Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
В Україні за час війни виросло багато молодих командирів, які вражають на фронті своїми нестандартними рішеннями під час ведення бойових дій та грамотним командуванням. Один з таких командирів — Євгеній Гдульський. Кореспондентові АрміяInform вдалося коротко поспілкуватися з цим офіцером-десантником.
Євген професійний військовий. Його дід, батько, брат — теж офіцери. Як каже сам Євген, його цивільне життя закінчилось після 9-го класу, а далі — казарми, полігони, війна…
— Розкажіть про службу з дня широкомасштабного вторгнення рф в Україну.
— Весь цей час я брав участь у бойових діях на Донеччині та Луганщині. 24 лютого виконував завдання в населеному пункту Сватове. Там витримали перші потужні ворожі ракетні удари. Без паніки та страху виконували свою роботу зі стримування агресора. Далі були бої за Кремінну, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, «Шервудський ліс», Святогірськ, Новоселівку, Лиман та Білогорівку, що на Луганщині. Зараз у мене інша зона відповідальності, але теж досить «гаряча».
— Згадайте бої у Кремінній та Рубіжному.
— На околицях Кремінної на важливій логістичній дорозі противник обладнав взводно-опорний пункт. Нам довелось добряче подумати, як спланували штурмові дії на цю позицію. І наш задум був успішним. У результаті нашої атаки противник втратив чимало техніки та озброєння. Тоді ми з побратимами вперше взяли в полон російських військових і захопили три БМП та одну БРДМ.
У Рубіжному ситуація для нашого підрозділу була критичною. Окупанти тиснули на наші позиції дедалі більшими силами. «М’ясні штурми» один за одним… В один момент сталася критична ситуація. росіяни прорвали наш правий фланг. Я зібрав групу воїнів і ми рвонули на підсилення флангу. Це був один з найгарячіших боїв, тривав безперервно майже чотири години. Ворог кількісно нас переважав, приблизно 1 до 7. Але ми вистояли, довели окупантам, що на своїй землі саме ми будемо тримати гору. Ба більше, у тому бою в нас був лише один легко поранений.
— Знаю, що після оборони Сєвєродонецька ви виконували завдання у «Шервудському лісі». Які особливості тактики бойових дій в урбанізованій місцевості та в лісі?
— Ми зайшли в ліс після урбанізованої місцевості й підрозділу треба було звикнути до інших умов. Там були свої особливості, адже «Шервуд» — це листовий ліс і він дуже густий. П’ять-десять метрів — і ти вже нічого не бачиш. Коли ми адаптувалися до місцевості, то почали діяти малими групами, мінували дороги противника, здійснювали засідки. Це все дало свій результат і ми добре вибивали звідти окупантів. Згодом пішли в активний наступ — звільняли Богородичне, потім Святогірськ, Ярову та Новоселівку. А згодом і Лиман.
— Проти яких підрозділів армії рф ви воювали? російські солдати, яких ви брали в полон, усвідомлюють усе те зло, яке вони скоїли на нашій землі?
— Ми билися з усіма: «кадирівцями», російською гвардією, підрозділами спецпризначення, так званими лнр та днр, з регулярними військами росармії та «вагнерівцями». Останні були дійсно найсильнішим противником. Якщо хтось вам скаже — вони слабкі, це означає, що вони ніколи не вступали з «вагнерівцями» в бій. З полоненими я неодноразово спілкувався. Показував їм фото Маріуполя, Бахмута, Бучі, Сєвєродонецька та інших міст до їхнього «асвабажденія» і після. Вони всі «співають» про те, що не знали, куди йшли, але я не вірю жодному їхньому слову. Хтось прийшов за грошима і їм абсолютно байдуже на всі їхні злодіяння. Спілкувався з полоненими «зеками». В них мотивація проста — сподіваються на амністію. Тобто це така нація — думають лише про власну вигоду і їм байдуже, яке горе вони несуть.
— Сьогодні багато хто каже, що нинішня війна — це війна артилерії та дронів. Яка ваша думка?
— Безперечно, роль артилерії і дронів у сучасній війні важко переоцінити, але варто не забувати, що дуже багато залежить від інших підрозділів, таких, як піхота, до прикладу. Кожен підрозділ, солдат чи офіцер під час оборони або наступу виконує свої завдання й по-своєму важливий.
— Як ви мотивуєте себе й воїнів підрозділу?
— Мене колосально заряджає те, як наші хлопці відчайдушно воюють. Чому вони так б’ються? У них є родини, діти, і ніхто не хоче, щоб ця війна перейшла наступним поколінням. Ми всі мріємо, щоб наші діти прокидалися від солов’їного співу та лагідних промінчиків Сонця, а не під звуки вибухів. Саме тому ми тут і робимо все залежне від нас, щоб здобути Перемогу.
Фото автора
