Правоохоронці встановили особу громадянина та притягли його до відповідальності, а суд призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на п`ять років з конфіскацією особистого «Iphone 8»,…
105 років тому, 1 листопада 1918 року, у Львові відбувся збройний виступ українців, скерований на утвердження влади нещодавно проголошеної Української держави, яка згодом стане відомою як Західноукраїнська Народна Республіка. В історію він увійшов під назвою Листопадовий зрив, або Листопадовий чин.
Про значення події в історії України кореспонденту АрміяInform розповів доктор історичних наук, професор, завідувач Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, провідний науковий співробітник Наукового центру сухопутних військ Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Микола Литвин.
— Листопадовий чин — відома нині подія української історії, коли українці зі зброєю в руках виборювали можливість відроджувати власну державу. Зі шкільної лави всім відомі імена Євгена Петрушевича та Дмитра Вітовського, однак, здається, часом бракує уваги до дещо ширшого контексту, до умов, за яких Листопадовий зрив відбувся, і які наслідки він мав. Тож пропоную почати нашу розмову саме з цього — контексту, в якому відбувся Листопадовий чин 1918 року.
— Говорячи про події 1 листопада 1918 року у Львові, слід пам’ятати про те, що відбувалось упродовж 1917–1918 років у Наддніпрянській Україні. Про події в Києві добре знали галичани, тут були кореспонденти газети «Діло», вже існував телеграф і можна було оперативно повідомляти про все, що відбувається у Великій Україні на захід. Тож уже в березні 1918 року в Галичині відбулися масові свята миру й державності у Львові, Дрогобичі, Бібрці, Хирові, Сяноку, Старому Самборі, Белзі, Сколе, Жовкві, Тернополі, Бережанах — всюди свідчили про солідарність Українській революції, про підтримку Центральної ради на чолі з Михайлом Грушевським, який до Першої світової війни працював у Львові і якого добре всі знали.
Цей революційний запал поступово посилювався і, щойно виникла можливість, у Львові створили революційний парламент — Українську Національну Раду на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем, яка мала проголосити українську державність та утвердити її на уламках колишньої монархії Габсбургів. Спершу думалося про автономію в її складі, але під тиском українських революційних мас, насамперед військовиків-українців львівського гарнізону, почала утверджуватись ідея незалежної суверенної Української держави.
— Однак усе ж певний час про повну незалежність від Австро-Угорщини не йшлося — той таки Євген Петрушевич був послідовним прихильником саме української автономії й не виходив за межі дозволеного у Відні. Що й чому змінилось менш ніж через два тижні після проголошення Української Держави Українською Національною Радою?
— Українська Національна Рада була українською національною конституантою, покликаною законно проголосити українське державне утворення. Це була доволі представницька структура, до якої входили відомі адвокати Кость Левицький і Сидір Голубович, публіцист Льонгин Цегельський, письменники Василь Стефаник й Осип Назарук, журналіст Василь Панейко, історики Мирон Кордуба та Степан Томашівський, правник Станіслав Дністрянський, літературознавець Кирило Студинський, митрополит Андрей Шептицький, єпископи Григорій Хомишин і Йосафат Коциловський та інші відомі громадські діячі. Тобто це була досить представницька рада, яку підтримали також ті українці, які служили в той час в австрійській армії, зокрема старшини Легіону Українських Січових Стрільців.
Українські військовики, які були рішучішими у своїх прагненнях і вимогах, ніж цивільні політики, почали готуватися до збройного виступу, бо розуміли, що проголошена українська державність зможе утвердитись тільки в разі, якщо буде спиратись на міцну військову силу. У Львові було створено Центральний військовий комітет, який згодом почав називатися Українська генеральна команда. До неї увійшли досвідчені старшини, фронтовики, зокрема з Легіону Українських Січових Стрільців: Іван Рудницький, Сень Горук, Дмитро Паліїв, Володимир Старосольський. Вони розгорнули пропагандистську роботу серед військовиків львівського гарнізону та інших місць, де служило чимало українців з Галичини та Буковини. Комітет підтримував зв’язки з українцями армійських полків у Перемишлі, Станіславові, Тернополі, Коломиї, Золочеві, Бродах та особливо в Чернівцях.
— То виходить так, що більш рішучі військові підштовхували до радикальних кроків поміркованіших цивільних політиків?
— Почасти так, почасти ні. Існували об’єктивні обставини, в межах яких розгорталися тогочасні події. Передусім слід нагадати, що на той час галицькі українці вже мали чималий політичний досвід, і майбутню українську державу творили досвідчені політики. Нагадаю, що вже з кінця ХІХ — на початку ХХ століття в Галичині діяли кілька українських партій, у яких пройшли політичний вишкіл тисячі українців. Вони здобували досвід державницької та політичної діяльності у межах правового поля Австро-Угорщини, щонайменше двісті галицьких політиків — кооператорів, науковців, селян — брали участь у роботі Галицького сейму, який був органом крайової влади. Десятки українців з Галичини й Буковини брали участь у роботі парламенту у Відні. Все це мало подвійний ефект: з одного боку, так здобувався неоціненний досвід політичної та державницької діяльності, з другого ж — закладалися певні світоглядні обмеження, вийти за які політикам старшого покоління було непросто.
Натомість практично одночасно з посиленням політичної активності на початку ХХ століття в Галичині надзвичайно активізувався військовий рух, діяли парамілітарні товариства «Січ», «Сокіл», «Пласт». Участь у ньому брала молодша генерація українців, які схилялись до того, що політичні методи боротьби за утвердження української національної ідеї в межах Австро-Угорщини поступово вичерпуються, тож слід діяти військовим шляхом.
— Однак була й більш нагальна причина, яка спонукала українців узятися за зброю: загроза того, що надто повільним творенням української національної державної автономії у складі Австро-Угорщини скористаються поляки, захопивши владу в Східній Галичині…
— Саме так. Доки галицькі політики старшого покоління намагались діяти в межах декларацій та висунення вимог до австрійської влади, українські військові з’ясували, що владу у Львові й у Галичині в цілому планують перебрати собі представники польських військових і політичних структур, які теж готувалися до відродження своєї держави на уламках колишньої австрійської частини Австро-Угорщини, а також росії й частково Німеччини. Тому 31 жовтня 1918 року українські військовики австрійських гарнізонів на чолі з сотником Легіону УСС Дмитром Вітовським запропонували військовому комітету й Українській Національній Раді план радикальних дій для встановлення української влади у Львові. Дмитро Вітовський прямо тоді заявив, що якщо українці не переберуть владу у Львові вночі 1 листопада, то вже назавтра її візьмуть поляки, в яких для того вже все підготовлене.
Ця радикальна позиція військовиків стимулювала провід Української Національної Ради до збройного виступу. Зрештою завдяки продуманим і ретельно спланованим раптовим рішучим діям задум вдалося реалізувати майже безкровно. О 4 ранку 1 листопада 1918 року українські військові — близько півтори тисячі осіб — встановили контроль над усіма стратегічними об’єктами Львова. Серед них були насамперед намісництво, головна пошта, військова комендатура, головний двірець, найбільші австрійські банки, більшість австрійських казарм. На ратуші вивісили синьо-жовтий прапор, який підійняв юний львів’янин Степан Паньківський. А надвечір на мурах Львова з’явилося звернення до населення — відозва Української Національної Ради про створення Української держави із закликом брати владу на місцях та готуватись до скликання Установчих зборів.
— Таке безкровне утвердження української влади відбулося лише у Львові чи по всій Східній Галичині, і як його правильно називати: захоплення влади, збройний виступ чи повстання? Чи все ж залишити традиційне визначення Листопадовий зрив?
— Перехід влади до Української Національної Ради відбувся в Галичині повсюдно, за винятком хіба що Перемишля й Борислава, де більшість становили поляки. При цьому перебрання українцями влади від Галицького намісництва пройшло без жодного помітного опору та практично безкровно. Тривалий час і я, й інші історики писали, що це було збройне повстання. Однак зараз, попри те, що певний спротив діям українців з боку польських політиків та парамілітарних структур був, ми схиляємось до терміну Листопадовий чин у значенні законних дій утвердження української влади у Львові та Східній Галичині в цілому.
Важливо також зауважити, що спротив був лише з боку поляків, тоді як австрійці й угорці поставились до дій українців нейтрально. Українські військовики проводили активну роботу в казармах Австро-Угорської армії і фактично схилили до нейтралітету австрійців та угорців, причому це був прихильний нейтралітет, бо чимало вчорашніх австрійських старшин вступили до українського війська уже нової Української держави.
Однак згодом події листопада 1918 року стали прологом до польсько-української війни, яка тривала до липня 1919 року. На львівських вулицях протистояння відбувалось близько трьох тижнів — до 21–22 листопада 1918 року, коли українським захисникам Львова довелося відступити під тиском військових частин відродженої Польщі, що надійшли з Перемишля. Спочатку український уряд і війська перемістились до Золочева, згодом до Тернополя, а навколо Львова сформувався трьохсоткілометровий фронт нової польсько-української війни.
— Кого з українських військових — героїв Листопадового чину — варто згадати? Бо в популярному викладі історії йдеться хіба що про Дмитра Вітовського…
— Дмитро Вітовський справді відіграв ключову роль під час подій листопада 1918 року у Львові. Це був молодий, але вже досвідчений офіцер, старшина Легіону Українських Січових Стрільців, грамотна, інтелігентна й дуже емоційна людина. Саме Дмитро Вітовський спланував виступ і керував ним упродовж кількох перших днів, до 3–4 листопада. Однак потім емоційна та фізична напруга далися взнаки, і Вітовському довелось поступитися командуванням іншим особам, які так само відіграли визначну роль під час Листопадового чину.
5 листопада на чолі українського війська став Григорій Коссак, теж досвідчений командир Легіону Січових Стрільців. 9 листопада його замінив Гнат Стефанів, теж досвідчений військовик. А 10 грудня на чолі українського війська став досвідчений виходець з Наддніпрянської України, генерал армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. Саме цей російськомовний, але українодумаючий військовий здійснив успішну реорганізацію війська Західноукраїнської Народної Республіки.
Не відійшов від справ також і Дмитро Вітовський, який очолив військове міністерство ЗУНР і фактично став менеджером формування українського війська, фронтова частина якого називалася Галицька Армія. Тому цілком справедливим буде твердження, що результатом Листопадового чину 1918 року стало утвердження української держави — Західноукраїнської Народної Республіки та створення Галицької Армії, покликаної цю державу оборонити. Листопадовий чин став також поштовхом до злуки УНР і ЗУНР у січні 1919 року.
Ілюстрації з відкритих джерел
