Від самого початку широкомасштабного вторгнення «Яструби» ефективно й ефектно б’ють окупантів на сході та півдні України, застосовуючи широкий спектр безпілотних літальних апаратів — від…
Що змушує молоду людину, яка має так звану броню, що звільняє від військової служби, йти на війну? Як бойовий офіцер, що понад рік провів у районі антитерористичної операції, побував у найгарячіших точках сьогоднішньої російсько-української війни, зазнавши тяжкого поранення, ставиться до тих, хто «воює» у пивбарах і нічних клубах? Відповіді на ці та інші запитання знає житель міста Збараж, що на Тернопільщині, Петро Мандич.
— Розкажи, будь ласка, чим ти займався до того, як потрапив на цю війну, коли і як дізнався про початок широкомасштабного вторгнення?
— Працював бухгалтером-обліковцем, а про вторгнення дізнався, як і більшість пересічних громадян, з ранкового випуску «Новин». Буквально за кілька годин я вже був у Територіальному центрі комплектування. Оскільки в районі проведення антитерористичної операції я отримав непогану підготовку і добре знав, як поводитись зі зброєю, то сподівався, що протягом 2-3 днів мене відправлять туди, де вже було «гаряче». Наприклад, на Київщину. Та не так сталося, як гадалося: у місті я пробув більше ніж місяць, охороняючи з ввіреним мені взводом стратегічні об’єкти нашого району, оскільки існувала загроза проникнення ворожих диверсійно-розвідувальних груп з метою їх знищення. Ми, зокрема, охороняли міст через Дністер, який з’єднує нашу Івано-Франківську область з Тернопільською, водоканал, що забезпечує водою десятки тисяч людей. Коли загроза проникнення ДРГ зникла, роту розформували, а її особовий склад «розкидали» по різних частинах. Я потрапив до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, що на той час дислокувалася у Коломиї. Саме у цей час у Чернівцях формувався 2-й стрілецький батальйон, який мав увійти до її складу. І мене «перекинули» туди, де я обійняв посаду командира взводу і разом з ним незабаром відбув до Покровська — міста у Донецькій області, а звідти до села Верхньокам’янського. Там ми облаштували позиції неподалік Лисичанського нафто-переробного заводу. Завдання — не допустити просування ворога.
— Впоралися? Чи довелося все ж залишити позиції?
— Як на мене, то слово «залишити» доречне у тому випадку, коли підрозділ панічно біжить зі своїх позицій, не замислюючись над наслідками втечі, залишаючи на поталу ворогу своїх однополчан. Ми ж, виключно за наказом командування, передислоковувалися в інший район.
— А що скажеш про бої під Бахмутом?
— Якщо є потойбічний світ, а в ньому пекло, то не боюся туди потрапити: разом зі своїми хлопцями пройшов його у Бахмуті, вірніше, на його околицях. Адже по наших позиціях кацапи випускали десятки тисяч мін і снарядів, накривали і з повітря як за допомогою дронів, так і гвинтокрилів та літаків. Не помилюсь, коли скажу, що Бахмут є символом стійкості наших захисників.
— Ти, Петре, побував ще й і в інших гарячих точках цієї війни. Зокрема, після Бахмуту твій взвод воював під Соледаром, Берестовим, Білогорівкою — населеними пунктами, практично стертими з лиця землі…
— Так, ви маєте рацію: ці міста і селища зазнали страшенних руйнувань, оскільки «визволителі» гатили по них, як тільки могли і з чого могли.
— Ти зазнав вкрай тяжкого поранення…
— Це сталося під Білогорівкою. Мені загрожувала ампутація лівої руки. Діагноз звучав так: «неповний травматичний відрив лівої кисті руки». Але, слава Богу і слава моїм бойовим побратимам, мені надали своєчасну медичну допомогу, стабілізувавши загальний фізичний стан і зупинивши сильну кровотечу. У госпіталях Краматорська, Дніпра, Івано-Франківська та Києва я провів майже дев’ять місяців, перенісши вісім операцій. Попереду — ще кілька. Найближча — у квітні наступного року. Проведуть її у столичному інституті травматології і ортопедії. Ну а поки що я знаходжуся у розпорядженні командування 10-ї гірсько-штурмової бригади і перебуваю у Коломиї, виконуючи окремі доручення командування. А ще — чекаю затвердження військово-лікарською комісією висновку щодо придатності до проходження військової служби.
— Йдучи у 2015-му до війська, чимчикуючи вранці 24 лютого минулого року до ТРЦ, я думав не про те, як би повернутися додому з орденом чи хоча б з медаллю, а про те, що буде зі мною, з моєю родиною і, врешті-решт, з усією Україною, якщо, не дай Боже, на мою землю прийдуть московити. Я трохи обізнаний з історією України і відповів собі на це та інші подібні запитання. А відповівши, сказав подумки собі: «Петре, іди і бий цього лютого ворога. Інакше він вбиватиме твоїх батьків, твоїх дітей, всіх українців!»
Я не думав про нагороди, медалі та ордени. Я, як і більшість тих, хто став на захист України, думав про те, як вигнати новітніх фашистів і повернутися до своїх рідних і близьких живими і здоровими.
