Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Меморіальну дошку відкрили у школі, де навчався майбутній офіцер.
Історією життя та героїчної загибелі Тараса Редькіна поділилися його рідні, близькі та друзі, які були присутні на урочистому заході.
— Наша родина завжди була пов’язана з небом. Тарас постійно відвідував наше товариство льотчиків, авіазавод, де я працюю, різні виставки. Тому немає нічого дивного в тому, що він хотів пов’язати життя з літаками й ішов до своєї мрії до кінця. Був момент, коли під час льотної комісії з’ясувалося, що потрібно зробити дві операції, аби він став придатним до вступу у військовий виш. Я тоді його запитав: зупиняємося чи йдемо далі? Він обрав рухатися далі… Тарас завжди був дуже цілеспрямований — аби досягнути чогось, ішов до кінця. Тому мав здобутки в усьому, за що брався: у вітрильному спорті брав участь у регатах, які відбувалися по всій країні, та здобував нагороди, наполегливо вивчав англійську, адже знав, що рано чи пізно українські пілоти опановуватимуть F-16, — розповідає батько Тараса Віктор Редькін.
У перший день широкомасштабного вторгнення український льотчик вивів з-під ударів свій літак, підійнявши його в повітря, а потім виконував завдання із захисту українського неба. Вперше після великої навали московитів вийшов на зв’язок з батьком 28 лютого зі словами: «Відмовляюся говорити російською…».
Друг дитинства Тараса Микита Маладєй розповідає, що товаришували вони з дитячого садка.
— Приводом для цього стала… бійка, — сумно усміхається чоловік та демонструє шрам над лівим оком.
Найкращий друг ділиться, що Тарас був людиною, на яку можна було повністю покластися та довірити найпотаємніше.
— Завжди знав, що він не зрадить і не підставить. Не зрадив він і Україні, з перших хвилин великої війни виконуючи бойові завдання. Торік 24 лютого ми з ним і його дружиною були на зв’язку. Тарас пообіцяв, що все буде добре й навіть намагався жартувати — у такий спосіб налаштовував нас на позитивний лад. І ніколи не розповідав, наскільки йому було складно в небі — про це знала лише його кохана Катерина. Мені він казав коротко: сидимо в підвалі, отримуємо завдання, вилітаємо, виконуємо, повертаємося на базу. Я не думав, що настільки все серйозно, що так все може закінчитися…
Класний керівник Тараса Аркадій Кошовий і досі називає свого вихованця дитиною… Розповідає, що перейшов хлопець до його фізико-математичного класу, коли вирішив опановувати справу військового льотчика.
— Привів Тараса в наш клас його друг Микита. Я завжди пригадую їх, коли заходжу до шкільної кімнати — вони сиділи на третій парті. Микита був бешкетником, а Тарас, навпаки — дуже серйозний і уважний. Вони, так би мовити, доповнювали один одного. Він був дитиною від Бога! Розумний, витриманий у будь-якій ситуації, завжди готовий прийти на допомогу. Постійно ставлю собі запитанням, чому небеса забирають найкращих?
Лише хорошими спогадами ділиться про Тараса й курсовий офіцер майор Роман Титаренко — представник Харківського національного університету Повітряних Сил України імені І. Кожедуба, де опановував льотну справу загиблий.
— Він був дуже порядною та скромною людиною. Вчився переважно на добре й відмінно. Велику увагу приділяв саме профільним предметам і спорту, адже льотна спеціальність передбачає відмінну фізичну форму та здоров’я.
Упродовж семи місяців майор Тарас Редькін боронив українське небо. 25 вересня 2022 року український винищувач МіГ-29, яким керував льотчик, був збитий під час місії з пошуку та знищення російських систем ППО. Під час останнього польоту український захисник успішно відпрацював по наземних цілях і вже розгортався, коли повідомив в ефірі: «Бачу пуски по мені». Це було близько 4-ї ранку. Після чого зв’язок з пілотом перервався… назавжди.
Віктор Редькін разом із дружиною Тараса Катериною відвідали місце загибелі героя поблизу селища Володимирівка на Миколаївщині.
Чоловік згадує, що знайшли вони і свідка авіакатастрофи.
— Той військовий стояв на посту, і щось нібито потягнуло його подивитися в небо. Він розповів, що вже після того, як російська ракета поцілила в літак Тараса, він продовжував відстрілювати теплові пастки. Потім борт впав… У сина був шанс врятуватися, катапультувавшись з повітряного судна, але тоді машина впала б на населений пункт. Тарас відвів підбитий літак, зберігши життя людей. Своє врятувати він не встиг…
На момент загибелі майорові Тарасу Редькіну було 25. До свого 26-го дня народження офіцер не дожив тиждень.
Під час церемонії відкриття пам’ятної дошки представник Харківського національного університету Повітряних Сил України імені І. Кожедуба Олександр Проценко зачитав вірш, який його дружина Ольга присвятила загиблому льотчику:
***
Такі, як ти, Тарасе, не вмирають,
Тобі належать наші всі серця,
Такі, як ти, країну захищають,
І віддають життя за майбуття.
Красивий, молодий, ще жити й жити,
Та пісню обірвала ця війна,
Щемить у серці, ніде правди діти,
І просить помсти кров твоя свята.
Тепер, Тарасе, ти в гостях у Бога,
Та очі твої, очі голубі,
Побачать з неба нашу перемогу…
І на оновленій землі врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
Ми не забудемо твій подвиг, Тарасе. Ми помстимося за тебе! Герої не вмирають, навіки слава!
Фото автора
