Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Фельдшер евакуаційного відділення медичної роти однієї з механізованих бригад молодший сержант Вікторія давно забула, що таке повноцінний сон та відпочинок. Сьогодні весь свій час вона присвячує українським воїнам, рятуючи їхні життя на одному зі стабілізаційних пунктів на Донеччині. За останні пів року вона побувала на найважчих напрямках, але стверджує, що на війні їй не страшно, найстрашніше було відчувати безпорадність, коли рідні були під обстрілами. А нині вона на своєму місці.
З 2019-го Вікторія проживала у Варшаві. Там вона знайшла гарну роботу, житло, нових знайомих і здавалося, що все погане залишилося позаду. Аж до ранку 24 лютого 2022 року, коли задзвонив телефон і у слухавці пролунав голос матері, яка повідомила, що почалась широкомасштабна війна…
— Відтоді для мене все змінилося. Моя душа розірвалася з першим вибухом біля мого дому. Я намагалася забрати до себе маму й сестру з маленьким племінником. Вони жили неподалік від одного з аеродромів, який рашисти регулярно обстрілювали, тому сказати, що я за них хвилювалася — нічого не сказати. Думала, що коли вони будуть поруч, то все буде гаразд. Але я помилялася. Навіть коли рідні приїхали, легше на душі не стало. Мене більше нічого не тішило, не приносила радість робота й зустрічі з друзями, улюблений краєвид з вікна втратив фарби, а коли мій племінник від звуку грому ввечері так злякався, що забився, мов налякане кошеня, під ковдру, не втримала сліз. Бо як тут можна не плакати, коли таке коять з нашими дітьми? — пригадує свої переживання Вікторія.
Жінка вже тоді розуміла, що не зможе бути закордоном, тоді як в її країні лютує війна. Але останньою краплею стала розмова з друзями, які з перших днів вторгнення пішли добровольцями в ТрО. Віка постійно дзвонила їм і цікавилася, як справи, чим може допомогти, а якось сказала, що хотіла б бути з ними. У відповідь пролунало: «Той, хто хоче, той робить». Це стало спусковим гачком для прийняття подальшого рішення долучитися до лав ЗСУ.
Коли жінка повернулася додому до рідного Миколаєва, у неї стискалося серце, коли на власні очі побачила все те страхіття. Її колись квітуче місто було скалічене, пошрамоване війною. І це лише додало сил і впевненості у подальших діях.
До територіального центру комплектування жінка прийшла з наміром йти на війну тільки бойовим медиком, але їй сказали, що вона буде фельдшером в зенітному ракетному дивізіоні однієї з новостворених бригад. Вікторія спочатку обурилася, але слова одного з військових, що приймав її в ТЦК, змусили передумати. Він тоді сказав, що бойового медика можна підготувати за 2 місяці, а фельдшерів навчають 4 роки, тому не варто недооцінювати їхню роботу. З таким важко посперечатися.
Ось так її спокійне життя залишилося позаду, але жодного разу жінка не пошкодувала про свій вибір.
— Оскільки в нас була новосформована бригада, то багато чого доводилося налагоджувати з нуля. Роботи завжди вистачало. Навіть коли ми ще перебували в ППД, потік хворих був нескінченний, зверталися з різними проблемами: пневмонія, бронхопневмонія, запалення легень, а потім черговий спалах COVID-19. Ніколи й нікому не відмовляла у допомозі. Коли ліків не вистачало, підключалися волонтери. Якось сама захворіла й з температурою під 40 продовжувала працювати, бо розуміла: я медик і від мене залежить здоров’я тих, хто завтра піде у бій, — пригадує Вікторія.
Згодом її перевели в медроту на посаду фельдшера евакуаційного відділення. Роботи додалося, адже Віка працювала не лише як фельдшер, але як інструктор. Вона намагалася в короткий термін навчити військових того, що обов’язково стане їм у пригоді. Однак найбільшим досвідом для жінки стала робота в стабілізаційному пункті.
— То був неоціненний досвід, який змінив і мене, і мій підхід до навчання. Взагалі, я вважаю, що всі інструктори повинні хоч трішки попрацювати на стабпункті, пройти цей етап, аби чітко уявляти всю ситуацію. Про що йде мова? Наприклад, раніше я навчала військових, як правильно накладати турнікет, і завжди наголошувала, що попускати його мають тільки бойові медики. Як відомо, функція стабпункту — перша медична допомога після поранення. В ідеалі цю допомогу мають надати протягом години після поранення (так звана золота година). Але реалії війни показали, що часто евакуація поранених через щільні обстріли затримується і буває так, що постраждалому надали допомогу вранці, а до нас привезли лише ввечері. Весь цей час турнікет ніхто не послаблював, бо поруч не було медика, а сам постраждалий не знав, як правильно це зробити. Результат — втрачена кінцівка. На жаль, це не поодинокі випадки. Тому тепер у своїй роботі санінструктора я максимальну увагу приділяю цьому питанню, — пояснює Вікторія.
Вона зазначає, що за характером та кількістю поранень можна уявити, що відбувається на фронті. Нині потік поранених становить на день у середньому понад сотню осіб. І багатьом важко навіть уявити, з чим доводиться мати справу щодня військовим фельдшерам і медикам. Проте завдяки золотим рукам наших лікарів, необхідному обладнанню та запасам крові й плазми їм вдається творити дива.
Кажуть, що на війні медики бачили все, тому вони черстві й позбавлені емоцій. Але Вікторія з цим не погоджується. Вона стверджує, що саме її емоційність і надає сил.
— Як медик я швидко включаюся в роботу і мені байдуже, що відбувається навколо: хай хоч земля розверзнеться, але я надаватиму допомогу нашим захисникам. Але, окрім того, я ще й звичайна людина, у якої немає кнопки, яка б вимкнула відчуття. Якось привезли до нас пораненого, геть юного і дуже схожого на мого сина. Коли глянула на нього, то ледь не захлинулася від материнських почуттів. Захотілося обняти того хлопчину й не відпускати, закривши собою від усіх бід, — зі сльозами на очах розповідає жінка.
Вікторія пам’ятає чи не кожного пораненого, якому надавала допомогу. Є серед них такі, що назавжди закарбувалися в серці.
— Був один у нас воїн, який в ході бою взяв з побратимами рашиста в полон. Наказав своїм його доставити куди треба, а сам, оскільки був поранений, залишився чекати на евакуацію. Наклав собі турнікет і бандаж. Минав час. То був досвідчений військовий, тож знав, що турнікет треба послабити, що і зробив. На світанку зрозумів, що машини не буде, бо ворог активізувався. Якщо залишатиметься на місці, то шансів вижити у нього не буде. Зібрав всі сили в кулак і поповз. Ось так полями під обстрілами він добирався до нас більше за добу з посіченими осколками рукою і ногою, — розповідає медик. — Його одяг був просочений кров’ю. А рана на нозі відкрилася на кілька сантиметрів. Коли дістали осколок, то побачили, що попри жахливий вигляд ані кістка, ані вени не були пошкоджені. Ми були шоковані. А ще втішені, що він сам попустив турнікет — в іншому разі навіть при тому, що непошкоджені кістка і вени, він би втратив кінцівку.
За словами Вікторії, то було таке собі маленьке диво. Можливо, допоміг оберіг, який був з військовим весь цей час — мамина молитва на старенькому клаптику паперу й маленька іконка, бережливо складені в кишені. Згодом хлопець розповів, що завжди їх мав при собі, ще з 2017 року, як тільки потрапив на війну.
— Вони всі такі, наші соколята, наші герої. Їхні очі горять, вони завжди усміхнені. Уявіть собі, привозять пораненого, у нього дірка в грудях така, що ребра видно, а він лежить і усміхається так, що серце щемить. Запитую, чого йому так весело, а він з такою дитячою щирістю каже, що радіє, бо живий. Заради тих очей і усмішок наших героїв ми, медики, готові робити неможливе, — запевняє Вікторія.
На годиннику — далеко за північ. У Вікторії є час заплющити очі, щоб на мить пригадати минуле і уявити собі майбутнє без війни і росіян, які її почали. Що вона робитиме після перемоги? Хто знає, можливо, займеться відновленням наших захисників, можливо, подорожуватиме, але то буде згодом. А зараз, щойно вона прокинеться, піде рятувати життя. І байдуже, що часу на сон було обмаль — янголи ж не сплять…
Фото з особистого архіву Вікторії
