«Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий…
Впродовж століть царсько-російська, а потім російсько-більшовицька пропаганда переконувала нас, що «українське козацтво було затятим прихильником» московитів. Як приклад такої дружби наводили підписання так званої Переяславської угоди — документа, ухваленого Богданом Хмельницьким і московитами про «вічну дружбу між двома братськими народами». При цьому замовчувався той факт, що в найближчому оточенні Богдана було чимало противників цієї «дружби». Ба більше, історики кажуть, що справжній документ передбачав багато прав і вольностей українцям, про які кацапи дуже швидко «забули». Втім, мова про інше, а саме: ворожнечу між нашими козаками і московитами, битви, які відбувалися між ними, і які московити програли.
Битва під Оршею 1514 року
Тоді 15-тисячне козацьке військо під проводом гетьмана Костянтина Острозького розгромило 80-тисячну московську армію, яка прагнула захопити землі сучасної України та білорусі. Як він досяг такого успіху? Використовуючи суперечності між московськими воєводами, волинський князь нападав на них порізно, а ті, за свідченнями літописів, із заздрості видавали один одного. До того ж під натиском його війська важка московська кіннота відступила на багнистий берег річки Кропивни, де її майже всю і знищили.
Звичаї українських козаків
Українські козаки завжди вирізнялися відданістю християнській вірі, тому всюди, де закладали Січ, одразу ж зводили церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці.
Однак жили вони за власними унікальними звичаями. З чим саме це пов’язано — однозначно сказати важко: чи то з військовим духом козацтва, чи то з його витоками з глибин культури. До речі, у перекладі з тюркської «козак» означає «авантюрист», «шукач пригод».
Перші поселення козаків на порогах Дніпра з’явилися наприкінці ХV століття. Сюди тікали переважно селяни від панського гніту.
Хоча перший прототип майбутньої Запорізької Січі як військового укріплення започаткував шляхтич та магнат Дмитро Вишневецький на острові Мала Хортиця. Загалом з ХVI до XVIII століття існувало 8 Запорізьких Січей. Усі вони зводилися за схожим принципом. Обиралося найбільш зручне місце для розташування на берегах Дніпра, зазвичай острів. Територія Січі обводилася земляними валами та частоколом. Між ним ставили гармати.
За укріпленнями в самісінькому центрі була площа з церквою. Тут ухвалювали всі рішення. Дещо збоку зводилися курені — своєрідні казарми козаків.
Козаки доволі шанобливо ставилися до жінок, але місця їм на Січі не було. Щоб стати повноцінним козаком та потрапити на Січ, чоловікові треба було пройти цілий обряд, який іноді передбачав відверті знущання. Він складався з двох основних етапів. Перший — заприсягнути на вірність козацькому товариству та прийняти християнську віру. Другий — освоїти козацькі звичаї та військову справу. Останній етап вирізнявся особливими випробуваннями: прислуговуванням перед бувалими козаками, харчуванням бридкою їжею, їздою верхи на необ’їждженому коні, спусканні на човні порогами Дніпра (своєрідний рафтинг) тощо.
Завершувалася посвята участю в поході та перейменування новачка в козака з відповідним колоритним прізвиськом. Цікаво обирали козаки й старшину на Січі — отаманів, писарів, суддів. Також існував особливий обряд, який включав лайку та погрози в бік претендентів, вимазування їх у піску. Кожен з походів чи початок війни козаки відзначали салютами з гармат та музикою з танцями.
Після повернення на Січ обов’язково відправлялася служба в церкві та поминальні літургії за загиблими. Особливою містикою були оповиті майстерність у бою та подвиги окремих козаків. Їх називали воїнами-крірами, або характерниками. Вони були майстерними в перевтіленнях, розвідці та володінні мечем, а також вирізнялися гострим розумом та хитрістю.
Похід на москву Петра Сагайдачного
Сагайдачний як досвідчений політик і військовий діяч постійно підтримував можливості отримати визнання для козаків і всієї Запорізької Січі. Тому, коли королевич Владислав почав чергову військову кампанію проти московського царства, яка повинна була привести його на московський престол або принаймні захопити більшу частину царства і отримати стратегічну перевагу в колонізації перспективних територій і торгових шляхів, тож у 1618 році Сагайдачний виступив разом з ним і привів із собою сорок тисяч козаків. Вони взяли в облогу москву. Як результат, до Речі Посполитої відійшли Смоленськ, Новгород-Сіверськ та Чернігівські землі, які до того були загарбані москвою.
Конотопська битва
У 1659 році козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Виговським здобуло блискучу перемогу над московським військом під керівництвом Олексія Трубецького. Ця битва — один із ключових епізодів московсько-української війни 1658–1659 років. Гетьману Виговському вдалося заманити московське військо в болотисту місцину під Конотопом. московську армію було розбито, а головні сили змушені відступити з українських земель до Путивля. План військової кампанії московського царства проти Гетьманщини провалився. За підрахунками істориків, у бою загинуло близько 30 тисяч московського війська, а 15 тисяч потрапили в полон. Втрати козаків були втричі меншими.
Звістка про поразку під Конотопом дійшла врешті-решт і до москви. російський історик XIX століття Соловйов описує реакцію царя на сумну звістку так:
«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним, та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій, „чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний“, погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу, за Ярославль».
Битва на Звенигородщині
Вона відбулася вже значно пізніше — за часів Української Народної Республіки. Знаючи про наближення більшовицької орди, до станції Бобринської підтягнулись загони Звенигородського козацького коша, а також черкасці та єлисаветці. Загальне керівництво здійснював штаб Звенигородського коша на чолі з Юрком Тютюнником. Бій тривав увесь день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат. Справу вирішила запекла нічна атака козаків. росіяни не витримали натиску й кинулися навтіки, залишивши зброю. Наступного дня штаб Звенигородського коша Вільного козацтва телеграмою звітував військовому міністрові УНР:
«У ніч на 22 загоном Вільного козацтва Звенигородщини був даний бій більшовикам на станції Бобринська. Більшовики зовсім розбиті й переслідуються нами в напрямку станції Знаменка. Взято в бою три гармати, один бронеавтомобіль з кулеметом, цілком справні, полонені, багато зброї, патронів і всякого військового майна».
