Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
105 років тому кінець листопада — початок грудня 1918 року став часом активного формування збройних сил Української Народної Республіки. Тоді до війська як добровільно, так і згідно з наказом про мобілізацію, але так само охоче, йшли тисячі українських селян. На жаль, тогочасне загальнонародне зрушення поклало початок не лише творенню низки боєздатних частин регулярної Армії УНР, але також явищу отаманщини, яке стало для української республіки згубним.
Численні отамани, яких за сучасною термінологією можна назвати польовими командирами, стали єдиною дієвою владою на території, номінально підконтрольній Директорії УНР. Формально діючи від імені українського уряду, отамани шляхом збройного примусу реалізовували владу на місцях з огляду на потреби підлеглих їм збройних загонів, особисті інтереси та власні уявлення про соціальну справедливість.
Перші ознаки отаманщини, яка в найближчому майбутньому стала неподоланною й руйнівною для української державності, проявились уже на початку грудня 1918 року. Тоді тисячі набраних до армії українських селян не були належним чином інтегровані до стрункої військової структури, злагоджено керованої від рівня найвищого військово-політичного керівництва до командування кожного конкретного найдрібнішого збройного формування.
…наплив тисячних селянських мас не йшов у парі з відповідним напливом доброго й працездатного старшинства, що вміло б зіспоювати збройні маси в дисципліноване військо. Головна ставка Директорії УНР не скупчила відповідно й добрих старшинських кадрів для всієї армії УНР і тому не могла опанувати збройних селянських мас, твердою рукою усуваючи різних, здебільше морально дуже нікчемних отаманчиків, що виплинули наверх у ті бурхливі часи, та змінюючи їх освіченими, енергійними військовими старшинами, а перш за все людьми з великим почуттям обов’язку. Вона приймала тисячні селянські ватаги такими, якими вони були: незорганізованими як слід, — писав на підставі власних спостережень військовий історик Василь Кучабський.
Директорія УНР виявилась неспроможною зорганізувати збройні сили й налагодити дієве управління армією, однак і саме українське селянство в переважній своїй масі не було схильне до регулярної і тим більше тривалої військової служби. Ентузіазм вступу до війська наприкінці листопада — у грудні 1918 року обумовлювався радше прагненням соціальної справедливості й бажанням переділити на користь селян панську землю, ніж готовністю тривалий час воювати за українську державу.
Селяни охоче йшли в армію, розраховуючи на нетривале перебування у війську. В найкращому разі для них йшлося про кілька тижнів, у найгіршому про два—чотири місяці, з таким розрахунком, щоб вже до весни повернутися додому й засіяти надану за військову службу землю. Соціальні прагнення селян очевидно переважали над національними, про потребу ж обороняти власну державу від зовнішньої загрози для них у той час не йшлося взагалі.
Ця юрба поки що поводилась ще доволі пристойно, бо і в селянських масах усе ще був той святий порив перших днів протигетьманського зриву, який не дозволяв на безчинства, і малі стежі давніх білоцерківських стрільців раз у раз робили службу публічної безпеки на областях, зайнятих осадним корпусом, маючи наказ смертю карати за грабіж чи душогубство. Але отаманське старшинство пило й гуляло, мало дбаючи про своє військо, і їхня розперезаність повагом починала втискатися і в повстанчі маси, — згадував Василь Кучабський.
На тлі таких настроїв селянства Директорія цілком передбачувано обіцяла, що «мобілізація тимчасова і не на довгий строк, щоб закріпити демократичний лад і підготувати нову українську армію по черговому призову». Власне кажучи, українцям говорили саме те, що вони хотіли почути, щоб здобути їхню підтримку у вирішальний момент боротьби проти гетьманського режиму. Мало хто думав тоді про те, що буде відбуватися після повалення влади гетьмана Павла Скоропадського.
Директорію часто звинувачують у недалекоглядності, однак якою була б реакція селян, якби їм від самого початку повідомили про потребу тривалий час воювати з більшовиками? Ці останні до того ж не сприймалися широкими селянськими масами як очевидні вороги, бо вже пообіцяли бажаний селянам переділ землі і ще не встигли відзначитись на території України тотальним визискуванням за системою продрозкладки і кривавим терором воєнного комунізму. Зрештою, і самі соціалістично орієнтовані українські політики зі складу Директорії в той час не передбачали нову важку війну з більшовицькою росією і, відповідно, не готувалися до неї.
Швидко, як гірський потік, виросла армія Директорії, але так само швидко почала потім розпливатися. Армія, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету було досягнуто, фактично перестала існувати як цілість, — згадував майбутній прем’єр-міністр уряду УНР Ісаак Мазепа.
Загальнонародне піднесення бурхливого антигетьманського зриву пішло на спад відразу після повалення гетьманського режиму уже від середини грудня 1918 року. За кілька тижнів від величезної кількісно армії лишились поодинокі відносно добре організовані боєздатні частини та розрізнені майже не керовані з центру повстанські загони. Крім того, повстанські маси українського народу розікрали значну кількість військового майна, поставивши під загрозу регулярне постачання армії.
З усього цього народилась сумнозвісна отаманщина, яка стала спільним продуктом неспроможності влади та небажання народу створити регулярні чітко організовані та боєздатні збройні сили Української Народної Республіки. Усвідомлення потреби творити власну регулярну національну армію надто повільно приходило спочатку до українських політиків і ще повільніше — до широких народних мас. Це стало однією з головних причин того, що, на відміну від Польщі чи країн Балтії, Україна не змогла ефективно протистояти агресії більшовицької росії у 1919–1921 роках і зберегти власну суверенну державу.
Світлини з відкритих джерел
