Як встановив суд, 18 грудня 2024 року обвинувачений створив у месенджері Telegram групу під назвою «Чат гроза на дорозі» та особисто адміністрував її, організувавши безперервне наповнення…
Богдану було 17, коли росіяни пішли великою війною на Україну. З того моменту хлопець з нетерпінням чекав свого повноліття, аби стати на захист Батьківщини.
— Знаєте, я родом з Луганщини. Мені було 10 років, коли росія почала агресію проти України. До 2014 року жили щасливим життям, а останні 9 років моє рідне місто було прифронтовим. Вже тоді я бачив на власні очі, що несе «русский мир» — повне знищення інфраструктури, економіки, понівечені долі людей. У 2014 році я нічого не зміг зробити, а зараз можу хоч якось допомогти, адже це моя країна, я тут народився і живу. Тому, щойно мені виповнилося 18, почав оббивати пороги ТЦК та СП аж доти, поки мене не призвали.
Богдан розповідає, що в минулому, довоєнному житті він — студент, вчився на автоінженера. Хлопець міг би продовжити навчання, але для себе вирішив — в скрутний час він потрібен Україні. Про що оголосив батькам і дівчині…
Нацгвардійцю випала доля опанувати справу мінометника. А вже за місяць відбувся перший бій «Студента».
— Часу на роздуми після навчання у нас не було. І хоча ми не знали, що відбуватиметься на полі бою, але відпрацювалися добре. Це був суцільний адреналін! — пригадує хлопець.
З побратимами Богдан пройшов крізь пекло боїв на Харківщині й Донбасі. На цей момент вони відбивають щоденні штурми росіян та не дають армії загарбників просунутися в районі Серебрянського заказника. Саме тут підрозділ неодноразово продемонстрував ворогові всю майстерність у мінометній справі.
— До нас надійшла інформація про роботу російського танка по наших позиціях. Ми взяли координати в операторів «пташок» і поцілили по бойовій машині. Я влучив з першого пострілу — танк зупинився, почав димитися.
Хлопець розповідає, що, на його думку, запорука успішного бою полягає в колективній роботі мінометників і аеророзвідки. І якщо на початку військової кар’єри він рахував уражені цілі, то тепер сприймає знищення росіян лише як роботу — сухо, по-діловому.
— Уже давно не рахую — за останню зміну було чотири танки. Взагалі-то подобається працювати по них — легко влучити, вони ж, в основному, не рухаються, коли стріляють… На другому місці — це бліндажі та склади. Складніше поцілити по рухомих об’єктах, але справляюся і з цим — це таке собі випробування моїх навичок, — ділиться Богдан.
В одному зі «Студентом» підрозділі служить боєць на позивний «Степ». Він бусоліст: допомагає коригувати роботу мінометників. Коли почалася велика війна, чоловік мешкав та працював у Чехії.
— Я мав роботу і дозвіл на проживання, міг би там лишатися стільки, скільки треба, але не зміг залишитися осторонь, адже це моя земля, мій народ, і я як громадянин цієї держави повинен їх захищати. Завершив службові справи, і торік в травні повернувся додому. Відразу пішов до ТЦК, запитав про мобілізацію, а вже за тиждень після повернення був в армії, — згадує «Степ».
Першого бойового досвіду армієць набув на п’ятий тиждень військової служби.
— Це було селище Явірське, що на Харківщині. Орки постійно намагалися прорвати нашу оборону. Але якщо порівнювати з місцем, де ми знаходимося зараз, то ті події можна сприймати як таке собі навчання, — ділиться спогадами нацгвардієць.
А далі було звільнення Харківщини, позиції під Боровою і Серебрянський заказник. За рік служби «Степ» ідеально опанував справу бусоліста. Пригадує, як за його корегуванням було знищено ворожу БМП у складі колони:
— Ми отримали дані від авіарозвідки про те, що в нашому напрямку рухаються декілька одиниць техніки. Була серед них й одна БМП з піхотою. Коли вони вже під’їжджали до наших позицій, моїм «колегам-мінометникам» вдалося підбити машину. Вона зупинилася, з неї повистрибували окупанти, почали тікати в різні боки. Ну а ми продовжуємо по них працювати. А далі вже приєдналися інші підрозділи, — сподіваюся, вдалося знищили всіх тих орків.
Розповідає військовослужбовець, що саме легкоброньовані цілі й піхота стали для нього «найулюбленішими»: вони можуть наробити багато горя…
— Бувало таке, що знищити ворога нам вдавалося в останній момент. Рятували хлопців, коли ворожа піхота була вже зовсім близько від наших позицій. Ми по них тоді добре відпрацювали, а потім побратими дякували нам…
Але, як кажуть обидва нацгвардійці, найскладніший період для них — саме зараз, обороняти Серебрянський ліс.
— Працювати з міномета у лісі значно складніше, ніж на відкритій місцевості, — говорить «Студент». — Не завжди можна вдало вистрелити, можуть заважати дерева й складно шукати потрібні для роботи місця.
За словами хлопців, ворог тут змінив тактику ведення бою.
— Взимку частіше були штурми ворожої піхоти, а зараз більше працює артилерія і танки.
Крім того, кажуть хлопці, ворог часто використовує природне маскування лісистої місцевості — може підійти зненацька, і треба реагувати на його дії досить швидко.
Але попри всі труднощі, захисники Серебрянського заказника тримають оборону. І, як і будь-який українець, мріють про перемогу.
Богдан каже, що хоче підняти жовто-синій прапор над звільненим від російських окупантів рідним містом на Луганщині.
— Перемога буде за нами, бо це наша земля та наша територія, ми маємо вибити їх звідси й далі жити в нашій країні!
А ось «Степ» повертатися до Європи більше не планує.
— Як я можу поїхати в іншу країну після того, як мої друзі поклали тут своє життя? Якщо я поїду — навіщо це все? Саме нашому поколінню випало на долю підіймати з руїн Україну і зробити її відомою на весь світ.
Фото автора
