Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
«Для мене перша медична допомога, як парний танець, де мій партнер не тільки чітко слідкує за моїми діями, а й проявляє рівну ініціативу. І тільки разом у нас можлива налагоджена робота»
Американці Ґленні Манчеґо зі штату Юта всього 22 роки, але вона прийняла для себе непросте рішення — приєднатись до другого Інтернаціонального легіону оборони України. Дівчина здобула у Сполучених Штатах освіту парамедика та вирішила, що найкраще зможе застосувати ці знання в Україні, рятуючи наших поранених захисників.
— Коли я вперше їхала в Україну, то зіткнулась з проблемою, бо переплутала Люблін та Любін (міста в Польщі. — Ред.), який взагалі з іншого боку від кордону. Тому 4 години їхала не в тому напрямку та втратила 6 годин на зворотний шлях. І ми зупинились в місці, що за 19 кілометрів від кордону (з Україною. — Ред.), але звідти вже не було поїздів. Тому мені довелось йти цей шлях пішки з усіма моїми речами — я була вся завішана сумками. Тоді ще й лютувала хуртовина, адже це був початок березня (2022 року. — Ред.). Я вийшла десь о 10-й вечора, а дійшла до кордону близько 8-ї ранку. На кордоні Червоний Хрест (ЧХ) пропонував приєднатись до них, вони розгорнули пункти для біженців. Я пробула там п’ять хвилин, бо обіцяла мамі хоча б спробувати залишитись у ЧХ, перш ніж приєднатись до українських військових. Але відразу зрозуміла, що це не моє, і перетнула кордон з Україною.
«Страх не завадить мені рятувати життя»
Дівчина також розповідає, що найбільшою проблемою для неї залишається незнання української мови, адже це вносить деякі труднощі в буденність.
— На фронті були питання щодо знання української мови та перекладу. Це єдина річ, яка була не те, щоб складною, але додавала перешкод. Але, на мою думку, такмед — це як ремонт автомобілів — все універсально. Я не маю розмовляти українською, щоб вміти ремонтувати автомобілі. Взагалі, ніколи не жалкувала, що приїхала в Україну. Звісно, іноді страх бере гору наді мною, але він присутній лише на короткий момент, і я впевнена, що він не завадить мені рятувати життя. Це дуже дивне відчуття: руки самі все роблять, наче мʼязова памʼять.
Своєю чергою незнання англійської мови (з боку українців. — Ред.) додає смішних випадків у буденність Ґленни.
— Одного разу мені довелось піти на ринок, бо мій водій вирішив приготувати овочевий суп. І це стало для мене справжнім випробуванням. Моя мета була — купити 10 картоплин. Після кількох невдалих спроб з пошуку картоплі мені все-таки вдалося знайти відповідну ятку. Я сказала продавцю, що мені треба 10 картоплин, а він почав насипати мені 10 кілограмів. Я, звісно, почала зупиняти його. У нас фактично зав’язалось протистояння за мішечок, в який він продовжував насипати ці кілограми картоплі. Але, нарешті, все-таки прочитав на телефоні через перекладач, що мені треба лише 10 картоплин — тоді наче засмутився навіть…
Ґленна досі дивується гостинності та деякій простоті українців, адже всюди її зустрічали з радістю та розумінням.
— Щирість та відкритість українців змушує мене відчувати домашній затишок. Дійсно, я розумію максимум п’ять слів українською, але навіть ця коротка і приємна взаємодія між людьми в розмові наче переносить мене в рідну Америку. І це найбільше здивування для мене, адже ми перебуваємо буквально на іншому боці земного шару, культури мають бути кардинально різними, але тутешні люди мають схожий з моїм, американський, дух. Тому Україна — це як другий дім для мене.
«І в цей час ми самі не мали шляху для евакуації…»
Також американка розповіла, що не почувається так, наче вона на роботі, адже її побратими стали для неї другою сім’єю.
— Я відчуваю, що ми повʼязані однією справою, працюємо разом заради порятунку інших. Я збираюсь поїхати у відпустку наступного місяця, і впевнена, що буду сумувати за хлопцями і дівчатами, дзвонити їм кожного дня, щоб дізнатись про їхні справи. А як інакше? Ми всі живемо разом, у нас спільні автомобілі — все, наче в одній великій сімʼї.
З перших днів на передовій команда Ґленни надавала медичну допомогу та допомагала в евакуації поранених.
— Ми надавали першу медичну допомогу, вантажили поранених до пікапа, щоб водій віз їх до шпиталю, поки я з партнером залишалась в бліндажі. Чекали водія назад, щоб відправити інших поранених. І в цей час ми самі не мали шляху для евакуації…
Дівчина розповідає, що іноді їй доволі важко опанувати власний страх, коли вона разом з командою потрапляє під ворожий обстріл. Але завжди намагається докласти максимум зусиль, щоб паніка не заполонила її думки, і вона не заклякла перед військовим, який буде потребувати допомоги.
— Під час першої медичної евакуації була ситуація, коли на місці збору нас чекали 8 поранених з різних підрозділів. Тоді між нашою та машиною підрозділу, якому ми допомагали, прилетів снаряд від «Граду». Це було, дійсно, страшно. У той момент я подумала, що помру. Нічого не видно — все було в землі та бруді. На щастя, ніхто не постраждав, але тоді у себе в голові я попрощалась з усіма рідними.
«Моя тітка та бабуся, коли намагались втримати мене, надсилали мені публікації та новини про те, як люди гинуть в Україні»
Також американка з трепетом носить на своєму наплічнику ляльку-талісман в українському народному вбранні. Її подарувала на удачу маленька дівчинка.
— Я ніколи у своєму житті не думала, що доля заведе мене в Україну. Я навіть настільки погано знаю географію, що не змогла б показати вашу країну на карті… Мої знання обмежувались Чорнобилем та можливими кадрами з кліпів або фільмів, які були зняті тут. Насправді, наші новини акцентують всю увагу на США, не занурюючи в глобальну панораму світових проблем. Тому тепер я кожного дня дізнаюсь для себе щось нове, і від цього ще цікавіше. Адже в мене є можливість власноруч досліджувати культуру іншої країни.
Дівчина каже, що кожного дня навчається чогось нового як у професійній, так і в духовній сфері.
— В Україні чудові медичні курси та програми навчання. Крім цього, я в постійному контакті з іншомовними людьми, і маленькими кроками намагаюсь опанувати українську. Так само і в інших аспектах, наприклад, я постійно дізнаюсь про нові для себе види озброєння та військової техніки. Всі мої військові друзі та колеги в США мені заздрять, але вони обмежені контрактами, згідно з якими працюють в Америці.
Рідні дівчини сприйняли її рішення (бути в Україні. — Ред.) із сумом, але розуміли, що вона його не змінить.
— Моя мама розуміє, чому я поїхала, але вона досі не рада цьому. Хоча кожного дня пише, що дуже пишається мною. Моя тітка та бабуся, коли намагались втримати мене, надсилали мені публікації та новини про те, як люди гинуть в Україні. Але моє рішення було непохитне. Тепер мама дзвонить мені тільки тоді, коли це щось терміново, наприклад, коли не може згадати пароль від Wi-Fi, а так ми лише листуємося.
Фото автора
