Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Тероборонець капітан Роман Герасименко з перших днів війни став на оборону рідного Чернігова, пізніше нищив ворога на одному з найгарячіших напрямків — під Соледаром.
До широкомасштабного вторгнення працював адвокатом у столиці. У Чернігові народився і зростав. Тут залишилися близькі й рідні, до яких приїжджав на вихідні. У четвер, 24 лютого 2022 року, коли окупанти обстріляли рідне місто, він, не вагаючись, пішов захищати свій дім, свій край, свою країну від нелюдів.
У перші дні, коли російські війська наблизилися до обласного центру, дізнався, де відбувається видача зброї мешканцям міста. Там його записали в один із загонів територіальної оборони.
Врятував лише збіг обставин…
— Перші тижні наш підрозділ виконував завдання з патрулювання та охорони різних об’єктів міста. Стежили за громадським порядком, щоб не було випадків мародерства або ж активності ворожих ДРГ, — пригадує Роман. — Зранку 3 березня наш підрозділ перебував у районі 18-ї школи. Моя група саме була у зміні, що відпочивала, тому дехто з бійців одразу поїхав додому, щоб помитися, більшість же залишилася на місці. Квартира моїх батьків була далеко, а часу для «перезмінки» — обмаль. Тож я ще деякий час чекав на свого дядька, котрий живе неподалік. Він погодився мене підвезти. Хвилин за двадцять після того, як ми від’їхали від школи, російський літак завдав потужного бомбового удару. Вибух знищив саме ту частину будівлі, де тимчасово розташувалась решта підрозділу. Дехто з моїх побратимів одразу загинули, інші були важко поранені. Я терміново повернувся, щоб рятувати людей, які ще перебували під завалами. Одного з товаришів ми діставали понад чотири години. Постійно був ризик завдавання повторного удару й час від часу, коли було чути мотор літака, нам доводилося ховатися. Укриття поблизу не було, та й не до цього було тоді. Лише намагалися в моменти наближення літака знайти якомога безпечніше місце попід стінами. Пам’ятаю, як доводилось падати обличчям на розбите скло, а далі знову підійматися, щоб продовжувати діставати людей з-під завалів.
Бахмут, Соледар, поранення…
Після закінчення активної фази бойових дій на Чернігівщині Романа Герасименка перевели до штабу. Свого часу він закінчив військову кафедру за фахом «Морально-психологічне забезпечення». Тож довелося пригадати все, чого його тоді навчали. Понад пів року чоловік був на посаді офіцера з МПЗ при управлінні бригади.
— У жовтні 2022 року мене призначили заступником командира з МПЗ одного з батальйонів, — пригадує капітан. — А вже на початку грудня наш батальйон «перекинули» в Бахмут, де ми виконували різні бойові завдання. Чимось це місто тоді нагадувало рідний Чернігів часів активних бойових дій. Тут так само навколо точились запеклі бої. Проте Бахмут на той час уже зазнав значно більших руйнувань.
Роман розповідає, що перед новорічними святами ворог активізував наступальні дії і його підрозділ відправили на Соледарський напрямок.
— Позиції там були дуже складні. Оборонялися, використовуючи лісосмуги. Були під постійними обстрілами з боку противника. В подібних випадках вкрай важливо організувати взаємодію піхоти з артилеристами та мінометниками. Ми постійно тримали зв’язок з нашою медслужбою для здійснення евакуації поранених. Треба віддати належне нашими медикам, вони вміло евакуювали щодня велику кількість поранених, зокрема з інших підрозділів.
Намагання противника прорвати оборону українських військ значно зросли зранку 31 грудня. Цей день став вирішальним у житті Романа. Він з побратимами був на одній із найгарячіших позицій, де доводилося щохвилини відбивали атаки сил ворога, що переважали.
— Моїм завданням було мобілізувати дії наших бійців, — розповідає офіцер. — Також у разі потреби мав прийняти командування підрозділом на себе. Як ми й очікували, у цей день противник здійснював активні спроби наступу. Тривали стрілецькі бої. Ворожі міномети постійно накривали наші позиції. Одна з мін розірвалася зовсім поруч зі мною. Я дістав поранення в голову та ногу.
Та попри тяжкі поранення Роман до останнього не залишав позиції, й надалі координуючи дії побратимів.
За словами офіцера, у цей момент він ще не зрозумів, що важко поранений. Звуки вибухів, крики, стрілянина продовжували тримати його в напрузі. Він і надалі залишався на полі бою для контролю обстановки, вів постійні переговори по рації. З ноги текла кров та відчувався сильний біль. М’язи розірвало до кісток. Навіть після накладення турнікета він не залишив своїх побратимів, адже бій тривав…
Його все ж таки евакуювали на стабілізаційний пункт, а потім до військового шпиталю. Проте цих подій він уже не пам’ятав, оскільки поранення в голову теж виявилося вкрай тяжким. Офіцер знепритомнів і прийшов до тями майже за добу вже на лікарняному ліжку в реанімації.
Тоді Роман ще не знав, що тяжке поранення в голову стане справжнім випробуванням у його житті. Він довго лікувався та витратив багато часу на реабілітацію. Найважливішим для офіцера було продовження служби. І він таки повернувся до свого підрозділу, однак, як згодом показало чергове обстеження, медичні обмеження та ризики для його здоров’я були не сумісні зі службою в армії й Романа визнали непридатним до військової служби.
Нині чоловік відновлюється та планує продовжити свій професійний шлях адвоката. Звісно ж, пережите назавжди залишиться в його пам’яті.
Роман говорить: «Війна триває, вона не закінчилась після мого поранення. Кожен із нас має про це пам’ятати й боротися, скільки б не довелось. І, відповідно, робити все, що від нього залежить для Перемоги, яка неодмінно настане. Я в це вірю!».
Фото автора та з архіву Романа Герасименка
