Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Володимир із позивним «Архітектор» — солдат Луцького окремого батальйону територіальної оборони Волинської бригади ЗСУ. Перед вторгненням росіян вже п’ять років жив у Кракові, працював архітектором. Закінчив Львівську політехніку, поїхав до Польщі, щоб вчитись далі. Працював за фахом…
Коли розповідає про початок війни, його очі темніють:
— З початком великої війни, я приїхав в Україну. Однієї миті зрозумів, якщо ми всі роз’їдемося по інших країнах, то може так статися, що буде нікуди вертатися і не буде, що відбудовувати. Від цього розуміння мені стало моторошно. Тому я приїхав і пішов до ТЦК. У липні 2022 року отримав повістку, склав Присягу. Служба виявилась не такою романтичною, як здавалось, багато чого потрібно було засвоювати, багато чому вчитись, але мені завжди подобалося розвиватись. Нині немає іншого виходу — треба воювати, будувати будемо потім.
Я став аеророзвідником, бо душа лежала до техніки, до дронів. А вчився вже на фронті під Бахмутом, як кажуть, на ходу, інколи втрачаючи дрони — це були «Мавік-3», наша робоча конячка. Ми на фронті працювати з точки, з якої літала більшість наших пілотів. Тепер на цьому місці велика яма, яку росіянці «викопали» авіаударом.
Після запитання, що найбільше запам’яталось, Володимир замислюється… Потім сумно хитає головою:
— Запам’яталась одна евакуація. Ми виносили поранених і загиблих. Йшли або по коліно в болоті, або по пояс у воді. Пройшли три чверті дороги і все, не можемо далі… Один одному по черзі ноги з болота виймали, бо своїх сил не вистачало. Йшли по 20 метрів, потім по 10, потім по п’ять, по метру з відпочинками… Я подивився по мапі — ми тягнули пораненого 800 метрів. А здолали цей шлях за чотири години.
Взагалі, те, що наразі відбувається — є історичним моментом. На жаль, створюючи нашу історію, ми втрачаємо побратимів… Проте ми беремо участь у тому, про що будуть розповідати вчителі в школі дітям. Та й наші діти потім спитають: «А де ти був, коли це все відбувалось?».
— Як вам вдавалось витримати таке напруження — і фізичне, і психологічне?
— Пам’ятаю, як ми обладнали собі житло в підвалі — постійні обстріли, бетон тріскається, а ми там відсвяткували Великдень. Самі зробили столи з євро піддонів, навіть квіти на столах були — це заслуга нашого медика «Джуса», не знаю, де він їх знайшов. То була дуже урочиста мить. Коли росіянці намагаються всіма злочинами, вбивствами цивільних зламати нас, зламати наш дух — ми не здаємось, зокрема і в такий спосіб.
А ще запам’ятались собаки… Купа безпритульних собак — голодні, брудні. Трагедія в тому, що то дуже вірна людині тварина, і вона стає заручником всього жахіття, що люди коять. І коли люди їх кидають, то лишають один на один із цим пеклом. Шкода живих собак.
Сестра постійно передавала їм корм, щоб хоч чимось допомогти. А одного разу фото з тими покинутими тваринами побачила її подруга з Кракова і хотіла допомогти та й передала нам… одяг для собак. Це був вчинок, так би мовити, з паралельного світу. Людина щиро хотіла допомогти, але не може збагнути, що тим собакам геть не до кофтинок… Ось така прірва між війною і миром.
Фото автора
