На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Молдовський кадровий військовий на псевдо «Тринадцятий» — командир мінометного розрахунку одного з підрозділів, який нині боронить мир в Україні. Кореспонденту АрміяInform він розповів про те, як «рускій мір» непрохано двічі прийшов у його дім, як добивався того, щоб зі зброєю в руках захищати українську землю (і це попри серйозну хворобу легенів. — Авт.), а також про те, чому так хоче повернутися на передову…
«Богом дана земля! Чудові люди!.. Проте у 1992 році туди прийшов „рускій мір“…»
«Я народився в молдовській рср — Богом дана земля! Чудові люди! Все там було гарно й повинно було стати ще краще. Проте у 1992 році туди прийшов «рускій мір». Прийшов як завжди несподівано, на плечах навіжених фанатиків, ефесбешників та іншої нечисті. Мені тоді було лише вісім років. Пропаганда стверджувала, що «мої права утискають»… Однак до російської окупації в мене було чудове дитинство. Надалі, на жаль, я був змушений жити в умовах «руского міра».
Назва мого рідного міста завжди справляла позитивне враження на українців — Бендери! У цьому чарівному місті я згодом здобув вищу освіту та закінчив військову кафедру. Я отримав звання лейтенанта за спеціальністю «Бойове застосування мотострілецьких підрозділів на БТР та автомобілях». Відразу після закінчення вишу розпочав військову службу в лавах придністровської армії. Згодом переїхав до України, зробив це не вагаючись. Перетнув її кордон та більше ніколи вже не виїжджав.
«Назва мого рідного міста завжди справляла позитивне враження на українців — Бендери!»
«Я вивчив українську за пів року»
Тоді я взагалі не знав української мови. Нині вже за пів року мені вдалося її опанувати. В Україні я розпочав кардинально інше життя: відбувся як особистість, став адвокатом. Маючи спеціалізацію у сфері медичного права, співпрацював з клініками репродуктивної медицини. Згодом мені довелось брати участь у створенні пологового будинку «Лелека» на території кліматичного курорту Пуща-Водиця, де згодом народжувалось чимало маленьких українців. Однак знайомий мені з 1992 року звук російських крилатих ракет, який я знову почув уранці 24 лютого 2022 року, але вже в Києві, знов змінив моє життя. Це була візитівка ненависного «руского міра». Я мав щось робити, щоб в Україні не повторилось те, що трапилось на моїй батьківщині…
«Я мав щось робити, щоб в Україні не повторилось того, що трапилось на моїй батьківщині»
«Потрапити у „військкомат“ у перші дні широкомасштабної війни було просто нереально через величезні черги»
У ТрО мене відмовились брати, доки я, лейтенант придністровської армії, не стану на військовий облік. Потрапити у «військкомат» у перші дні широкомасштабної війни було просто нереально через величезні черги. Я скористався моментом та пред’явив помічнику військкома свою особову справу офіцера з «придністровської молдавської республіки». Вже за хвилину мене запросили у будівлю. За декілька хвилин я нарешті отримав військовий квіток рядового, піхотинця Збройних Сил України. Тож шлях до легального збройного опору «рускому міру» переді мною був відкритий.
Усупереч моїм очікуванням в ТрО моя особа знову викликала, скажімо м’яко, різні думки. Можливо, мене сприймали як шпигуна, диверсанта тощо. Тягнули час. Зброю придністровцю, який дуже хоче воювати проти росії, не давали. До речі, з таким настроєм, як у мене, там було дуже багато людей. Ніде було яблуку впасти. Всі хотіли рвати цю рашистську погань. Проте в мене були ще й особисті мотиви. Окупанти зруйнували моє дитинство, перетворили чудовий край, моє Придністров’я на «сіру зону» безправ’я.
«Окупанти зруйнували моє дитинство, перетворили чудовий край, моє Придністров’я на „сіру зону“ безправ’я»
«Саме в день народження мого сина я нарешті був призваний до українського війська»
Я змінив декілька «військкоматів», щоб потрапити на фронт. Скрізь для мене вмикали «червоне світло». Нарешті, після чисельних перевірок, мені таки вдалося доєднатися до лав однієї з бригад. Я був неймовірно радий. Саме в день народження мого сина я нарешті був призваний до українського війська. Нині це відбулось попри те, що за станом здоров’я я не придатний до військової служби. Я хворів на важку астму, було вражено майже 70 відсотків легенів. Проте я потрапив до побратимів на передову.
«Я часто згадую свого взводного на псевдо „Портос“…»
Часто згадую свого взводного на псевдо «Портос», царство небесне йому. Він був адвокатом з Маріуполя. Надзвичайно мотивований воїн. Після того, як він вивіз свою родину в безпечне місце, він відразу доєднався до нашого батальйону. Попри те, що був «Портос», як то кажуть, «піджаком», проявив він себе надзвичайно талановитим командиром. На перше місце завжди ставив людяність. Він ходив на позиції на рівні зі всіма своїми підлеглими, на рівних ніс тягар війни. Завжди підтримував усе нове, що було на користь батальйону, його бійцям.
Річ у тім, що наш підрозділ — це колектив, який складається лише з добровольців. У ньому воюють надзвичайно мотивовані люди. Вони пройшли довгий тернистий шлях, перш ніж призватися на службу. Багато з них до цього перебували в окупації та були свідками того, що в їхніх містах творили російські нелюди. Наприклад, у нас є хлопці з Ірпеня, з Бучі — вони надзвичайно вмотивовані. Не дивно, що в нашого підрозділу стовідсоткове виконання бойових розпоряджень. Побратими постійно пропонували взводному нові й нові ініціативи, щоб краще бити ворога. «Портос» завжди підтримував їх. Він у підрозділі створив атмосферу взаємної довіри. Вона разюче контрастувала зі ставленням до особового складу у тій же придністровській армії. Якщо в Придністров’ї мою мати — мати офіцера — викликали на бесіду у військову частину та розповідали їй, що її син, лейтенант Микола, — повне «г-но», то в українському війську мене поважали, навіть нагородили нагрудним знаком «За зразкову службу».
«Якщо в Придністров’ї мою мати — мати офіцера — викликали на бесіду у військову частину та розповідали їй, що її син, лейтенант Микола, — повне «г-но», то в українському війську мене поважають, навіть нагородили нагрудним знаком «За зразкову службу»
Одного разу ми з побратимами отримали не зовсім справний міномет. Проте до нього швидко пристосувались. Зрозуміло, ніхто з нас спочатку не вмів ним користуватись. Однак завдяки короткому інструктажу та нестримному бажанню вбивати, а не бути лише мішенню для «арти» цих російських негідників, ми швидко опанували цей маленький військовий пристрій. Нам дуже сподобалося грати на цьому «музичному інструменті». Невдовзі наша ініціативна група роздобула міномет більшого калібру. Завдяки побратимам з іншого підрозділу ми отримали гарний інструктаж. Уже через деякий невеличкий проміжок часу ми почали вести з нового міномета майже снайперський вогонь.
Так, завдяки натхненню, бажанню, ентузіазму наших людей 60-й міномет запрацював, заспівав так гармонійно, що наші хлопці в окопах відчули себе більш захищеними. Вже не вони, а вороги дедалі частіше перетворювались на мішені. Щодня монотонно ті ворожі позиції, що були розташовані перед нашими, знешкоджувались. Якщо рашисти копали, заглиблювались, то через деякий час вже не копали. Якщо вони щось будували, то ми це розвалювали. За даними нашої розвідки, вони взагалі спочатку ходили без бронежилетів, навіть побудували собі в посадці їдальню. Ми ж їм трошки земельки української понасипали в обіди, розвалили нужник, зруйнували фортифікаційні укріплення.
Дуже приємно було читати радіоперехоплення — рашисти просто пищали. У нашого оркестру були справжні фанати: «Зробіть щось із цим мінометом — у нас у посадці дерева закінчились!». І не було й дня, щоб наш міномет не працював. А ще ж були й нічні стрільби… Міномет аж кипів. На жаль, декілька гармат нам знищили. Пам’ятаю, тоді нас дуже вправно вивезла «евакуація». Низький уклін тим, хто був за кермом. Вже за сім хвилин, як нас роздовбали, хлопці з «евакуації» були поруч із нами. Ми швидко завантажилися в машину. А через вісім хвилин на нашому місці вже не залишилось нічого.
На жаль, один наш побратим пішов від нас просто на операційному столі. Олександр з позивним «Німець» навіки з нами. Він справжній Герой. Поранений, він не випустив з рук зведену міну, а добіг з нею до укриття, де йому надали допомогу. Я теж лише в укритті зрозумів, що поранений. Спочатку думав, що дістав простий забій, але дивлюсь — а в мені дірочка…
«Я дуже хочу повернутись на передову. Відчуваю, що маю бути там»
Коли я повернувся на передову, у нас з’явився «Горинич». Це був пікап з платформою, на якій встановили труби від РСЗВ «Град». Опанували ми й цей «музичний інструмент». На нашому рахунку є вже ворожа САУ, яку ми знищили під час її руху на позицію. А головним призначенням «Горинича» було таке: коли по наших хлопцях, по передових позиціях починала працювати ворожа ствольна артилерія, міномети, відразу «Горинич» кидав у їхній бік дві-три ракети. Терміново припинявся клятий обстріл наших позицій, бо негідники починали тікати. Напевно, думали, що йде пристрілка від справжніх «Градів».
Враховуючи те, що наші хлопці перебувають на відбитих у ворога позиціях у режимі 24/7, надзвичайно важливо було збивати цей ворожий вогонь артилерії, міномета або танка, бо координати цих позицій рашисти добре знали… Я дуже хочу повернутись на передову. Відчуваю, що маю бути там.
Відверто кажучи, у мене є можливість припинити свою військову службу за станом здоров’я у будь-який час. Але мені цього не хочеться. Я хочу воювати. Якщо зайти до приміщення, де ми спимо вночі, то можна почути, як дехто кричить уві сні, хтось стогне. У всіх не менше як по три контузії. Якщо на ваших очах вашого побратима розмотало просто в дощ, в аерозоль, це у свідомості може й не знайти свого відображення. Однак на рівні підсвідомості те, що прокидається в нас уночі, звісно, турбує нас усіх. Дуже емоційні всі стали, знервовані хлопці. Я так розумію, що це з нами вже назавжди. Треба всім привчитись до цього.
Крім того, я вважаю, що тільки ті особи, які мають бойовий досвід, мають брати на себе тягар відповідальності за молодих і формувати їх як повноцінну бойову одиницю. Важливо навчити виживати в умовах, де їм належить воювати. І ще, головне — це повага до побратимів, до яких треба ставитись як до своїх братів. Ніхто ніколи не підніме на вас руку. Зауваження зробити — зроблять обов’язково. Ще кепкуватимуть — це виховна роль колективу, козацька система виховування. Це не радянська, де тебе всі паплюжать, плюють.
Я вам так скажу, я особисто тут для того, щоб хлопців, які ще не залишили після себе на світі козака, тут не було. Але, на жаль, такі тут є. І вони справжні воїни! В нашому підрозділі є кулеметники, пілоти тощо, молоді військові, які відзначені нагородами за проявлену мужність. Проте хоча вони «валять» ворога дуже професійно, я вважаю, що такий генофонд нації треба берегти. Зараз наш час, ми ще поки можемо. Однак якщо у юнаків є нестримний потяг, нехай краще реалізують його в нашому підрозділі. Тут їх мої побратими навчать всього. Якщо хочуть іти воювати — хай ідуть, лише не будуть в конфлікті із самим собою, бо це руйнівне. Я не в конфлікті із собою. Я пишаюсь тим, де я зараз та з ким я зараз. Я пишаюсь тими відзнаками, які я отримав за свою службу.
Ви запитували мене, чому мій позивний «Тринадцятий»? Колись у дитинстві в моєму рідному Придністров’ї мені сподобався радянський мультик про школу чортенят. Один з них 13-й за рахунком був, так би мовити, «неправильний». Я і є той самий 13-й стовідсотковий чортик з окупованої Молдови, перебуваючи в оточенні стовідсоткових російських бісів, не приймаю їхню чортову політику (сміється). Я, Микола «Тринадцятий», б’юся з ворогом на смерть за мою молдовську та українську Батьківщину…
Фото автора
