Чомусь про поразки, а їх було немало, згадувати російські пропагандисти категорично не хочуть. Прутський похід — божевільно бездарна військова операція Петра І. російська історична традиція,…
На День Незалежності України майорові Георгію Лисенку присвоїли звання Героя України, посмертно… З початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну офіцер брав безпосередню участь в обороні Києва. Потім виконував бойові та спеціальні завдання в Запорізькій, Луганській і Донецькій областях. Загинув у листопаді 2022 року, викликавши вогонь на себе заради порятунку життів побратимів.
Георгій Лисенко був тією людиною, поруч із якою ніхто ніколи не відчував страху та висловлював готовність йти на найбільш серйозні й ризиковані завдання. Саме так про офіцера розповідають його співслужбовці, для яких його загибель стала невимовною втратою.
Кореспондент АрміяInform поспілкувалася з побратимами й дівчиною загиблого Героя, які розповіли про відважні вчинки майора Лисенка.
— Ми познайомилися з Жорою незадовго до початку широкомасштабного вторгнення. Це була класна й весела історія: ми разом із друзями прийшли до нього колядувати. Тоді ми співали пісень, веселилися, дуріли та проживали круте життя, від якого зараз не залишилося геть нічого… окрім спогадів. Пожити таким безтурботним життям нам вдалося недовго, адже зовсім скоро після нашого знайомства розпочалося широкомасштабне вторгнення й Жора мав бути весь час на службі, — розповіла дівчина Героя Тетяна.
Тоді Тетяна використовувала найменшу можливість, аби побачити хлопця хоча б на кілька хвилин.
— Я не хотіла його зайвий раз тривожити, адже розуміла, що він постійно зайнятий. І коли одного разу він попросив мене привезти йому берці, які забув удома, я була найщасливішою у світі. Я навіть сфотографувала той пакет із берцями, і зараз, коли згадую ці моменти, — це змушує мене усміхатися. Тоді я приїхала до нього, швиденько передала взуття, щоб ніхто не бачив, та щаслива побігла назад до машини. Тоді мені навіть удалося швидко цьомнути його в щічку, — згадує дівчина.
«Я теж хочу бути героєм»
Коли задум росіян взяти Київ за три дні зазнав цілковитого фіаско, а колони техніки на підступах до столиці були вщент розбиті, Георгій зрозумів, що його місія тут вичерпана й він мусить їхати воювати далі.
— Звісно, я боялася його втрати, але завжди розуміла і підтримувала, адже бачила наскільки це є важливим для нього. Я розуміла, що він офіцер, який зробив свій вибір ще коли вступав до військового ліцею, а згодом і до військового інституту, тому я не мала права йому суперечити. Взагалі, він мав лишатися у столиці та служити тут, але він наполіг на тому, щоб поїхати воювати. Жора був глибоко вмотивованою людиною, яка насправді не боялася загинути. Якось він написав мені, що розуміє всі ризики та усвідомлює, що може загинути в першому ж бою. «Я теж хочу бути героєм», — тоді написав він. Власне, так і сталося, — розповіла Тетяна.
Після оборони столиці Георгій Лисенко вирушив виконувати завдання на Запорізькому напрямку, де провів не одну вдалу операцію…
Георгій викликав «евак» лише тоді, коли йому прилетіло вже вдруге — в руку
— З Жорою ніколи не було страшно. Коли ми знали, що він поруч, то не мали жодного сумніву, що повернемося живими. Якось ми разом ішли на штурм і він підірвався на гранаті. Його поранило в ногу, сідницю та бік. Тоді він наклав собі власноруч турнікет та продовжив вести вогонь і, що найголовніше, продовжив командувати боєм. Георгій викликав «евак» лише тоді, коли йому прилетіло вже вдруге — в руку. Просто уявіть собі, людина поранена, веде вогонь і при цьому продовжує командувати. Він був справжнім офіцером, який вмів командувати та вести за собою людей, — розповів побратим хлопця.
Також про героїчні вчинки майора Лисенка свідчить готовність бути відповідальним завжди й усюди за своїх людей.
«Не можна лишати своїх»
— У нашій групі був «двохсотий». Ніхто не хотів ризикувати та евакуйовувати тіло, адже ми були під постійним прицільним вогнем. Тоді Жора взяв із собою декількох добровольців та пішов забирати побратима. «Не можна лишати своїх», — сказав він тоді, і я вважаю, що це дуже сильно характеризує його як людину та воїна. Йому не було важливим — живий його побратим чи мертвий, передусім це був побратим, якого не можна лишати, — поділився один зі співслужбовців Героя.
Після поранення Георгія направили на лікування до госпіталю, де він зовсім не хотів перебувати й ні на хвилину не міг перестати думати про те, щоб повернутися до свого підрозділу.
«Я не можу тобі обіцяти, що я повернуся з фронту…»
— Я їздила за ним по всій Україні. Спочатку його доставили в Запоріжжя, потім Дніпро, а згодом у Київ. Під час лікування Жора не витрачав часу дарма та постійно займався тим, що опікувався матеріально-технічною частиною свого підрозділу. Він без кінця з кимось домовлявся, щось читав, вдосконалювався та поривався знову їхати на фронт. Мені було страшно за нього, проте я намагалася завжди й у всьому його підтримувати. Я ніколи не зустрічала людей такої сильної волі та честі, як він — це неймовірний чоловік. Одного разу, коли ми говорили про наше майбутнє, він сказав мені одну фразу: «Таню, я не можу тобі обіцяти, що я повернуся з фронту. Якщо я буду думати, як вижити, а не як перемогти, то я буду поганим військовим», — поділилася дівчина.
Після лікування та реабілітації Георгій вирушив на схід України, де разом зі своїм підрозділом провів низку вдалих операцій. Свій останній бій майор Лисенко зустрів поблизу Бахмута.
— Як він загинув? Я знаю, що це було важке завдання і що мало хто хотів так ризикувати. Це був штурм об’єкта, під час якого розпочався сильний обстріл і його групу засікли. Знаю, що Жора викликав вогонь на себе заради порятунку життів побратимів… Вижити там у нього не було шансів, — поділилася дівчина Героя.
Тетяна розповіла, що разом із Жорою загинула й велика частина її самої.
«Коротке смс: „Живий“, і мені вистачало…»
— Мені здавалося, що між нами був сформований ментальний зв’язок. Якось він написав мені, що йому дуже тяжко і що я, напевно, це відчуваю. І я відчувала… Взагалі, з моменту виконання його завдання на сході України наше спілкування часто обмежувалося одним важливим коротким смс: «Живий», і мені вистачало…
Коли Жору ховали, я просила його дати мені якийсь знак, що він тут, поруч зі мною. Під час останнього салюту на цвинтарі гільза від пострілу потрапила в кишеню пальта моєї мами. Я впевнена, що це був знак від нього. Відтоді ця гільза завжди поруч зі мною, — сказала Тетяна й засунула руку до кишені.
Дівчина Героя дістала ту саму гільзу, покрутила її в пальцях і підтягнула рукав кофтини. Така сама гільза була намальована на її руці.
Татуювання на згадку про нього
— Я зробила це татуювання на згадку про нього. Це мій йому вічний знак вдячності. Війна забрала в мене найдорожче. Жора мав відвезти мене на острів Хортиця, мав провести ще безліч унікальних операцій, видати свою книгу… Він дуже любив писати та мав гарний стиль. В усьому! Носив цікавий та своєрідний одяг, який навколишні часто вважали дикуватим, проте це був він — самобутній, яскравий та унікальний. Він мав просто жити… обіймати своїх батьків та брата, зробити ще безліч усього. Проте він і так зробив надбагато й віддав найдорожче…
