Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Невдовзі після стрімкого наступу підрозділів Сил оборони України у межах Слобожанської наступальної операції у вересні — жовтні 2022 року правоохоронці виявили у навчальних закладах визволених міст і сіл Харківщини тисячі підручників. Серед них найбільшу увагу привернули підручники з історії, в яких було представлено викривлену російською пропагандою версію історії росії, України та українсько-російських відносин.
АрміяInform вже публікувала огляд лінійки підручників з історії росії для 6–11 класів загальноосвітньої школи, зокрема й підручника для 11 класу, за якими російські окупанти та колаборанти збирались навчати українських школярів. Тоді ми констатували відсутність у підручниках об’єктивного наукового погляду на історію України та сліпе слідування наративам російської державної пропаганди, особливо наочне в останньому параграфі «російська федерація у 2012–2022 роках» підручника для 11 класу.
Логічним було припустити, що історія України має так чи інакше бути присутня також у лінійці підручників зі всесвітньої історії. Утім, огляд доступних книг засвідчив, що аж до кінця ХХ століття українські сюжети згадуються для школярів лише в контексті історії росії. Єдиним підручником зі всесвітньої історії, в якому за такого підходу могла бути згадана Україна, мав бути підручник для 11 класу, який би хронологічно охоплював події останнього десятиліття ХХ — перших десятиліть ХХІ століть.
У виявленому в одній зі шкіл визволеної Куп’янщини російському підручнику 2022 року видання «История. Всеобщая история, 1946 г. — начало ХХІ века: 11 класс: базовый уровень» справді наявний параграф, у якому мало би йтися про Україну. Його назва: «Постсоветское пространство: политическое развитие, интеграционные процессы и конфликты», а головне мотто: «россия стремилась консолидировать территорию постсоветских стран. Однако после распада ссср на первый план встали вопросы внутреннего развития и сохранения единства россии». Погляньмо детальніше, про що і як саме там сказано.
Насамперед привертає увагу сама назва параграфа, в якому після тридцятиліття по розпадові срср автори півтора десятка незалежних держав продовжують позиціювати й описувати крізь призму їхньої колишньої приналежності до радянського союзу та робити головний акцент на «інтеграційних процесах» у межах «пострадянського простору». Інші інтеграційні процеси, наприклад, включення Литви, Латвії та Естонії до ЄС і НАТО, подаються на цьому тлі, як щось вороже, з чим проросійські сили намагались боротись.
Постсоветское пространство испытывало притяжение соседних государств и мировых центров силы. Для стран, расположенных к западу от россии, а также для Грузии, полюсом притяжения стала не только россия, но и Евросоюз и НАТО. Борьба проевропейских и пророссийских сил стала важной чертой внутриполитической жизни в этих странах.
При цьому з тексту параграфа неможливо зрозуміти, чому проєвропейський курс несумісний із проросійським та подається і сприймається зрештою як антиросійський. Про те, що заважало самій російській федерації триматися прозахідного курсу, в руслі якого вона намагалась рухатися аж до початку 2000 років, побіжно сказано хіба що у попередньому параграфі, де зазначено, що «похолодание» в американсько-російських відносинах настало «в результате украинского кризиса в 2014 г.». До 2014 року відносини російської федерації з країнами заходу показані як не позбавлені конфлікту інтересів, однак переважно конструктивні.
Чому тоді у розділі про «пострадянський простір» впродовж усього тридцятиліття після розпаду срср росія і Захід представлені як протилежні центри тяжіння для політичних сил у межах сусідніх з росією незалежних держав, автори не пояснюють. Цим вони суттєво викривляють реальну ситуацію, зокрема і щодо України, в якій прозахідний проєвропейський курс довгий час (щонайменше до початку 2000 років і Помаранчевої революції 2004 року та за інерцією і надалі аж до 2014 року) не сприймався як антиросійський і навпаки тісна співпраця з рф не була ознакою антизахідної політичної позиції.
У параграфі взагалі практично повністю відсутня інформація про внутрішню історію незалежних держав, які виникли внаслідок розпаду срср. Чим відрізняються для авторів, а слідом за ними і для школяра-одинадцятикласника Україна, Грузія, Білорусь, Казахстан та інші держави на різних етапах своєї новітньої історії — на початку 1990 років, на межі 1990 і 2000 років, у перше десятиліття 2000 і у 2010 роки?
Невідомо також, чим усі ці 15 держав, за винятком хіба що країн Балтії, відрізняються між собою. Через це виникає враження, що визначальна характерна риса цих країн саме приналежність до «пострадянського простору», а значить і в своїх засадничих характеристиках у цілому вони були незмінними впродовж останнього тридцятиліття та схожими між собою, а в кінцевому підсумку — подібними до російської федерації як еталонного зразка «пострадянської» країни. Виклад їхньої історії поза контекстом відносин з росією надзвичайно схематичний і максимально узагальнений.
Утверждение государственности сопровождалось ростом национализма, что приводило в ряде стран к межнациональным конфликтам и гражданским войнам, к обострению отношений с соседями. Внутриполитическая борьба вылилась в череду «цветных революций» в Грузии, Молдавии, Украине, Киргизии. Они вывели наружу массу конфликтов, которые были заморожены, но не решены авторитарными методами правления прежних властей. Многие процессы на постсоветском пространстве не завершены и еще не стали историей, поэтому судить о них предстоит по прошествии времени.
Натомість пильна увага приділена «інтеграційним процесам на пострадянському просторі», які описуються на майже трьох сторінках у найбільшому за обсягом пункті параграфу. Описані ці інтеграфійні проєкти під орудою російської федерації максимально компліментарно і представлено як єдиноправильний рух для всіх незалежних держав «пострадянського простору».
Єдиними, за ким автори підручника готові якось визнати право на самостійний зовнішньополітичний шлях поза межами російських інтеграційних проєктів, є держави Балтії — Литва, Латвія, Естонія. Щодо них спеціально наголошено, що лише ці країни «имели относительно длительный опыт независимости в ХХ в. … Латвия, Литва, Эстония, бывшие независимыми государствами в 1920–1940 гг., первыми провозгласили свою независимость в 1989–1990 гг.».
Однак при цьому автори не приховують свого негативного ставлення до держав Балтії, називаючи їх «прибалтийскими государствами», зауважуючи, що вони не беруть участі в інтеграційних процесах на «пострадянському просторі» і наголошуючи на тому, що головною особливістю їхнього розвитку стала внутрішня політика, скерована проти етнічних росіян. Усі три держави звично звалені росіянами докупи, і побачити відмінності між Литвою, Латвією та Естонією (у деяких питаннях доволі суттєві) читач не зможе.
До речі, використання визначення «прибалтійські держави», які до того ж незбагненним чином вилучені з переліку «європейських», не є поодиноким прикладом усталеного російського імперського позначення простору щодо сусідніх незалежних держав. Подібним чином Грузія, Вірменія та Азербайджан визначені як «держави Закавказзя», Молдову названо «Молдавия», Білорусь — «Белоруссия», а Киргизстан — «Киргизия» тощо. Немає сумнівів, що якби термін «Малороссия» не виглядав повним анахронізмом, автори радо би навели його на сторінках підручника замість назви держави Україна.
Распад ссср привёл к созданию на постсоветском пространстве 15 независимых государств. Географически они делятся на несколько групп стран: прибалтийские (Литва, Латвия, Эстония), европейские (Белоруссия, Украина, Молдавия), центрально-азиатские (Казахстан, Узбекистан, Киргизия, Таджикистан, Туркмения), государства Закавказья (Грузия, Армения, Азербайджан). Географически по отношению к ним, как евразийская держава, россия занимает центральное положение.
Завершує параграф пункт про конфлікти на «пострадянському просторі», в якому всі розпалювані та підтримувані російською федерацією локальні воєнні конфлікти описано згідно з установками російської пропаганди. Особливо цинічними є описи агресії російської федерації проти Грузії у серпні 2008 року, яку представлено як операцію «по принуждению к миру», та «конфликта на Донбассе» від 2014 року. Тодішню російську агресію на сході України звично для російської пропаганди представлено як внутрішньоукраїнське громадянське протистояння, в якому російська федерація немов би виконувала роль миротворця.
Останній абзац параграфа є, вочевидь, найсвіжішою інформацією на момент видання підручника: «21 февраля 2022 г. президент россии в. в. путин подписал указы „О признании донецкой народной республики“ и „о признании луганской народной республики“. 22 февраля это решение поддержало федеральное собрание российской федерации». Про «специальную военную операцию» у цьому підручнику не сказано нічого, хоча, як зазначено у вихідних даних книги, оригінал-макет було підписано до друку 15 липня 2022 року, тобто тоді, коли широкомасштабне вторгнення російської федерації в Україну тривало вже понад 4,5 місяці.
В цілому підручник укотре засвідчує неоімперську природу не лише російської зовнішньої політики, але і світогляду росіян, відтвореного авторами книги і, відповідно, насаджуваного російським школярам зі шкільної лави. У межах цього світогляду суверенітет сусідніх з росією незалежних держав, які були колись республіками радянського союзу, є чимось буцімто не вповні справжнім, відмінним від немов би єдино справжнього суверенітету самої російської федерації.
Україна в межах цього неоімперського російського світогляду може бути лише повністю контрольованим росією утворенням, яке має право на самостійну внутрішню та зовнішню політику винятково у межах, чітко окреслених російським урядом. Не дивно, після навчання за такими підручниками переважна більшість росіян вірять російській пропаганді, підтримують напад на Україну і якщо не радо, то вже точно абсолютно покірно йдуть воювати проти українського народу.
Фото Дмитра Юрченка
