Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
На початку широкомасштабного вторгнення росії на територію України американська журналістка Сара Ештон-Чирілло приїхала в Україну, аби вивчити «українську гуманітарну кризу», пов’язану з війною. Але поїхати вже не змогла: в особистій розмові з авторкою матеріалу вона сказала, що її серце тепер навіки належить Україні.
Незабаром Сара приєдналася до українського війська, була бойовим медиком, спікеркою ЗСУ, зараз працює в Центрі наукових досліджень ЗСУ та є військовим оглядачем для англомовної аудиторії. Не обійшла стороною жінку і російська пропаганда, яка зробила з неї маніяка-вбивцю російських журналістів…
Про це і багато іншого — в інтерв’ю з американською журналісткою, сержантом ЗСУ Сарою Ештон-Чирілло.
— Сара, коли ти вперше потрапила в Україну? І яка була мета твого приїзду сюди?
— Я приїхала в Україну на початку березня 2022 року. Хотіла провести кілька зйомок в пунктах прийому біженців. Це був Львів. Місто було переповнено людьми, які бігли від війни… Я побачила, як відбувається міграція — люди зі сходу їхали на захід України, в той час, як жителі західних областей рухалися в країни Європи.
— Чому тебе зацікавила саме російсько-українська війна? Адже цей збройний конфлікт не єдиний у світі…
— У США я вивчала сирійську та афганську кризи біженців у 2015–2016 роках, писала про них. Хвиля українських біженців стала наступною за масштабністю після того, як росія завдала ударів по Сирії у 2015 році, після війни в Іраку. Тому в мене з’явився шанс порівняти українську гуманітарну кризу із сирійською.
— Чому тебе цікавила саме тема біженців?
— Тому, що коли в 2015-му вся Європа говорила про кризу біженців, в Штатах про це майже ніхто не згадував. І коли я вперше приїхала в Європу та почула, що тут це дуже популярна і болісна тема, і активно обговорюється, я вирішила, що треба все ж таки якось порушувати це питання для американського глядача.
— У тебе вийшло тоді?
— Так, але через деякий час. Коли президентом США був обраний Трамп.
— Як до тематики, яку ти підіймала і підіймаєш стосовно України та українців, поставились твої підписники в Твіттері?
— На початку широкомасштабного вторгнення я мала невелику авдиторію — здається, близько 1,7 тис. читачів. Але згодом, в період перших кількох місяців перебування в Україні, це число зросло до кількох тисяч. Коли відбулася Харківська контрнаступальна операція, був ще один скачок. Чергова хвиля приєднання до мого Твіттера сталася, коли я стала військовослужбовцем ЗСУ, після поранення, після того, як я обійняла посаду речниці Сил ТрО. Зараз кількість підписників складає близько 160 тис. Охоплення моїх постів в Твіттері з 25 червня по 23 липня склало понад 28 млн користувачів. Це все говорить про те, що тема України цікавить англомовну аудиторію.
— Чому ти підтримуєш Україну?
— Я нейтрально ставилась до України, коли їхала сюди. Але вже тоді я знала, що росія — це зло. Я взагалі була здивована, що мені дозволили перетнути кордон України, я не очікувала, що мені дадуть акредитацію як представнику ЗМІ, тобто дозволять займатися журналістською діяльністю.
Потім, на другому тижні перебування в Україні, я переїхала до Харкова. Тут я вже проживала кілька місяців цієї війни разом з українцями. Після пережитого, ти вже не можеш не любити цих незламних людей, цю велику країну під назвою Україна.
— Cара, чому ти вирішила приєднатися до лав Збройних Сил України?
— Я хотіла безпосередньо зробити свій внесок в перемогу України. Діяти проти росіян, після всього того, що вони накоїли. Я хотіла робити щось більш конкретне, а не просто бути наглядачем.
— Чи можеш пригадати найстрашніший момент в твоєму цивільному житті в Україні?
— Дорогою в селище Золочів (Харківська обл. — Авт.) я побачила танк з позначкою «Z». Раніше ніколи на власні очі не бачила російської воєнної техніки. І в той момент я не знала, чи був хтось там в середині. І якщо був, то як він відреагує на мою появу. Саме цей момент для мене був і залишається найстрашнішим. Навіть після того, як в мене стріляли, навіть після поранення. А найжахливішим було те, що я побачила в Ізюмі.
— Ексгумація?
— Так, я знімала процес ексгумації три дні й бачила жахливі речі: тіла без голови або без кінцівок, закатовані люди… Тому в мене багато причин, чому я пішла до українського війська. Після всього того, що я побачила, я не могла більше бути просто спостерігачем.
— Сара, в якому підрозділі ти починала службу в українській армії?
— У мене був вибір: я могла приєднатися до двох підрозділів, але обрала кримськотатарський, який був сформований в Києві. Саме там я вперше познайомилася з кримськими татарами. Хочу сказати, що ті офіцери, яких я знаю — лідери. Дуже сильні та поважні.
— Де ти побувала зі своїм підрозділом — на яких ділянках фронту?
— Зі своїм підрозділом я знаходилася на північ від Кремінної.
— Яку посаду ти обіймала?
— Я була старшим бойовим медиком. Першу медичну допомогу побратимам прийшлося надавати вже у перші години перебування на «нулі».
— Що ти відчувала, коли не могла врятувати життя?
— Жоден з тих, кому я надавала допомогу, не помер до евакуації. Як було далі — не знаю. Тому я не звертала уваги на цю сторону досвіду — я просто робила все можливе, щоб врятувати їх. В мене немає якихось сумнівів, чи могла я зробити щось більше для них. Знаєш, вже в першу годину перебування на «нулі», коли ми ще навіть не влаштували своїх позицій, а тільки рухалися до них, ми потрапили під обстріл. Один хлопець тоді загинув, а іншого було поранено. В той момент я сказала собі: «Сара, ти не можеш думати про загиблого. Ти маєш думати про живого». І я просто діяла…
— Можеш розповісти про своє поранення?
— Тривав обстріл наших позицій. Мене зачепив осколок. Мабуть, пощастило: якби поранення сталося трохи вище, могло б бути гірше. А так, сильно постраждав лише палець: пошкоджено нерв. Я не відчуваю його.
— Чи дозволяєш ти собі плакати?
— Я ніколи не плакала через війну. Ти маєш виконувати свій обов’язок. Це просто біле і чорне. Але спочатку багато плакала через бюрократію, потім — коли переїхала до Києва. Мені було дуже важко пристосуватися до життя в мегаполісі після п’ятнадцяти місяців перебування на сході в невеличкому колективі. Я жила у великому місті, оточеному великою кількістю людей, але була самотньою.
— Що, на твою думку, в цій війні найжахливіше?
— Те, що гине так багато цивільного населення: діти, молодь, старі… російські терористи вбивають людей, які не грають жодної ролі в цій війні. В цій війні ми боремося саме з тероризмом. Це найважче. Люди, не лише військові, але й цивільні — ми маємо щось з цим робити. Тому що кожна людина щось означає для когось.
— Яка була твоя наступна посада у війську?
— Я була медиком у декількох підрозділах, спікеркою Сил ТрО. Зараз я працюю радником у Центрі наукових досліджень ЗСУ.
— Як так сталося, що ти стала пресофіцером?
— Ідея була в тому, щоб я створювала медіаконтент для англомовної аудиторії.
— Важко було на цій посаді?
— Через те, що я спрямовую свою діяльність на міжнародну спільноту, мала простір для реалізації. Але, з іншого боку, отримувала набагато більше брудної критики, ніж звичайний пресофіцер. І це дуже виснажувало. Це не важко, це просто виснажливо. Крім того, я працювала приблизно 70-90 годин на тиждень.
— Що, на твою думку, потрібно українцям для перемоги?
— Це всі види озброєння, яке нам пообіцяли країни-партнери.
— Я знаю, що російські пропагандисти багато чого говорять про тебе…
— Так, я постійно у них на язиках. Вони казали, що я вбивала військовополонених, піддавала їх тортурам, вбивала журналістів. Це їх пропаганда. А ще казали, що я — диявол. Що я працюю на Держдепартаменті США тощо. Але треба усвідомити, що ці атаки російських пропагандистів — не особисто на мене, вони спрямовані загалом на Україну та українців… Перший і останній раз особисто на мене нападали торік у квітні — це була марія захарова. Тоді я сильно розстроїлась, бо думала, що це кінець світу. А мій товариш сказав, що це найкраще, що могло статися! Що я маю робити все, що роблю, тільки тепер ще голосніше. І саме тоді я усвідомила сенс вислову: інформаційна війна!
— І останнє запитання. Яку роль, на твою думку, відіграють засоби масової інформації в цій війні?
— ЗМІ мають відігравати велику роль. Журналісти дуже важливі для демократії. Їм потрібно дозволити частіше бувати на передовій. Але на передовій вони мають працювати в системі. Крім того, ми маємо бути здатними висвітлювати назовні проблеми, які маємо всередині.
— Сара, дякую тобі за розмову!
Фото з архіву Сари Ештон-Чирілло
