Костянтин Філіпов — представник нового покоління офіцерів, які досвід і командирські навички набували безпосередньо в бойових діях. Полковник брав участь у визволенні Маріуполя від…
З початком широкомасштабної агресії російської федерації в Україні практично не залишилось жодної людини, яка б так чи інакше не зіштовхнулася з війною. І українські медики знаходяться у авангарді тих, хто першими зустрічаються з кривавими наслідками війни.
У цьому матеріалі ми розповімо про ортопедично-травматологічне відділення одного із лікувальних закладів Сумщини. Кореспондент АрміяInform зустрівся з заслуженим лікарем України Миколою Яковенчуком та дізнався про те, що тут відбувалося у перший день російського вторгнення та як змінилися будні цивільних медиків прикордонної області.
Яковенчук Микола Тимофійович — народився на Хмельниччині у Кам’янець-Подільському. Медичну освіту здобув в Тернопільському медичному інституті. Пройшов шлях від звичайного лікаря до головного ортопеда-травматолога Сумської області, очолював ортопедично-травматологічне відділення одного з лікувальних закладів в цій області.
— Миколо Тимофійовичу, розкажіть, будь ласка, як для Вас та відділення, в якому Ви працюєте вже понад 40 років, розпочався перший день широкомасштабного вторгнення?
— Мені зателефонував головний лікар і сказав, що необхідно терміново прибути до лікарні. Повідомив, що відтепер працюватимемо як госпіталь (робота лікарні в екстреному режимі, що передбачає прийом поранених військовослужбовців. — Авт.). Отже, перший день великої війни ми зустріли на робочих місцях.
Почали прибувати перші поранені та травмовані. Вирішували організаційні питання, такі, як: режим роботи; дооснащення відділення; злагодження роботи з іншими відділенням лікарні та інші. Звісно, ми переживали, чи впораємося… Якщо коротко, то легко не було, проте ми встояли.
Довелося пригадати основи військово-медичної підготовки. Ситуація змусила нас перелаштуватися на рейки військової медицини, яка відрізняється від нашої (цивільної. — Авт.), до якої ми звикли. Це такі питання, як: огляд поранених та травмованих і їхній розподіл; сортування поранених; черги поранених в операційну залежно від важкості поранення; особливості лікування поранень і травм, з якими ми не стикаємося у мирному житті, та інші.
Завдяки підготовці та багаторічному досвіду роботи, участі у спільних конференціях з нашими військовими колегами — ці всі питання мені були знайомі. Залишалось тільки швидко передати свій досвід молодшим колегам.
— На Вашу думку, в сучасній медичній освіті потрібно більше уваги приділяти військово-медичній підготовці?
— Маючи такого «заклятого сусіда», як росія, ми маємо бути завжди готові дати гідну відсіч, кожен на своєму місці. Це має бути в крові кожного громадянина та патріота.
Що стосується питання військово-медичної підготовки, то потрібно посилювати в медичних закладах освіти навчання за всіма напрямками, згідно зі світовими протоколами надання допомоги. Адже в мої часи під час навчання військової медицини приділяли все ж таки більше уваги. Нам викладали і військову терапію, і військову хірургію.
— Відділення забезпечується всіма необхідними медикаментами?
— Звісно, завжди хочеться, щоб було краще. Враховуючи обстановку, ми забезпечені медикаментами, які дозволяють нам надавати допомогу на високому рівні. Адміністрація лікарні докладає максимум зусиль, аби ми отримували все необхідне. Проте, від волонтерської допомоги ми не відмовляємось.
Військові також надають допомогу. До прикладу, на День медичного працівника до нас приїжджав командувач Об’єднаних сил ЗС України генерал-лейтенант Сергій Наєв. Під час цього візиту ми до нього звернулись з проханням щодо сприяння в отриманні деяких видів медичних засобів, і за декілька днів отримали все необхідне. Ми вдячні за цю допомогу, і це далеко не поодинокий випадок допомоги з боку військових.
Крім того, звичайні громадяни, які пройшли лікування в стінах нашої клініки, розуміючи складну ситуацію, прагнуть допомогти лікарні.
— Повертаючись до подій кінця лютого минулого року. Як персонал відділення переніс ці випробування? Адже Вам по суті довелось перейти з планового режиму роботи в екстрений і робота у цьому режимі тривала доволі довго.
— Сам перехід відділення на, умовно кажучи, військовий лад відбувався не просто. Декому потрібна була підтримка. Точились бої. Родичі та рідні декого з персоналу перебували в тимчасово окупованих населених пунктах. Зрозуміло, що все це негативно позначалося на нашій роботі.
Інколи бували такі дні, коли в операційній безперервно відбувалися операції, бригади змінювали одна одну, настільки великий був потік травмованих.
Проте, хочу зазначити, що синергія медиків, військових та цивільних призвела до здобуття позитивного результату — місто встояло. Усі сумчани об’єднались заради спільної мети — оборони міста, оборони України. Я, маючи багато особистих знайомих серед хмельничан, тернополян та харків’ян, можу сказати, що у всіх високий моральний дух, але пишаюся, що сумчани тоді виявилися найбільш згуртовані, це нам і допомогло.
— Як Ви налагодили співпрацю зі своїми колегами — військовими медиками?
— Ми швидко налагодили взаємодію з нашими колегами з Військово-медичного клінічного центру. Постійно з ними спілкуємось, обмінюємось досвідом. Звісно, що у них більший досвід роботи у царині лікування поранених, проте ми швидко здобуваємо необхідні знання. У деяких випадках і ми можемо їм щось порадити. Проте ми щиро вдячні їм за допомогу.
На сьогодні у відділенні виконуються досить складні операції: від лікування мінно-вибухових і кульових поранень та травм до ендопротезування і реконструктивних видів операцій на кістках та суглобах.
— Цивільні хворі дещо відрізняються від військових…
— Ми вражені їхній витримці. Військові уособлюють собою дух Української нації, який можна збагнути лише під час щоденного спілкування з ними.
Військові, які потрапляють до нас, разюче відрізняються від пересічних громадян. Тривалий час перебування в районі ведення бойових дій, важкі травми, важкі поранення, посттравматичний синдром — це все накладає свій відбиток. Лікарня — це не будинок відпочинку, проте ми своїми діями показуємо їм, що вони потрапили в дружнє до них середовище. Наш колектив створив для захисників особливі умови, і це сприяє їхньому відновленню. Шукаємо до кожного особливий підхід. Звісно, це не просто, але нам вдається.
Найбільше вражає те, що вже за декілька днів наші воїни починають просити нас прискорити лікування. Питають, коли ми відпустимо їх назад до їхніх побратимів на фронт. І цим вони своєю чергою заряджають нас життєвою та професійною енергією.
— Дякую Вам за розмову і за ту надважливу працю, яку Ви робите щодня!
Фото автора
