Адже в комунікації між людьми приховано набагато більше сенсів, ніж здається. Просувати безбар’єрну мову та етику, що можуть змінювати суспільні установки,…
95 років тому, 6 вересня 1928 року, народний комісар освіти УСРР Микола Скрипник підписав Постанову про затвердження нового «Українського Правопису», який згодом назвали на його честь «скрипниківкою». Розроблений і ухвалений на хвилі українізації, цей правопис проіснував заледве 5 років — вже 1933 року правописні норми «скрипниківки» визнали «націоналістичними» і затвердили новий правопис, який розпочав тривалий процес штучного наближення української мови до російської.
Про значення «скрипниківки» в історії української мови кореспонденту АрміяInform розповіла кандидатка філологічних наук, голова мовознавчої секції Харківського історико-філологічного товариства Катерина Каруник.
— Нова збірка поезій відомого поета Сергія Жадана має назву «Скрипниківка». Микола Скрипник згадується в уміщеному до неї вірші як один із персонажів, а зиму, яка «реформується, як правопис», поетично порівняно з церковною службою. Для нашої ж розмови визначальним є епіграф до цієї книги — міркування геніяльного мовознавця Юрія Шевельова про те, що «обізнаність пересічного українського інтеліґента в справах мовознавства мала і чим вона менша, тим палкіші дискусії в справах правопису. Здебільшого це виступи в обороні того, до чого дана особа звикла і що їй до вподоби».
Навколо українського правопису справді зламано безліч списів на всіх історичних етапах офіційного затвердження правописних норм. Яким було в цьому складному процесі місце «скрипниківки», у чому полягала особливість українського правопису 1928 року на момент його укладання?
— Український правопис 1928 року називають не лише «скрипниківкою», але також «харківським» — за місцем його упорядкування і, що важливіше — соборним українським правописом. Він об’єднував звичаї мовців як східних і центральних теренів України, так і західноукраїнських земель, попри те, що в той час, коли його розробляли й ухвалювали, західні частини українських земель входили до складу інших держав.
Водночас враховувано й досвід, думки і міркування українських письменників, визначних філологів і шкільних учителів. Це було важливо, бо утвердження нового правопису було першим кроком до повномірного впровадження української мови в освітній процес.
Тож правопис 1928 року укладався із урахуванням мововжитку всіх етнічних носіїв української літературної мови. Саме через цю його об’єднавчу функцію його і називають соборним.
— Ще одна поширена назва «скрипниківки» — «харківський правопис». Чому саме «харківський», хто саме брав участь у розробці правописних норм 1928 року?
— Над правописом працювали різні мовознавці, але насамперед ті, хто під ту пору студіювали в Харкові питання наукового вжитку української літературної мови, її історію та діалекти. Головна роль належить упоряднику й редакторові остаточної версії правопису професорові Харківського інституту народної освіти Олексі Синявському. Також над правописом працювали харківці Леонід Булаховський, Микола Наконечний, Микола Сулима. Із ними плідно співпрацювали також київські мовознавці (Олена Курило, Всеволод Ганцов, Агатангел Кримський) та західноукраїнські (Василь Сімович, Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький).
Тож назва «харківський» пов’язана не лише з тим, що над правописом працювали харківські мовознавці, але також важили попередні зустрічі, дискусії, спеціальні конференції з обговорення проєкту правопису, які відбулися 1927 року в тодішній столиці УССР. Керував усім цим процесом народний комісар освіти Микола Скрипник.
— Тогочасний Харків можна назвати столицею українізації, і прийняття нового правопису стало важливим рубіжним кроком утвердження української мови в УСРР. Однак минуло заледве 5 років і вже 1933 року від «скрипниківки» відмовились. При цьому сама українізація скасована не була й офіційно тривала до кінця 1930 років. Чому так сталося, навіщо було відмовлятись від правопису, який підтримали практично всі тогочасні українські лінгвісти?
— Офіційно укладання як «скрипниківки», так і правопису 1933 року, відбувались у річищі українізації, однак по-різному мислились її завдання. Українізації потребували, зрозуміло, не українські селяни чи українська інтеліґенція. Селян просто потрібно було навчити грамоти українською мовою, українську інтеліґенцію й поготів українізувати не було жодної потреби. Тож українізувати необхідно було насамперед робітників, пролетарів: росіян, євреїв, русифікованих українців та представників інших національностей, які сумарно становили щонайменше дві третини міського населення. Частка україномовних українців, як правило, становила заледве 20%, у ліпшому разі 30 %.
З огляду на це іншою мала бути тактика українізації грамотного міського населення, яке мало щонайменше початкову освіту російською мовою. Для цих містян потрібно було побудувати виклад і програму таким чином, щоб маючи базу російської освіти, їм було легше зробити крок до вивчення української мови. Тому «скрипниківка» могла здаватися складною для опанування і недосконалою, зокрема в питаннях правопису запозичених слів і чужих власних назв.
Крім того, комуністичній владі необхідно було стежити за тим, щоб українізація не перейшла дозволених меж, щоб не призвела до поширення й утвердження того, що в радянській пропаганді називали «українським буржуазним націоналізмом». Тому щойно почали виявлятися перші ознаки небезпеки, на думку партійних ідеологів і радянських державних діячів, то «надмірну», так би мовити, українізацію за деякими напрямками різко згорнули.
Наприклад, це стосувалось української абетки, з якої за особистою вказівкою Павла Постишева вилучили букву Ґ. При цьому сам Постишев не був жодним чином напряму дотичний ані до нормотворчих процесів у сфері правопису, ані до сфери освіти. Однак саме за його вказівкою було взято курс на зближення української мови з російською. Офіційно це пояснювалось потребою полегшити вивчення української мови тим, хто вже знає російську. У передньому слові до правопису 1933 року прямо зазначено, що попередній правопис, себто «скрипниківка», буцімто був спрямований на «штучний відрив української мови від російської», тож вимагалося їх максимально зблизити.
— Курс на максимальне наближення української мови до російської тривав потім аж до розпаду срср та відновлення Україною незалежності. Однак і після 1991 року повернення до «скрипниківки» не відбулося. Чому, на ваш погляд, так сталось?
— Коли в 1990 роках тривали дискусії щодо реформування українського правопису, то у правописній комісії переважна більшість голосів належала тим фахівцям, які здавна працювали в Інституті мовознавства АН УРСР. То були люди радянського виховання, які в попередні роки активно впроваджували русифікаційний курс. Відповідно, у незалежній Україні вони не були налаштовані розвертатися на 180 градусів і здійснювати зворотну українізацію правопису, звертатися до «скрипниківки», якої вони самі не знали і не розуміли. Для них це було неможливим й узагалі здавалось абсурдним. Іншої думки були поодинокі представники інтеліґенції. А був іще вплив української діаспори, яка ввесь цей час послідовно трималася «харківського» правопису.
Зрештою в 1990 роки виробилося два погляди на те, яким має бути український правопис. Частина мовознавців виступала за продовження традиції, закладеної 1933 року і продовженою у другому виданні українського правопису 1945 року та в цілому в третьому виданні 1990 року. Відновлення норм харківського правопису 1928 року вони сприймали як крок назад, як повернення до застарілих і непритаманних сучасній живій українській мові норм. На противагу їм висловлювано думки про потребу впровадження питомих рис української мови, зафіксовані у «скрипниківці». Зрештою 2019 року досягнуто певного компромісу й ухвалено проєкт нового українського правопису, який відновлює і повертає до життя деякі значущі елементи зі «скрипниківки».
Приміром, можна згадати граматичну особливість іменників жіночого роду з основою на «-ть» із попереднім приголосним (вічність, тривалість, смерть), що в родовому відмінку за «скрипниківкою» і як допустимий варіант за редакцією 2019 року мають закінчення «и» замість «і»: вічности, тривалости, смерти тощо. Сюди ж належать і слова осінь, кров, сіль. У такий спосіб українці просто розрізняють родовий та давальний відмінки. Так само багато які речі відбуваються самопливом. Скажімо, використання літери «Ґ» у чужомовних власних назвах (Гемінґвей, Ферґюсон). До цього підштовхнули насамперед видавництва, які ввели в свою практику такий варіант відтворення власних іноземних назв, наближаючи їх якнайближче до оригінального звучання. Також ми тепер часто кажемо і чуємо такі слова, як етер або міт, нормою стало писати і вживати слова проєкт, проєкція тощо. Все це є елементами «скрипниківки», а водночас — впровадження послідовного застосування ортографічних норм.
Відновлюються також деякі риси на граматичному рівні, які були знівельовані в радянський період. Більш поширеними стають форми наказового способу другої особи однини і множини, як-от «погляньмо», «послухаймо», «почнімо», кличний відмінок, деякі синтаксичні звороти. Ці речі за радянського союзу були неможливими. Тепер вони повертаються до життя. Тож «скрипниківка» продовжує жити в сучасному правописі та впливати на подальший розвиток української мови.
Ілюстрації з відкритих джерел
