Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Історія української військової авіації має чимало цікавих маловідомих сторінок. Про одну з них — становлення повітряного флоту Української Галицької Армії Західноукраїнської Народної Республіки — до Дня авіації України кореспонденту АрміяInform розповів доктор історичних наук, професор кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Андрій Харук.
— Ми вже мали нагоду поговорити про військову авіацію УНР. А що відомо про те, якою була авіація на заході України за часів існування Західноукраїнської Народної Республіки?
— Якщо формування військової авіації УНР відбувалось на основі колишньої російської авіації, то на заході України — австро-угорської. Наслідком стала певна специфіка військового повітряного флоту ЗУНР, обумовлена воєнною ситуацією на момент формування українських держав у центрі й на сході українських земель з одного боку, і на заході — з другого.
1917 року для авіації російської армії Україна була лінією фронту, де знаходились численні авіаційні частини з досить сучасними літаками. Завдяки цьому Українська Центральна Рада й Українська Народна Республіка, а пізніше Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським, успадкували достатньо потужну базу для формування військової авіації.
Коли ж у листопаді 1918 року було створено Західноукраїнську Народну Республіку, то Галичина для Австро-Угорщини була глибоким запіллям, тилом. Тому там було дуже мало авіаційних підрозділів, вони були невеликі й укомплектовані здебільшого не найсучаснішими літаками. Переважно це були літаки власного, австро-угорського виробництва.
— Кого ми можемо згадати з відомих українських авіаторів на Галичині, хто доклався до формування авіації Української Галицької Армії?
— Насамперед це Петро Франко, син відомого українського письменника. Він, власне, був не льотчиком, а повітряним спостерігачем, закінчивши авіаційну школу за відповідним профілем у Сараєво. Однак в австро-угорській армії за спеціальністю не служив, а служив в кулеметних частинах. Коли проголосили ЗУНР, саме він став головним організатором військових повітряних сил новопосталої держави, командиром Літунського відділу Української Галицької Армії.
Згодом, вже після Акта Злуки та під час бойових дій з військами більшовицької росії, з Наддніпрянської України на Галичину прибули досвідчені льотчики. Такі, наприклад, як Борис Губер, відомий георгіївський кавалер. Він проводив заняття з авіаторами УГА, навчав їх пілотування, тактиці повітряного бою тощо. Власне, під час одного з таких занять Борис Губер і загинув, пояснюючи конструкцію бомби, яка вибухнула.
Також можна згадати Джамбулата Канукова, осетина за національністю. Він був вихідцем з російської авіації, а потім командиром Літунського полку Української Галицької Армії, хоробро воював і загинув у повітряному бою. Взагалі авіація УГА була інтернаціональною, в ній, крім українців, служили австрійці, чехи, росіяни — військовики з колишніх армій, які на 1918 рік припинили своє існування.
— Ви згадали Літунський полк. Як взагалі була організована військова авіація Української Галицької Армії, які завдання виконувала?
— Організаційно авіація УГА поділялась не на авіаційні загони, а на авіаційні сотні. Це було певним перекладом австрійського терміну Fliegerkompanie або авіаційної роти. Спочатку авіаційних сотень було дві, згодом три, однак третя проіснувала недовго.
Використовували авіацію переважно для розвідки, достовірно зафіксовано джерелами лише один повітряний бій. У спогадах, звичайно, можна знайти згадки про десятки збитих українськими пілотами ворожих літаків, однак це не відповідає дійсності.
— Чи робили в ЗУНР спроби зі створення навчальних закладів, підготовки власних кадрів, пілотів, авіатехніків для української військової авіації?
— Такі спроби робили в УНР за часів Центральної Ради, коли намагалися українізувати авіаційні навчальні заклади. Однак там була певна специфіка, оскільки на той час авіаційні навчальні заклади знаходилися переважно в Криму. Була також Одеська авіаційна школа, яка не перебувала під прямим впливом Центральної Ради. Була навіть спроба українізувати одне з відділень Гатчинської авіаційної школи під Петроградом, щоправда, не надто успішна, бо цей українізований підрозділ в Україну пробитися так і не зміг. Робилися спроби створити авіаційну військову школу й у Києві як за часів гетьманату Павла Скоропадського, так і за часів Директорії. За доби існування Української Держави була навіть утворена ціла комісія по військових школах, розроблені відповідні штати. Однак втілити всі задуми в життя так і не вдалося.
У Західноукраїнській Народній Республіці теж відкривали навчальні курси з підготовки авіаційних фахівців, однак це не була формалізована, системна авіаційна освіта в сучасному розумінні. Часто це було більше схоже на курси підвищення кваліфікації для тих військових, які вже мали базову освіту й потребували нових знань для опанування незнайомої їм авіаційної техніки чи зброї.
Ілюстрації з відкритих джерел
