бо хотіли захищати Україну, — пригадав Максим.
Коли молодого українця таки призвали на службу, то включили до складу підрозділу охорони одного з РТЦК та СП.
— Після певного часу служби мене перевели до окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. На цьому я сам наполіг, бо до того моменту вже відбувся вересневий контрнаступ Сил оборони України. Перемога відчувалася в усіх куточках держави. Тож боявся, що не встигну повоювати. Наша позиція «на нулях» розташовувалася біля Сіверська на Донеччині. Від першого і до останнього дня мого перебування там було дуже спекотно, — розповів воїн на псевдо «Атаман».
За його словами, відстань до противника була приблизно 200 метрів. До того ж росіяни перебували в лісосмузі, що дозволяло їм бути менш помітними.
— На початку 2023-го в різні періоди проти нас билися мобілізовані московити, «вагнерівці» та спецпризначенці. У кожній із цих банд окупантів є свої особливості ведення бойових дій, але в усіх однаково було вдосталь артилерії. Їхня арта била по нас майже цілодобово. Щоранку ж у наш бік висувалися ворожі ДРГ чи розвідники. Дехто починає новий день із чашки кави, а ми — із пострілів по окупантах, — зауважив армієць.
Одного разу Максим ніс службу на спостережному пункті, коли пережив кілька секунд, яких ніколи вже не забуде.
— Аби краще роздивитися «сліпу зону», з дозволу старшого СП пройшов окопом метрів 80–100. Не можна було допустити прориву росіян на нашій ділянці лінії фронту. Вже повертався назад і тут… у небі з’явився російський дрон-розвідник. Вже за секунду-дві полетіла перша міна. Далі я просто біг зі швидкістю олімпійського рекордсмена, а навколо — вибухали ворожі снаряди. В один із моментів мене ледь не засипало землею, піднятою вубухом. Адреналін тоді просто закшалював, — сміється воїн ЗСУ.
А іншого разу він разом із побратимом пішов по військове майно до розташування підрозділу. Коли вже поверталися, то розпочався артобстріл. Один зі 152-мм снарядів упав за 15–20 метрів від них. Наші захисники навіть не встигли залягти на землю. На щастя, та стара радянська залізяка не розірвалася. Хлопці довго не могли повірити у своє спасіння та розцінили це як подарунок долі.
Після повернення з бойової позиції до пункту дислокації підрозділу Максиму дали час, щоб трошки відпочити, обслужити зброю та привести до ладу речі.
— Знаєте, коли ти воюєш, то ставиш на паузу все: від свого здоров’я до бажання зайнятися чимось звичним. На більш-менш мирній території я перевів дух і відчув, як перебування в холодних окопах позначилося на мені. Адже тоді довелося витримати кілька сильних нападів болі в ділянці живота. Згодом мене направили до одного лікаря, а потім до іншого, але вже в сусідній області. Виявилося, що в мене калькульозний холецистит. Операцію робили в Дніпрі. Тепер у мене фактично немає жовчного міхура. Курс реабілітації тривав доволі довго, а завершився поганими новинами для мене, — каже воїн «Атаман».
Так, під час останнього засіданні ВЛК, що відбулося вже влітку цього року, Максима визнали таким, який обмежено придатний до військової служби. Тому у вересні його переведено до підрозділу охорони одного з РТЦК та СП, розташованого на Харківщині.
— Добровільно піти воювати було та залишається чимось вкрай необхідним для мене. В моїй патріотичній сім’ї всі завжди були тільки за Україну. Іншої держави я не знав і не хочу знати. Хоча нині дошкуляє сильний фізичний біль, але моя душа патріота все ж спокійна, — насамкінець зауважив солдат Максим Атаманенко.
Фото автора та з архіву Максима Атаманенка
