Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Кореспондент АрміяInform зустрівся з філософом та митцем Олександром Панасюком, щоб поговорити про сенси, цінності та перспективи українського громадянського суспільства, без яких неможливо уявити успішну та модерну Україну.
Олександр Панасюк каже, що має багато різних професійних ідентичностей у філософії, мистецтві, журналістиці та громадській діяльності, які з роками намагається звести до простої і ясної моделі, аби зрозуміти, що відбувається в Україні з точки зору динамічного контексту культури, економіки, політичної філософії, що українське громадянське суспільство почало переживати і визначати як цінність після Євромайдану 13-14-х років.
«Я свідомо повернувся до України, оскільки розумів, що тут моє місце»
— Дипломований філософ, займався кінематографом, прожив два роки у Польщі, де активно займався документальним кіно, навчався у школі Анджея Вайди, паралельно з цим ще навчався в академії фотографії і вивчав польський досвід культури. Але все ж таки життя за кордоном показало мені, що це не моя територія і не моя культура, якби там добре не було. Я свідомо повернувся до України, оскільки розумів, що тут моє місце. Працював у видавничій галузі, запустив подкаст Лабораторія сенсів, де, власне, протягом 23 випусків, які в нас вийшло зробити до початку широкомасштабного вторгнення, ми намагалися проаналізувати з провідними інтелектуалами, який поступ ми зробили за останні 30 років незалежності та як це безпосередньо впливає на визначання нашого майбутнього.
З початку широкомасштабної війни приєднався до громадської організації Мережа захисту національних інтересів «АНТС», в якій безпосередньо розвиває напрямок інституційного розвитку та сталості. Працюю з громадським сектором і громадянським суспільством, в якому намагаюся бути максимально проактивним і включеним у ті процеси, без яких не буде якісного відновлення і розвитку нашої країни в тих складних умовах, які диктує війна. Війна, в якій ми змушені оборонятися, але з великою вірою, силою і безпосередньою підтримкою західного світу з розрахунком на нашу перемогу. Тому що інакшого вибору у нас немає.
Зараз опановую навички управління, які стануть у пригоді для розв’язання складних проблем і викликів, які нас, по суті, супроводжують кожного дня, і які в майбутньому будуть лише збільшуватись.
«Майдани стали переламними моментами у нашому сприйнятті суспільства»
— Ми говоримо про незалежність — як трансформувалося це поняття в українському суспільстві та як це вплинуло на визначення майбутнього нашої державності?
— 24 серпня 19991 року, коли було проголошено Акт незалежності України у стінах Верховної ради, це і є той початок офіційного статусу, нашого суб’єкта і появи нашої країни на географічній карті світу як незалежної суверенної країни. Але час показав, що за ці 32 роки ми мали два карколомних злами, тобто майдани, і ці майдани стали переламними моментами у нашому сприйнятті суспільства, яке визначало контури внутрішньої суб’єктності й певний потяг до тої власної природи, яка базувалася на цінностях свободи, самореалізації, гідності, певної внутрішньої кооперації. Тобто ці майдани — вони були не тільки протестними рухами, це був наш певний природний поступ як суспільства на шляху до самого себе. І потім ми за це заплатили надвелику ціну, яка, по суті, сьогодні визначає нашу не лише державну незалежність, але незалежність нашого народу, який сьогодні стає політичною нацією і виборює в цій кривавій війні своє право на суб’єктність і на цивілізований поступ в європейській сім’ї народів.
Тому наша незалежність за 32 роки — це такий складний багатогранний поступ, який є від де-юре — до де-факто, і оце наше де-факто є про нашу внутрішню суб’єктність як суспільства. Ми з нього, на жаль, платимо дуже велику ціну, оскільки маємо війну з найбільшою географію світу. Ми пройдемо цю історію із високо піднятою головою, бо в нас по-інакшому не виходить — ми переможемо того великого Голіафа, проти якого ми виступаємо Давидом.
Разом з тим у нас є колосальна підтримка і консолідація західного світу, в якому цінності свободи, самовираження і відповідальності превалюють над рештою. Сьогодні ми, по суті, виборюємо той момент нашої внутрішньої незалежності, яка може потім суттєво змінити незалежність зовнішню. Умовно кажучи, зараз формуються наші контури суб’єктності від індивідуального громадянина-воїна до держави, яка вписує кров’ю свою гідність і становлення в світову політику.
«Зараз формуються наші контури суб’єктності від індивідуального громадянина-воїна до держави, яка вписує кров’ю свою гідність і становлення в світову політику»
Аналітики попереджали про те, що війна неминуча, і вона готувалася з 1991 року
— Чи була неминучою ця війна?
— Ті, хто знають історію, ті, хто знають природу російської політики і ті, хто там жив, ті, хто працював і знав внутрішню антропологію, філософію російської природи, цієї просто садистської душі — я думаю, що вони це знали. Ба більше, вони про це попереджали не один раз, і це відкладалося у великих текстах. Про це проговорювалося, про це прописувалося. Але, на жаль, ми просто не змогли, ми не мали таких інфраструктурних масштабів, щоб ці речі ми могли сприймати серйозно. Мені здається, що ми як суспільство не мали достатньої інфраструктури для того, щоб максимально ясно й чітко відрефлексувати ті масштаби трагедії, які ми мали в найкривавішому ХХ столітті.
Коли ми говоримо про масштабну трагедію голодомору 32-33-х років, які лише сьогодні країни Європейського Союзу починають ідентифікувати і визнавати як геноцид українського народу, то і ми так само не розуміємо глибини трагедії. Не те щоб не розуміємо, я тут не хотів би злукавити — ми в належному масштабі не розуміємо, що з нами відбулося в умовах 37 року. Коли були знищені люди, які кодифікували, визначали природу нашої сутності, нашої самобутності, нашої індивідуальності. Люди культури, люди мистецтва, люди, які створювали самобутній і неповторний авторський театр, які шукали і писали літературу українською мовою, все це мало дуже наближений і прямий європейський контекст. Мені здається, що ми просто не відчували, не відрефлексували того великого масштабу трагедій, які з нами відбувалися. Ми підпорядковувались і були частиною цієї великої тоталітарної машини і ця інфраструктура радянського союзу, вона поступово хотіла задавити наш потенціал і нашу істинну природу, до якої ми зараз повертаємось. Тому аналітики попереджали про те, що війна неминуча, і вона готувалася з 1991 року. Але людина зі здоровим глуздом ніколи не може це собі прийняти до кінця і сказати, що дійсно війна буде, тому що це речі, які природно ти просто не можеш приймати у ХХІ столітті — щоб таке відбувалося на сході Європи. Але це сталося, і ми тепер зрозуміли, що реальність така, якою вона є, і виявляється, що війна може бути теж нашою реальністю.
— Триває трансформація сенсів і війна на це теж впливає. Якими ми вийдемо з цієї війни? Ми рухаємось до європейської сім’ї, йдемо з певним нашим українським характером, що на нас очікує?
— Війна — це звісно, дуже складний і трагічний каталізатор. Але, розуміючи те, яким чином розвивалося наше суспільство останні 32 роки, війна просто проявила нашу природу. Коли ми побачили, що бліцкриг мордору був повністю провалений — ми чудово розуміли, що це і є наш поступ, наша воля, наша сила, наша незламність і оця готовність, і жертовність колосальної кількості людей віддати своє життя за свободу цілого народу, цілої нації. Ти розумієш, що це лише початок до розкриття і відкриття власної природи.
«Коли ми побачили, що бліцкриг мордору був повністю провалений — ми чудово розуміли, що це і є наш поступ, наша воля, наша сила, наша незламність»
Мені здається, що наші сенси, які зараз ми будемо віднаходити — їх ще треба кодифікувати. Їх ще треба назвати, і їх ще треба систематизувати. Але найважливіше в цьому всьому те, що прямо зараз тут і зараз в умовах війни проявляється, і я б навіть сказав би — відбувається певна дистиляція отої енергії, яка інфраструктуру цих сенсів може вивести на зовсім новий рівень. Тому що через війну ми приходимо до самих себе і на початку ми сприймали це все на великому адреналіні, на великому піднесенні, на такій великій непохитній вірі. А потім з кожним місяцем ми отримували, окрім втрат, фізичних руйнувань і тої важкої зими з блекаутами, досвід і підтримку. Тому ми почали аналізувати і відчувати міжнародний політичний контекст — ми почали розуміти, що світ набагато складніший, і що на одній волі, жертовності тощо ми не витягнемо.
«Імперська амбіція рф, її варварство… ця країна, яка живе середньовіччям, має зазнати поразки»
Це не може тривати довго і ситуація вимагає, аби ми мали розвиток і сполучення двох паралельних процесів: перший — це повернення до себе, а другий — це розуміння складності й багатогранності взаємодії із західною культурою: побутовою, соціальною, економічною, політичною. Це нас змушує до певних важких і складних рішень. На превеликий жаль, це все робиться ціною великих жертв і великої крові, і це не може завершитись якимось великим крахом, тому що не можна, щоб якесь велике зло, а ми чудово розуміємо, що наш східний ворог це є абсолютне зло, перемогло. І ця імперська амбіція, це варварство, ця країна, яка живе середньовіччям, має зазнати поразки.
Ми зараз долаємо цей шлях, наша трансформація відбувається у двох напрямках — ускладнення і вивільнення нашої чистої енергії, яка, по суті, приведе нас до себе. Спочатку ми віднайдемо українство, яке вже сьогодні у нас проявляється через цю війну, а потім ми цими контурами суб’єктності прийдемо у світовий контекст взаємовідносин на рівних, і це теж вже відбуваються зараз. Тому, на жаль, такою великою ціною, але ми здобуваємо ці нові сенси. Звісно, не без складнощів, які нас супроводжують на рівні нашої загальної суспільної культури, тому що навіть та консолідація і солідарність, яка була у перші пів року війни, ми з кожним місяцем бачимо, як воно поступово зменшується.
Люди намагаються вивільнити енергію, інколи здається, що ми знову повертаємось до стріляння по своїх через ситуативні срачі. Але разом з тим, навіть після таких бурхливих ситуативних і швидких емоцій, проходить день, два, три — і люди заспокоюються і розуміють, що це хибний шлях. Тобто мені здається, що ми можемо нарешті фіксувати помилки, приймати це як належне і намагатися аналізувати нашу поведінку не виключно через емоційне нашарування, а так само підходити до цього раціонально і вчитися розуміти, що у нас нема всередині ворогів. У нас є необхідність об’єднання і консолідації, тому що лише у такий спосіб ми зможемо не просто вижити, а вистояти.
— Ми воюємо з самою ідеєю війни, яку несе росія у світ. Може у цьому і полягає наша місія — розбудова нової, молодої Європи після нашої перемоги?
— Так, це чудово. Формується наша істина суб’єктність, яку ми просто призабули. Мені подобаються слова великого Ігоря Анатолійовича Козловського, який в одному з інтерв’ю мені сказав, що ми просто призабули, хто ми, і зараз через цю велику трагедію ми повертаємось до себе. І це повернення до себе стосується як індивідуального поступу кожної людини, яка ідентифікує себе насамперед як відповідальну особистість, а вже пізніше — як відповідального громадянина і людину, яка приналежить до якогось більшого утворення під назвою країна, нація, держава. Так само ми повертаємося до культури, до нашої форми взаємодії й організації. До визначення, що є нам властиве, а що принесене нам зовні, яке тут не приживається і не працює. Тому складно, важко, але наша стійкість говорить про те, що ми вистоїмо і переможемо.
