Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Двадцять восьмого червня цього року, у День Конституції України, Верховний Головнокомандувач Володимир Зеленський у зверненні до Верховної Ради процитував тоді ще 18-річного солдата Максима Нагорного. Це були слова про те, як юний воїн, який ще маленьким залишився без батьківської підтримки, мріє про нову й кращу Україну.
Свою сповідь-заповіт про країну без дитячих притулків хлопець напередодні виклав на сторінках одного з вітчизняних видань. В авторській колонці він розповів, як після здобуття Перемоги на фронті хоче зробити так, аби всі українські діти зростали лише у щасливих сім’ях.
І Максим не просто мріє, він із автоматом в руках щодня виборює право України на існування та гідне майбутнє.
Кореспондентці АрміяInform напередодні Дня захисника і захисниці вдалось поспілкуватись із Максимом, який зараз перебуває у шпиталі на лікуванні після поранення. Хлопець розповів про своє дитинство, про рішення доєднатись до війська та про те, як його підколюють побратими після того святкового звернення Президента.
«Я потрапив у притулок дуже маленьким…»
Без батьків Максим залишився в 4-річному віці, тоді ж і потрапив до Луцького обласного будинку дитини. Із родичів у хлопця — старша сестра та старенька бабуся, яка через вік та невисокі статки не змогла опікуватись внуком. До настання повноліття Максим змінив кілька сиротинців. Каже, що причини такої «непосидючості» — зміна профілів інтернатів за віком та його непростий і непосидючий характер. А ще — недолуга система, яка створена в країні для піклування над дітьми-сиротами та тими, хто тимчасово або постійно опинилися без батьківської опіки.
— Я потрапив у притулок дуже маленьким, захиститись від старших дітей не міг. Але найважчим було те, що вихователі не хотіли займатись малими, яким потрібно більше уваги: зайвий раз перевдягнути, допомогти поїсти, перестелити ліжко, просто пожаліти. Щось сталось — і вони починали кричати і ставитись до тебе, як до зайвого клопоту, особливо не занурюючись в твої прикрості та проблеми. Відтоді я зрозумів, що армія навіть дипломованих психологів та інших фахівців поза сім’єю не можуть подарувати дітям щасливе дитинство, хто б що не говорив. Я це перевірив на своєму гіркому досвіді.
Але залишились в Максима і гарні спогади з нелегкого дитинства. Це — щотижневі приїзди волонтерів з однієї релігійної організації. Вони не лише розповідали про віру в Бога, а ще й дуже часто просто спілкувались із дітьми, цікавились їхніми проблемами, надавали поради.
— Після таких розмов ставало набагато легше на душі. Я думаю, що якби я не дослухався до їхніх порад, моя доля скалася б інакше.
«Спочатку думав, що це якісь навчання, а не війна»
Коли розпочалась російсько-українська війна, Максиму було 10 років. А вже у 12 він зацікавився військовою службою. Хоча, як він каже, насамперед сподобався однострій.
— Мені тоді багато хто казав щось на кшталт «ти що, навіщо тобі ця армія». Проте від таких слів мене ця ідея навпаки більше захоплювала. І вже після закінчення навчання у Волинському фаховому коледжі я твердо вирішив обрати шлях воїна.
Але спочатку Максимові потрібно було дочекатись повноліття, яке мало виповнитись 12 серпня 2022 року. Але до цього дня почалась велика війна.
23 лютого минулого року хлопець якраз приїхав до Києва в пошуках роботи. А 24-го, опинившись на вулицях чужого міста, він ще довго не міг усвідомити того жахіття, яке відбувалось.
— Чесно, спочатку думав, ну яка війна, про що це всі, це ж якісь навчання… Навколо сирени, натовпи людей, поліція, військові, всі біжать, кричать. Але коли вже почув перший приліт, тоді зрозумів, що не жарти. Пішов на вокзал, хотів поїхати додому, не зміг. Залишився волонтерити на залізниці, допомагав маломобільним людям сісти на потяг. За місяць повернувся до Ковеля і знайшов роботу вже там. Мав можливість поїхати на заробітки в Польщу, але відмовився. Чекав, коли виповниться 18 років, щоб піти в ТЦК та СП. Якщо чесно, то трохи боявся, як воно все має бути.
«На Великдень потрапив під перший свій обстріл»
Служити Максим пішов у рідну — волинську — окрему механізовану бригаду: уклав контракт на початку цьогорічного січня. І майже одразу потрапив на навчання за кордон. Згодом тренувався вже в ППД. А одного ранку хлопець прокинувся і почув: «Їдеш». Так вирушив виконувати завдання на Харківщину — на Куп’янський напрямок.
Максим розповідає, що звик і до обстрілів, і до чергувань на позиціях, вже і по ворогу, що сидів метрів за 150–200, працював зі свого кулемета ПКМ. Хоча, зізнається, одразу було страшно.
— На Великдень потрапив під перший свій обстріл. По нас працювала ворожа авіація, танки, кулемети. Моторошно було, я боявся з бліндажа вилізти. Ось тоді вперше зрозумів значення виразу «кулі свистять». Прильоти авіації теж страшні. На фронті велике значення відіграє слух — прислухаєшся, що і як, куди летить, і залежно від цього визначаєш, як швидко треба ховатись. Але навесні там все ж таки було трохи спокійніше, зараз обстрілюють постійно.
Найважче на війні для Максима — залишатись чергувати на позиції, коли вже побратими мали міняти, але з якихось причин не змогли цього зробити. А ще хлопець переживає, щоб ворог не влучив у машину, якою вони пересуваються. Проте трапляються на передовій і кумедні випадки.
— Часто рятуємось гумором, не можна ж весь час бути в напрузі, потрібно емоційно пар випускати. Коли десь москалі стріляють по нас, сміємось із них, які вони косорукі і що промазали.
Окрім того, що Максим обіймає посаду навідника кулемета, вивчився в навчальному центрі на марксмена та оператора БПЛА. Говорить, багато чого навчився та став більше вірити в себе.
«Хочу стати офіцером»
Загалом, Збройні Сили надали впевненості цьому юнаку, який зростав без підтримки рідних. Сьогодні він вже спокійно розповідає про себе, не соромиться. Хоча каже, що раніше боявся вимовити слово, особливо на камеру. І саме усвідомлення того, що він воїн, солдат допомогло Максиму звернутись до всіх українців зі сповіддю-заповітом про Україну без сиротинців.
— Я раніше дуже соромився, думав, ну ось будуть про мене всі говорити. А зараз навіть на камеру готовий спілкуватись. Ідея ж написати сповідь виникла давно, але не знав, як її втілити в життя, як гарно скласти текст, до кого звернутись, щоб надрукували. Але водночас дуже хотів, щоб її побачили всі. До 18 років боявся, що якщо напишу, то мене відправлять назад до інтернату. А коли вже став солдатом, набрався сміливості, подумав: «ну хто мені тепер що зробить».
Про те, що його слова у своїй промові навів Володимир Зеленський, Максим дізнався під час навчань. До нього підійшов побратим і сказав: «Нумо я тобі руку потисну, пане Максиме Нагорний. Про тебе Президент сказав». Хлопець не повірив одразу, подумав, що так його розігрують.
— Я йому відповідаю: «Не зрозумів…» А його жінка надіслала відео поцікавитись, чи немає в того побратима із таким ім’ям. Я попросив подивитись, почав перемотувати і чую, що Верховний Головнокомандувач говорить про мене. Хлопці і досі мене підколюють, кажуть: «Дзвони Президенту, нехай до нас приїжджає, ми йому розкажемо, що тут в нас і як».
Поки розмовляємо, Максим відволікається — говорить, що потрібно допомогти побратиму на візку.
— Зараз я в госпіталі, осколок задів мізинець, але нічого страшного, скоро мають виписати. Я взагалі-то змалечку не можу всидіти на місці, то і тут постійно ходжу, гуляю, спілкуюсь. А загалом, я вже склав план на життя. Хочу вступити до військової академії, планую будувати офіцерську кар’єру. І вірю, що Україна переможе всіх ворогів. І, як я написав у своєму заповіті, нехай нова Україна стане країною без дитячих притулків, зі щасливими сім’ями, де діти зростатимуть в атмосфері довіри, безпеки, любові, поваги та взаєморозуміння, а потім стануть найкращими захисниками в лавах ЗСУ.
