Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Наші пращури з незапам’ятних часів мріяли бути господарями на своїй землі, адже для українців свобода і гідність, право розпоряджатися власною долею завжди були основоположними цінностями. Але наші різношерсті недруги, починаючи із сивої давнини, дотримувалися іншої, діаметрально протилежної думки. Будь-який рух українців до свободи намагалися придушити. Жорстоко придушити. І так було впродовж століть.
В історії взаємин московії та України історики нарахували близько 30 воєн. Але всі попередні не коштували кацапні так дорого, як теперішня: кількість їхніх загиблих вже наближається до 300 тисяч. І це за менш ніж півтора року.
Сьогодні українські воїни віддають своє життя за незалежність нашої держави. І хочеться вірити, що це остання війна з московитами. І закінчиться вона нашою перемогою. На неї чекають десятки мільйонів наших пращурів, котрі гинули за інтереси російської імперії, котрі померли голодною смертю у 1932–1933 роках, в концтаборах ГУЛАГу. Пам’ятаймо про це!
Мають рацію ті історики, які кажуть, що 24 серпня 1991 року ми не здобули, а відновили суверенітет
Не робитимемо екскурсів у прадавню історію: згадаймо лише минуле століття, коли наш народ декілька разів здобував державність. В силу різних причин і чинників, часто незалежних від українців, існувала вона недовго. Але вона була! І мають рацію ті історики, які кажуть, що 24 серпня 1991 року ми не здобули, а відновили суверенітет. Адже вперше його проголосили на Софійській площі Києва 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. Українська Народна Республіка проіснувала три роки, затято борсаючись в обіймах московії, яка наслала на неї цілу військову орду. Та попри таке протистояння, УНР мала всі ознаки державності: територію, окреслену кордонами, герб, військо, грошову систему, мову, дипломатичні відносини з іншими державами. А 22 січня 1919 року УНР об’єдналася із Західно-Українською Народною Республікою.
Вкотре українська держава постала 15 березня 1939 року, коли була проголошена незалежність Карпатської України. Закарпатцям державу довелося відстоювати в боротьбі з Угорщиною — тодішньою союзницею гітлерівської Німеччини, через що закарпатські українці зазнали поразки.
30 червня 1941 року у Львові Організація Українських Націоналістів проголосила Акт відновлення Української Держави. На це рішення нацисти відповіли масовими арештами українських патріотів. І ОУН перейшла у підпілля, наприкінці 1942 року створивши Українську Повстанську Армію, яка чинила спротив на двох фронтах — нацистській Німеччині і більшовицькій росії.
Це лише кілька історичних фактів, які свідчать, що у ХХ столітті, яке небезпідставно називають чи не найкривавішим в нашій історії, було кілька спроб здобуття незалежності. Адже з «благословення» московії мільйони українців склали свої голови у боротьбі з окупантами, під час селянських повстань 20–30-х років, були виморені Голодоморами, згинули в концтаборах як «петлюрівці» і «вороги народу». Втім, і сьогодні, на 32-му році існування суверенної Української держави, жоден історик не може назвати точну кількість жертв. Але більшість схиляється до думки, що коли підрахувати всіх убієнних диявольським російсько-більшовицьким режимом, то це буде восьмизначне число.
Кажу це насамперед тим, хто вважає, що незалежність звалилася на наші голови неждано і негадано, маючи на увазі той факт, що в серпні 1991-го, коли наш парламент проголосив появу на політичній мапі світу ще однієї суверенною держави, не пролилося і краплі крові. Так, сталося це мирним, цивілізованим шляхом. І ми, пересічні українці, предки тих, чиї безіменні могили розкидані по Соловках і Магаданах, неабияк раділи цій події, розмірковуючи над тим, як розбудовуватимемо свою країну. Останнім часом відомі політики, громадські діячі кажуть, що «ніхто й ніколи не сподівався, що з часом московити підуть на нас війною». Чесно кажучи, такі «одкровення» мене дратують. Ну як можна було «не знати» чи хоча б не здогадуватись, зважаючи на українсько-російські стосунки впродовж більш ніж трьохсот років, коли московія свідомо винищувала нас? Як на мене, то, скоріш за все, не хотіли замислюватись над уроками історії, вважаючи, що «старші брати» порозумнішали. За таку недалекоглядність, а то й недолугість політиків сьогодні ми розплачуємось життями українців. Вкотре…
— Багато хто розумів, що кремль не залишить нас у спокої, продовжуючи традиції попередніх його господарів, — говорить історик Руслан Забілий. — Але тоді, на зорі становлення Української держави, нам і в найжахливіших снах не могло наснитись, що через якихось двадцять з гаком років росіяни розв’яжуть проти нас таку криваву війну.
Дійсно, хто міг повірити, що у ХХІ столітті на наші будинки падатимуть їхні ракети, забираючи життя тисяч мирних людей? Хто міг уявити, що «старші брати» вбиватимуть і ґвалтуватимуть наших дітей та онуків, а московські нікчеми-пропагандисти, показуючи окривавленого двомісячного малюка з Краматорська, який загинув від «Іскандера», потішатимуться, що «на одного нациста в Україні поменшало»? Коли б хтось спробував спрогнозувати щось подібне, до нього б викликали психіатрів: вщент зруйнованих шкіл, лікарень, масових поховань українців зі слідами катувань не ризикнув би змалювати навіть Ієроним Босх — нідерландський художник епохи Середньовіччя, який уславився відтворенням на своїх картинах різних жахіть.
Але ми, українці, навчилися засинати, знаючи, що серед ночі прокинемось від «повітряної тривоги» чи пролітаючих над нашими головами «Шахедів». Ми звикли, що на кожній зупинці громадського транспорту називають адреси, за якими розміщені укриття від ракетних обстрілів. Наші діти в дитсадочках, сон яких переривають «повітряні тривоги» і прохання вихователів мерщій бігти до укриттів, швидкоруч одягаються зі словами «Щоб ти здох, путін». За ці 18 місяців неоголошеної проти нас війни ми багато що збагнули і багато чому навчилися. Абсолютна більшість моїх співвітчизників зрозуміла, хто наш ворог, позбувшись останніх ілюзій.
Не так сталося, як гадалося…
Широкомасштабному вторгненню путінської орди передувала потужна пропагандистська кампанія, розв’язана придворними пропагандистами кремля, лояльними до нього політиками. Наведу заголовки статей, якими рясніли шпальти російських газет: «Україна стогне під нацистським ярмом», «У Києві бал правлять націоналісти-фашисти», «Коли в Україну прийде воля і демократія?..», «Київський режим своїми діями перевершує гітлерівський» — ось далеко не повний їхній перелік. Тим, кому здається, що автор нафантазував їх, відповідаю: мені їх продиктували притомні росіяни, яких там мало, але вони все ж є, незважаючи на всі зомбування «телеящика». Вони ж і розповіли мені, що в московії задовго до вторгнення пахло війною.
— Багато наших друзів, знайомих з нетерпінням чекали її початку, — розповів Андрій — корінний житель санкт-петербурга. — Всім нетерпілося дочекатися звільнення «братського українського народу». Цікаво, що прихильники цього «звільнення» були впевнені: «доблесній» російській армії для цього достатньо буде кількох тижнів. Та коли моїх земляків погнали з Бучі, Ірпеня, інших міст і сіл Київщини, вони почали говорити, що «це тимчасові невдачі», «незабаром все стане на свої місця». Ну а коли росіяни залишили Херсон, пішли з Харківщини, то навіть затяті прихильники путіна почали висловлювати своє невдоволення, не боячись фсб!
