Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
З керівником Павлоградського пошуково-рятувального кінологічного загону «Антарєс» Ларисою Борисенко ми познайомились на початку року, коли розшукували тіла загиблих під час жорстоких боїв поблизу селища Дібрівне на Харківщині. Тоді працювати нам довелося в мороз −14 °C, однак спеціально відібрані й навчені собаки змогли відшукати вмерзлі у ґрунт тіла та обгорілі рештки в підбитій російській бронетехніці. Всі, кого вдалося знайти й евакуювати в той день, виявилися росіянами.
Нещодавно я дізнався, що група Лариси Борисенко підірвалась на гранаті Ф1, встановленій на розтяжці… Вона дістала важкі поранення, пережила кому, нині відновлюється. Після піврічної паузи ми повернулись до нашої розмови…
«Окупантів зішкрябують до спецпакета, вміст якого передадуть російській стороні»
Довідково. Лариса Борисенко — керівник Павлоградського пошуково-рятувального кінологічного загону «Антарєс». Пошуковою справою займається з 2008 року, тривалий час як кінолог-волонтер співпрацює з гуманітарною місією ЗСУ з повернення загиблих військових «На Щиті», яка раніше мала назву «Евакуація 200».
Спеціальна пошукова група складається з двох представників відділу пошукової роботи Центрального управління Цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України, двох досвідчених саперів та кінолога із собакою.
Розбитою снарядами ґрунтовкою прибуваємо на точку початку маршруту — завданням групи є обстеження території, де точилися запеклі бої. Навколишні села — Дібрівне, Довгеньке, Бражківка — вщент знищені війною. Всі, хто вцілів, залишили свої будинки. Городи, руїни будинків, посадки та поля щільно заміновані ворогом, на землі багато боєприпасів, що не розірвалися.
До місця призначення група рушає пішки — попереду йдуть сапери, оскільки дорога нерозмінована. На багато кілометрів навколо людей немає, господарі тут — дикі звірі. У яру сполохуємо кілька косуль. Тут же знаходимо місце зупинки групи окупантів, один з яких, вочевидь, був поранений — на землі кинуті бронежилет, пачки з набоями, недоїдені російські сухпаї, закривавлене лахміття.
Переходимо по кризі перериту вогнем артилерії долину невеличкої річки, на пагорбі край посадки видніються остови згорілої броні. Мальовничі схили вкриті павутиною тонких дротів від ПТКР, по яких здійснюється управління польотом протитанкових керованих ракет. Через них пошукова вівчарка Беша потрапляє у пастку — заплутує лапу в дротах, яких тут розкидано десятки кілометрів. Часто з цих дротів противник робить розтяжки, на яких встановлює гранати та міни, одну з яких знешкоджують сапери.
Перед нами дві згорілі російські БМП-3 розмальовані зет-свастиками, башти машин відірвані вибухами, корпуси розірвані. Майже одразу собака показує на тіло окупанта під кущем неподалік, імовірно, він був поранений і зміг відповзти від підбитої машини або ж його відкинуло вибухом. Лиси та здичавілі собаки забрали із собою те, до чого змогли дістатися. Що залишилось — пошуковці складають у спеціальний мішок та проводять необхідні процедури з документування. Згодом знаходимо другого в обгорілому російському камуфляжі. Рештки ще одного члена екіпажу собака знаходить у згорілій машині. Беша показує пошуковцям усі місця, де є хоч найменший фрагмент людського тіла. Прикипілі до обгорілої башти уламки кісток і зубів за допомогою покрученого вибухом штик-ножа окупантів зішкрябують до спеціального пакета, вміст якого передадуть російській стороні — такими є вимоги Міжнародного гуманітарного права, і на них базується принцип роботи українських пошуковців. Чи будуть росіяни проводити ДНК-експертизу, аби встановити особи загиблих — невідомо, але попри небезпеку, ризики та важкість польової роботи група не залишає на місці пошуку жодного, бодай невеличкого фрагмента решток.
Беша показує пошуковцям усі місця, де є хоч найменший фрагмент людського тіла
«З 24 лютого на місцях руйнувань цивільної та промислової інфраструктури живих людей ми не знаходили жодного разу»
Розпитую Ларису Борисенко про її вихованців та особливості роботи з ними.
— Цю собаку звати Беллона Венушка, коротко ми її кличемо Беша, їй чотири з половиною роки і три роки вона вже постійно працює. Працюємо спільно з Національною поліцією, ДСНС та військовими. Це універсальна собака, вона навчена як пошуку живих людей в умовах природного середовища та техногенного завалу, так і пошуку мертвих і решток тіл — у тому числі закопаних, обгорілих.
Пошуково-рятувальною справою займаємось з 2008 року, а з 2013 року розпочали готувати собак для пошуку тіл загиблих. У той ще мирний час готували їх для того, якщо, припустімо, бабуся чи дідусь губляться, а люди необізнані, й коли нас викликають уже через тиждень, 10 днів, то розпочинаються вже пошуки тіла… На той час собаки не вміли позначати ці тіла, тож ми концентрувалися на цій методиці, якої в Україні на той час ще не було. Консультуватися було майже ніде, перші кроки з детекції нам допоміг зробити наш товариш з Києва. Потім методом спроб та помилок ми розробили власну вітчизняну методику з пошуку тіл загиблих, такого досвіду європейські країни не мають.
Ці собаки з 2017 року залучаються підрозділами Цивільно-військового співробітництва до пошукових робіт — на початку цей проєкт називався «Евакуація 200». Ми почали з роботи з бельгійською вівчаркою малінуа на прізвисько Спаркі, а зараз ми підготували вже дев’ять таких собак-універсалів. Маємо в команді кінологів, в яких по дві собаки. Наші групи працюють по всій країні й маємо результат — нас залучали для роботи на Херсонщині, Миколаївщині, Дніпропетровщині, Київщині, Сумщині, Донеччині, Луганщині, Харківщині, на Запоріжжі. Ці собаки також працюють і для розкриття кримінальних справ, у місцях руйнувань після ворожих обстрілів. З 24 лютого на місцях руйнувань цивільної та промислової інфраструктури живих людей ми не знаходили жодного разу — лише загиблих.
— Скільки триває підготовка такого собаки?
— Найголовніше — правильний підбір собаки, останнім часом ми їх завозимо з закордону. Ось цей собака з Чехії — бельгійська вівчарка тервюрен. Підбираємо собак з високою здобичною мотивацією та стійкою нервовою системою. Окремо йде підбір кадрів — волонтерів-кінологів.
Коли наш волонтер бере цуценя й бажає займатися цим напрямком, ми підбираємо йому собаку, але півтора року він ходить з нами на пошуки без собаки як асистент. За ці півтора року ми вже розуміємо, що це за людина, і людина отримує розуміння, чи потрібно це їй. Потім триває підготовка за нашою власною методикою — і вона відбувається щодня. Кожен день ми маємо працювати й щодня мають працювати наші собаки.
Це дуже тривалий і ретельний процес, бо для пошуку живих людей собаку підготувати складно, але вона може швидше почати працювати. Коли ми стикнулися з практикою пошуку мертвих тіл та решток, то виявили тисячі нюансів, над якими довелося дуже багато працювати.
Люди, які займаються пошуком, мають свою історію…
— З кого складається ваша команда й що ними рухає?
— Це дуже особливі люди. В кожного, хто становить кістяк нашого загону й постійно працює, виїжджає, — мотивація своя. В нас багатого молоді — це дівчата 23, 24, 25 років, є дівчина яка «вирощується» в загоні — їй зараз 17, і вона дуже переживає через те, що поки не може бути залученою до роботи поза мирними територіями.
Мабуть, усі ці люди, які приходять, — і їх приходить багато, а залишаються одиниці, — мають свою певну історію і, переживаючи цю історію, виходячи з цих історій, віддаються пошуку людей, пошуку тіл загиблих. Це, мабуть, і є мотивація.
— Напевно, це непрості історії…
— Історії важкі. І на всіх цих людей можна покластися, ці люди прикриють тобі спину, це справжні люди, вони йдуть всюди, де є потреба, і молоді дівчата йдуть всюди — готові працювати на мінних полях і де завгодно.
Молоді дівчати йдуть всюди — готові працювати на мінних полях і де завгодно
«Ми знайшли бабусю — близько доби вона блукала одна лісом…»
— Скільки знайшла ця собака?
— Я намагалася підрахувати — близько шістдесяти тіл та решток. Але в неї немає жодної знайденої живої людини: коли працювали у групі, то ми знайшли живу бабусю — близько доби вона блукала одна лісом. Але її знайшла я, а не собака.
Є в нас собака породи малінуа на прізвисько Спаркі, яка свій десятирічний ювілей 2 січня зустріла тут. В неї, мабуть, десь за вісімдесят ефективних залучень, вона також працює і по рештках, і по більш складних ситуаціях — позначає місця злочинів. Крім цього, вона особисто знайшла три живі людини. Вона знайшла бабусю в колодязі, знайшла заблукалих у соняхах. Є в нас собака породи коргі, з нею працює молода дівчина, ця собака виїжджає на розкриття складних злочинів за спеціальним запитом поліції.
Ми для себе постановили, що працюємо виключно за офіційними запитами й паперами, адже в пошуковій роботі з нами траплялися різні ситуації. Працюємо за запитами від ДСНС, Нацполіції або від Генерального штабу — проєкт, який ми зараз спільно реалізовуємо зі спеціальними пошуковими групами Центрального управління Цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України, називається «На щиті».
Сутеніє, мороз посилюється, телефон та камера розряджені. Сапери, які пішли розвідати дорогу, повідомляють нам, що транспорт по нас не доїде — дорога з Дібрівного щільно замінована. Несемо важкі мішки пішки, на підході до села стежка, поле та прилегла посадка буквально всіяні протипіхотними мінами. Знайдені міни сапери підривають на місці. Продираємось із незручним вантажем через ліс і чагарник до струмка, що тече городами, обережно переступаємо через зелені «блюдця» протипіхотних мін ПМН-2, біля клуні-мазанки помічаємо одну з найнебезпечніших мін — ОЗМ-72, встановлену на розтяжці. Хата розбита, гараж згорів, окопи посеред двору наполовину засипані сміттям, використаними гранатометами, цинками з-під набоїв, закривавленими російськими камуфляжами. У покинутому Дібрівному — жодної вцілілої будівлі й жодної людини…
Після піврічної паузи повертаємось до нашої розмови…
Говоримо з Ларисою Борисенко після трагедії, яка сталась з її групою, — підриву на гранаті Ф1, встановленій на розтяжці…
Питаю про пережите та плани на майбутнє.
— Це сталося 26 березня на Ізюмщині. У межах проєкту «На щиті» ми відпрацювали там три чи чотири дні, у той день ми встигли знайти хлопця, який зник рік тому. Я знаю, що його вже поховали, встановили його особу за ДНК-експертизою. Вийшов фільм «Шукачі загублених душ» — там відображено, як його знайшли, ідентифікували та поховали.
Потім ми переїхали на іншу локацію, де перед нами вже працювали декілька пошукових груп, ми додатково перевіряли цю територію із собакою. Нас було троє: керівник групи майор Андрій Чернявський йшов попереду, другою йшла я з Бешею, за мною йшов мій асистент — член нашого загону 19-річний В’ячеслав Майборода. В якийсь момент Беша спустилася до окопу — це, мабуть, її врятувало. Я почула тріск, встигла запитати: «Що це?».
Далі вже лежала на землі, мені було дуже боляче і я боялася, що моя Беша загинула. Щось за неї питала, а хлопці кричали, пам’ятаю, як командир кричав: «Славік, затягуй турнікети»… Я то непритомніла, то поверталася — не все пам’ятаю. Мене витягнули, поклали до машини, я кричала від болю та питала, де моя Беша.
«Мені було дуже боляче і я боялася, що моя Беша загинула…»
Мова йшла про хвилини й секунди, хлопці встигли — перевезли мене до стабпункту в Барвінкове вже непритомну.
Мені пощастило дуже: у той день у ротацію заступила професор, судинний хірург із Запоріжжя Олена Пономаренко. Це був її перший день, вона мене прооперувала. В мене була величезна втрата крові — 3,5 літри. Геморагічний шок четвертого ступеня, гемоглобін впав до 17 одиниць за норми у 130. Мова йшла про те, що, ймовірно, не вдасться повернутися. Потім було переливання крові від п’ятьох працівників лікарні, реанімаційні дії — до ранку лікарям вдалося мене утримати в житті. Потім евакуація до Дніпра, там у лікарні Мечнікова два тижні у двох реанімаціях, півтора місяця у гнійному відділенні — це було пекло. Потім був переїзд до іншої лікарні до відділення термічної травми, там я ще провела півтора місяця, були ще операції. Потім мене перемістили до реабілітаційного центру RECOVERY четвертої міської лікарні Дніпра. Коли я туди потрапила, то ледь пересувалася на ходунках, а за два тижні звідти вийшла вже з паличкою — там працюють неймовірні фахівці.
Я чотири місяці не була вдома, зараз повернулася до Павлограда, проходжу реабілітацію, в мене є величезна мотивація якнайшвидше відновити максимум зі своїх функцій та повернутися до пошукової роботи.
«Є потреба повертати загиблих, треба повертати душі…»
Місяць тому мені надали другу групу інвалідності, але я вже офіційно вийшла на роботу, почала працювати зі своїми собаками — вони дуже скучили за пошуками та тренуваннями й не розуміють, чому поки що не можу особисто їх виводити.
Є проблема зі спеціальним взуттям — потрібної мені якості взуття для роботи в Україні не роблять. Але готуюсь до повернення, вже завтра в мене пошук: їду поки що старшою групи — будемо працювати з поліцією, аби спромогтися знайти дідуся, який зник півтора місяця тому.
У планах повернення, тому що маю дуже цінний ресурс — наші собаки дуже класні, вони, напевно, найкращі в Україні з пошуку тіл загиблих. Можливо, це нескромно, але так воно і є. Наш ресурс дуже потрібен там: є потреба повертати загиблих, треба повертати душі.
Фото автора
