Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Війна змінила звичайний плин життя кожного українця, але з актором Сергієм Лефором вона зіграла доволі іронічний жарт. Чи здогадувався він, що роль брутального військового, яку він демонструє у фільмах «Позивний Бандерас» та «Штурм», стане для нього реальністю?
Сергій Лефор від початку широкомасштабного вторгнення займається волонтерством, попри те, що він чинний військовослужбовець у 2-му Інтернаціональному легіоні на посаді головного сержанта роти.
— Ми збираємо гроші на нові машини або займаємось їх ремонтом. Тут мені також допомагає акторське минуле, адже люди охочіше переказують кошти відомим людям. Можна сказати, що моє ім’я допомагає волонтерити. А приналежність до війська дає розуміння того, що дійсно потрібно.
— Яким було ваше 24 лютого 2022 року?
— Початок війни я зустрів у Чернігові, деякий час ми були без світла, води та зв’язку, що спровокувало певну розгубленість, але цей стан швидко минув, і я переключився на волонтерську діяльність. Потім отримав автомат та став військовослужбовцем Сил територіальної оборони ЗСУ. Там пройшов базову військову підготовку, а згодом вирішив продовжити службу у 2-му Інтернаціональному легіоні.
— Чи думали ви колись, що роль у фільмі стане реальністю?
— Життя зіграло зі мною доволі злий жарт, адже коли я грав військових у фільмах, навіть не думав, що колись опинюсь у справжній армії. Хоча для мене не існувало інших варіантів, я не міг собі дозволити втекти. Переховуватися в іншій країні або збирати полуницю десь у Європі, коли твій дім атакують? Жоден із цих варіантів не дозволив би мені в майбутньому називатися чоловіком.
— Чи допоміг досвід гри у військових бойовиках під час реальної служби в армії?
— Під час першого «знайомства» з військовою службою мені більше допомогло те, як я готувався до ролі в «Позивний Бандерас» або «Штурмі», ніж самі зйомки. Перед обома цими кінороботами акторський каст проходив спеціальну підготовку на полігонах справжніх бойових підрозділів. Тоді це передусім допомагало не мати смішного та безглуздого вигляду в кадрі, начебто ти автомат уперше в житті бачиш. Але жоден серіал чи фільм, в якому я знімався, не зміг підготувати мене до війни. Взагалі, до неї неможливо бути готовим. Коли приїжджаємо на зйомки, то в нас є чіткий сценарій, за яким ми йдемо. Якщо герою за сценарієм судилося померти чи вижити, то так і буде. Тобто в кадрі все передбачувано, а на війні ти не можеш спрогнозувати закінчення дня.
— Порівняйте службу в Силах ТрО ЗСУ та 2-му Інтернаціональному легіоні.
— Попри те, що до цього я не служив в армії, підготовка до зйомок у бойовиках дала мені базове розуміння того, як поводитися зі зброєю. Насправді я вже не почувався повним нулем і доволі впевнено пройшов курс вишколу. Але потім зрозумів, якщо не можу продовжувати акторську діяльність, то потрібно знайти місце в армії, в якому мені буде максимально комфортно й цікаво. У 2-му Інтернаціональному легіоні служать люди з понад 25 країн, і контакт з ними — це постійне навчання. Я весь час дізнаюся щось нове про культуру або звичаї інших народів. Нещодавно в мене навіть був кар’єрний зріст: призначення на посаду головного сержанта роти.
— Що, на вашу думку, змушує іноземців ставати на захист України?
— Тут зібрані дійсно свідомі люди, які бачать суцільну картину всього, що нині відбувається. Передусім це про захист кордонів їхніх держав. Ці люди розуміють, що агресія не закінчить в Україні, росія продовжить наступ далі. Саме тому, фактично, вони захищають майбутнє своїх рідних земель.
— Чого ви навчилися в армії? Розкажіть про загальні враження.
— Тут з’явилося чітке поняття самодисципліни, розумію, що моя недбалість або лінь можуть коштувати життя моїм товаришам. Також тут я ціную щирість, в окопах все по-справжньому. Це вже не про картинку на екрані, це життя. Про мене, неможливо не зблизитися з людиною, якщо ви сидите пліч-о-пліч в одному бліндажі та ділите одну їжу на двох. Тому я можу сказати, що зустрів в армії справжніх друзів.
— Як поставилися до вашого рішення рідні? Хто чекає вас удома?
— Я знаю, що вони дуже хвилюються, тому про деякі аспекти свого військового життя волію не те що брехати, а скоріше замовчувати. Для мене важливо, щоб моя родина продовжувала жити й насолоджуватися життям, а не топила дні в нескінченних переживаннях. Вдома мене чекає дружина. Ми офіційно одружилися після початку широкомасштабного вторгнення й навіть вирішили завести дитину. Моєму синові зараз чотири місяці. А ще на мене чекає донька 11 років від першого шлюбу. Це насамперед про те, що життя триває, і мої діти житимуть у вільній і незалежній країні, територію якої зараз захищають їхні батьки.
— У якій ролі бачите себе після перемоги?
— Буває, що ностальгую за часом, коли мав змогу займатися улюбленою справою — акторством. Звісно, хотів би якнайскоріше повернутися на сцену театру або знятися в новій кінострічці, але це все не матиме сенсу, поки ми не переможемо. А після перемоги хотів би знятися у чомусь романтичному, можливо, мелодрамі або навіть драмі. Але такій, щоб брала за живе, на кшталт «Щоденника пам’яті». Але точно не в бойовику, я і так наситився ними, а тепер ще й у реальному житті суцільний екшн.
