У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
«Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя…» Ці слова, сказані французьким філософом, істориком-письменником Вольтером майже три століття тому, не втратили актуальності й сьогодні
«Товариш Тихий затятий націоналіст…»
Мова, за словами того ж Вольтера, є однією з основних ознак, які вказують на приналежність людини до тієї чи іншої нації. Саме тому впродовж століть нас, українців, намагалися позбавити цієї ознаки. А тих, хто намагався відстоювати і захищати рідну мову, усіляко переслідували і за часів російського царизму, і в роки радянського компартійного режиму: лише в роки царської росії було видано більш як 200 указів і розпоряджень, спрямованих на викорінення української мови. Після жовтневого заколоту 2017 року, коли до влади прийшли більшовики-ленінці, вони пообіцяли широку «українізацію усього українського народу». Та тривала вона недовго: у кремлі швидко зрозуміли, що саме мова сприяє національному пробудженню людей. Тож швидко згорнули цей процес, який так і не встиг як слід початись, а тих, хто намагався проводити цю українізацію, почали переслідувати.
Зокрема, Петро Тарнавський у 2019 році увійшов до складу ініціативного Комітету мирян і священників українського походження. Мета — переклад молитов і текстів богослужіння на сучасну українську мову, брав участь у першій відправі служби Божої українською мовою, що відбулася у військовому Миколаївському соборі Києва. Цей «гріх» йому пригадали у 1938 році і свій земний шлях Петро Іванович закінчив у підвалах нквс. Така ж доля спіткала і Бориса Антоненка-Давидовича, який відмовився русифікувати словники української мови. Василь Лісовий і Євген Пронюк були репресовані «доблесним» кдб на початку 70-х років. Вся їхня «провина» полягала у тому, що вони, дослідники української філософії, готували свої праці виключно українською мовою.
Досить показовою є доля Олекси Тихого — педагога за освітою, який народився і виріс на Донеччині. На одному із судилищ над ним державний обвинувач сказав:
— Товариш Тихий визнає лише українську мову і це є прямим доказом, що він затятий націоналіст…
Відбувши черговий тюремний термін за свою правозахисну діяльність у лютому 1964 року і не маючи можливості влаштуватися на роботу за фахом, працював вантажником, слюсарем-механіком, пожежником. Водночас укладав словник української мови, виступаючи на її захист. У січні 1972-го надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973-го — листа до Президії Верховної Ради Української РСР «Думки про рідний донецький край». Така активність Олекси Івановича теж не минула безслідно: він помер у тюремному лазареті в середині 80-х років.
«Без мови немає нації…»
Український поет Дмитро Павличко вважав, що «жодна нація не відродилася без відродження своєї мови, без мови пригноблені народи ніколи не стануть справжніми господарями своєї долі». Відрадно, що хоч і дещо повільно, але зі здобуттям Україною незалежності українська мова все більше посідає в державі й суспільстві належне їй місце.
Такий промовистий факт: за інформацією Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, близько 60 відсотків українців зі своїми найближчими родичами розмовляють переважно або тільки українською мовою. Якщо років 20 тому на Хрещатику рідко можна було почути українську, то сьогодні така доля спіткала мову «народу визволителя»…
— Мова — дух Нації. Мовою нація захищає себе: не лише вирізняється з-поміж інших, а й зберігає увесь свій дух, усю історію й карбує майбуття у світовій спільноті, — вважає завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України, кандидат технічних наук Максим Надутенко. — Мова — це миролюбна зброя, якої боїться будь-який ворог і яка єднає Націю. Дух народу — в Мові, її самобутності. Сьогодні, як ніколи, українська мова захищає нас і зберігає силу нашого непереможного духу.
Московити, окупувавши певні території нашої країни, відразу почали викорінювати вживання української серед населення «визволених» міст і сіл. Ба більше, прихильники рідної мови, які виступали за її впровадження у всі сфери життя, відразу потрапили до «чорних списків» окупантів, їх усіляко переслідують. Адже спілкування українською є, як стверджують російські політики, не кажучи вже про кремлівських пропагандистів, першою ознакою нацизму. На підтвердження сказаного процитую представника мзс московії маші захарової. Ось що сказала ця негідниця:
«Ми не проти української мови. Ми проти витіснення російської, якою спілкуються понад 89 відсотків українців». Не моралізуватимемо з приводу сказаного, а нагадаємо, що кількість громадян, які спілкуються українською, становить на планеті Земля, близько 45 мільйонів. Більшість з них проживають, звичайно, в Україні. А найбільш поширена наша мова також у Білорусі, Молдові, Польщі, Румунії, Словаччині, США та інших країнах, де мешкають українці. Це дані експертів ООН.
«Звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав княжити» — цими словами починається літопис Нестора-літописця, у якому він зумів показати історію Київської Русі на широкому тлі світових подій. Науковці стверджують, що у середньовічній історії немає прикладів рівних літопису Нестора. Тож не здивуємось, коли і його у путінській росії зарахують до числа «нацистів-бандерівців»…
