«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Реінтеграція ветеранів залишається актуальним питанням для держав, які в той чи інший період брали участь у військових конфліктах. Війна в Іраку та Афганістані стали справжнім викликом для США. Десятки тисяч американських солдатів повернулись з військових кампаній понівеченими та психологічно травмованими. Їм довелося зіткнутися із безробіттям, депресіями, важкою адаптацією до мирного життя, втратою колишньої ідентичності і навіть суїцидальними думками.
Водночас влада США обрала боротися за кожного воїна, який був готовий віддати своє життя за інтереси держави. Як наслідок, в Америці почали створюватися комплексні системи реабілітації для ветеранів. Проблемами тих, хто повернувся з війни фізично, але залишився на ній ментально, займається один із департаментів міністерства у справах ветеранів США. Це відомство — друге за величиною після міністерства оборони, з бюджетом близько 303 млрд доларів на 2023 рік.
Коли я служив у піхоті — думав, що зовсім невразливий
Ді Джей Скелтон — один із американських ветеранів, який проходив службу в Іраку, де здобув звання майора ЗС США. У 2004 році, під час битви за Фаллуджу, ветеран дістав серйозне поранення. Кулі та осколки влучили у ліву руку, праву ногу та груди Скелтона. Це насправді могло б його вбити… Адже один із уламків пройшов через праву щоку, зачепив щелепу і вийшов з лівого ока.
Скелтон згадує той день, коли, здавалося, його військова кар’єра та життя — зруйновані.
— Я вийшов з коми у Вашингтонському госпіталі, наодинці зі своїми страхами. Перші мої думки були про те, що я не зможу більше ніколи відчувати себе повноцінним. Коли я служив у піхоті, гадав, що зовсім не вразливий, але так сталось, що я опинився на лікарняному ліжку. Я запитував себе «Чого я вартий у цьому житті?», «Наскільки продуктивним я зможу бути на службі?», «Чи подобатимусь жінкам після цієї травми?». У мене не було жодних контактів організацій чи людей, які могли б допомогти пройти ці складні моменти у моєму житті, — розповідає чоловік.
Думки були про те, що я ніколи не зможу відчувати себе повноцінним
Лікарі стверджували, що він не зможе більше бігати
Ді Джей згадує, що у той період у них не було належної підтримки ветеранів, які щойно повернулися із зони проведення бойових дій. Зі своїми внутрішніми «демонами» йому доводилося боротися самостійно.
Зі своїми внутрішніми «демонами» доводилося боротися самостійно.
— Я провів цілий рік у прокрастинації, не знаючи, як далі жити. Перестав займатися спортом, хоча до поранення — це була моя пристрасть. Спроби знайти роботу — виявилися марними. І навіть переїзд у нове місце нічого не змінив, — розповідає Скелтон.
Лікарі стверджували, що він не зможе більше бігати і займатися скелелазінням. А до військової служби взагалі не придатний. Але поряд постійно перебувала його родина та друзі, які вірили в нього.
— З перших днів мої батьки та інші члени сім’ї дійсно підтримували мене. Я згадую, як мої друзі забрали мене з лікарні та відвезли до місця для скелелазіння, — каже Скелтон. — Не пам’ятаю, чи одягнув альпіністську упряж того дня, і чи піднявся на вершину. Суть була не в цьому… Ми чудово провели час. Це був дуже сильний поштовх у моєму житті. Тому що мене оточували люди, які мотивували не здаватися, — пригадує він.
Весь час мене тягнуло на війну.
У 2007 році, попри численні операції, Скелтон став співзасновником організації під назвою Paradox Sports, щоб інші ветерани могли набути такого ж досвіду. Він вважав товариськість, змішану з фізичними навантаженнями, як правильний вид терапії для ветеранів з обмеженими можливостями.
Згодом Ді Джей повернувся на службу. Він переконав своїх керівників, що все ще має необхідні навички і може ділитися з іншими військовими своїм досвідом.
— У 2005 році я повернувся на службу як інструктор. Але весь час мене тягнуло на війну. В 2011 році, пройшовши всі фізичні випробування, приєднався до свого старого підрозділу в Афганістані. Я очолював піші патрулі в сумнозвісному районі Панджвай. Бойовики Талібану стріляли в нас майже кожного разу, коли ми залишали аванпост, — каже Ді Джей.
Бойовики Талібану стріляли в нас майже кожного разу, коли ми залишали аванпост
Після подій в Афганістані він зрозумів, що його проблеми зі здоров’ям неможливо ігнорувати. Він вже не той воїн, який може викладатися на всі 100 відсотків на полі бою. Тож повернувшись в Америку після бойових дій вдруге, дізнався про новостворені та наявні програми реінтеграції ветеранів від Департаменту у справах ветеранів США.
— Коли я зрештою зрозумів, що можна попросити про підтримку, я знайшов програми, які вже були запроваджені державою. Зокрема, у Департаменті у справах ветеранів, бійці з минулих війн допомагали нам адаптуватися до цивільного життя, — зазначає Скелтон.
Проте, Скелтон запевняє, що це не тільки справи уряду, але й суспільства.
— Це відповідальність усієї нації — дбати про ветеранів. Ми були на війні, а тепер потребуємо допомоги. Але хто може розібратися у справах ветеранів краще, ніж вони самі, — запевняє чоловік. — Ми аналізували, як війна вплинула на нас протягом довгих років. Вивчали потреби ветеранів, як допомогти їм з працевлаштуванням, власним бізнесом тощо. І ми досі продовжуємо досліджувати цей напрям та вивчати, як уряд може допомогти у наших потребах, — додає американський ветеран.
Ми були на війні, а тепер потребуємо допомоги.
Нині Ді Джей Скелтон один із учасників Американсько-українського мосту. Американці діляться напрацюваннями, культурним, практичним досвідом та ідеями допомоги українським воїнам в реінтеграції, працевлаштуванні, освіті тощо. Загалом це перша у світі організація, створена американськими ветеранами для підтримки українських ветеранів.
А ще замість втраченого ока у Скелтона — зображення піратського Веселого Роджера, яскраве свідчення небажання здаватися і непереборного почуття гумору. Його історія — приклад незламності для українських військових, які повертаються та будуть повертатися додому вже ветеранами війни. І впровадження нових систем їхньої адаптації та досвід, зокрема США, вкрай нам необхідний.
Фото Тетяни Головатюк
