Водночас 27 листопада сирійські опозиційні сили розпочали масштабний наступ на війська Башара аль-Асада у провінції Алеппо в Сирії. Сирійські повстанці…
125-та бригада Сил територіальної оборони ЗС України була сформована вже після початку широкомасштабного вторгнення росії. Це були вкрай тяжкі часи, коли ніхто не знав, що буде далі і де завтра проходитиме лінія фронту. Тоді, у березні 2022 року, бригада не мала навіть місця постійної дислокації, проте охочих влитися в її лави було досить багато і всі вони були добровольцями. Це допомогло швидко запустити необхідні організаційні процеси, сформувати підрозділи та розпочати бойову підготовку. А вже за кілька місяців перші батальйони бригади вирушили на Схід. На яких напрямках воювала та воює тероборона Львова, про особливості нинішньої російсько-української війни і чому в нас немає іншого варіанту, окрім як завдати ворогу нищівної поразки, в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів командир 125-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗС України генерал-лейтенант Артур Горбенко.
— Пане Артуре, на момент початку широкомасштабного вторгнення росії 125-ї окремої бригади Сил тероборони ще навіть не існувало, а вже наприкінці травня 2022 року перші ваші батальйони прибули на лінію фронту. Як вдалося так швидко підготувати особовий склад?
— Це справді були дуже не прості часи, які, на жаль, не закінчилися і досі, адже війна триває. Але тоді, після отримання директиви начальника Генерального штабу ЗСУ, розпочалося формування бригади, ми не мали навіть пункту постійної дислокації. Фактично, не було нічого. Та все ж ми мали наших людей і це стало визначальним чинником. Охочих вступити в лави бригади було стільки, що на кожне конкретне місце ми могли обирати людей за конкретною спеціальністю. І хоча більшість з них не те що бойового досвіду не мали, а навіть строкової служби не проходили, я, як кадровий військовий, був приємно здивований тим, як цивільні фахові навики допомагають людині опанувати військову справу. І не тільки в якійсь вузькій спеціалізації, але й у володінні різними видами зброї та роботі в команді, що потім стало необхідним під час ведення бойових дій.
Варто відмітити, що це були люди з різних верств населення і абсолютно всіх соціальних прошарків. І бізнесмени, і айтівці, і ті, хто працював за кордоном. Було таке, що люди з успішним бізнесом за кордоном, розуміючи всю смертельну небезпеку, поверталися в Україну, щоби тільки взяти до рук зброю і боронити свою землю. Це справді унікальні випадки, які згодом ще доведеться вивчати історикам. І не тільки українським.
— Що так мотивувало та об’єднало всіх цих людей?
— Напевно, те що і всіх нас. Ми знали, що здаватися на милість ворогу ніхто не буде, і нам доведеться битися, щоби зберегти наш край та нашу державу. Тоді у всіх розуміння було одне — беремо зброю та готуємося до виконання бойових завдань. І так думали і думають як львів’яни, які становлять 80 відсотків особового складу бригади, так і ті військовослужбовці, яких війна змусила залишити рідні домівки, вивезти сім’ї в безпечні місця, а згодом — приєднатися до нашої спільної боротьби.
— Тоді законодавство передбачало, що підрозділи Сил тероборони виконуватимуть завдання в межах своїх територіальних громад і регіонів, але вже наприкінці травня — початку червня 2022-го два батальйони бригади вирушили на Схід. Як це сприйняли люди?
— Україна — непоборна, і ми готувалися виконувати бойові завдання там, де це буде визначено вищим командуванням. І хоча певні критики із сарказмом казали, мовляв, люди прийшли в ТрО Львова, щоби захищати тільки Львів, ми знали, що рано чи пізно доведеться вирушити туди, де цього вимагатиме бойова обстановка. Часу на розкачку не було, тож водночас із формуванням бригади ми готували особовий склад. Спочатку це була одиночна підготовка, коли кожен військовослужбовець мав оволодіти певними навиками, далі ж почалося бойове злагодження. І коли перші батальйони вирушили в райони виконання завдань на Харківщину, вони були цілком готові до ведення бойових дій як самостійно, так і в складі інших підрозділів Сил оборони України.
— Тоді бригада зазнала і перших бойових втрат…
— Так, війна, на жаль, забирає найкращих. Коли на Харківщині в одному з батальйонів загинули чотири наші побратими — командир взводу, сержант і двоє солдатів, були певні переживання, що це негативно вплине на особовий склад і його готовність виконувати бойові завдання. Проте жодної розгубленості не сталося. Тоді одразу були внесені певні корективи в нашу бойову роботу — покращене маскування, зміцнені укриття, а також проведена низка інших заходів. І це принесло результат, а разом з ним — розуміння того, що підрозділи Сил ТрО можуть виконувати бойові завдання не гірше, ніж регулярні частини ЗС України. І було приємно чути схвальні відгуки про наших військовослужбовців і підрозділи загалом як від командирів бригад, у підпорядкуванні яких були наші батальйони, так і від старших воєначальників.
— Це насправді унікальне досягнення, адже ви не мали ані важкого озброєння, ані бронетехніки. У чому ж секрет такої стійкості підрозділів ТрО?
— Це справді унікальна ситуація, яка також потребуватиме глибокого вивчення. Бо ж згідно зі штатним розписом і тим озброєнням, яке в нас було, ми є, по суті, легкою піхотою. У нас немає ані важкого озброєння, ані важкої техніки, ані захищеної броні, проте ми фактично нарівні з механізованими, танковими та десантно-штурмовими підрозділами виконували і виконуємо бойові завдання. Чи самостійно, де це було визначено командуванням, чи у складі бригад, яким наші батальйони передавалися в оперативне підпорядкування. Одразу згадуються тяжкі бої на Бахмутському напрямку. Тоді один з наших батальйонів зайшов безпосередньо в місто у складі однієї з механізованих бригад, а другий перебував у передмісті спершу у складі механізованої, а потім і десантно-штурмової бригади. Наші батальйони не мали важкого озброєння та броні, проте втримували свої рубежі нарівні з іншими підрозділами Сил оборони України, які були забезпечені куди краще. Звісно, нас тоді підтримували і артилерією, і танками, і механізованими підрозділами, але були ситуації, коли будівлі падали, бетон не витримував, а наші люди продовжували тримати оборону. В ось цих розбомблених будівлях створювали оборонні вузли та продовжували бій.
— Ви відчули, що таке «м’ясні штурми», до яких під час боїв за Бахмут вдавалися росіяни?
— Так, росіяни справді вдавалися до безрозсудних і масованих штурмів, а їхні командири не шкодували солдатів, часто посилаючи їх на неминучу смерть. Та специфіка міських боїв полягає в тому, що чимало підрозділів ведуть бій у певному відриві від основних сил, коли бракує постачання і є проблеми із взаємодією та управлінням. Проте, застосовуючи навіть таку людожерську тактику, ці «м’ясні штурми» завжди натикалися на стійку оборону наших хлопців. Можу сказати, що в тих тяжких боях розхід боєприпасів у наших батальйонах був просто величезним. Це десятки, а то й сотні тисяч набоїв, гранат, мін і всього іншого, що доводилося використовувати для стримування цієї навали.
Та навіть у тих нелюдських умовах командири розуміли, що за будь-яких обставин необхідно берегти свій особовий склад. І там, де неможливо було щось втримати без значних втрат, ми вдавалися до маневрів, заходили із флангів і ніколи не намагалися штурмувати в лоб, а вичікували відповідну підтримку і завжди старалися зберегти своїх солдатів. Бо ж командири можуть щось планувати, ухвалювати певні рішення, але перемогу в бою завжди здобуває простий український солдат. Той, який там, «на нулі», з автоматом в руках. І саме цього солдата ми маємо берегти.
— Коли росіяни, після майже року безперервних боїв, спромоглися зайняти руїни Бахмута, склалося враження, що їх наступальний потенціал на цьому напрямку вичерпано. Чи справді ворог стесав свої зуби об нашу оборону?
— Я є командиром бригади, і можу робити висновки або говорити тільки про свою бригаду. Та можу сказати, що Бахмут ретельно готувався до оборони, там були задіяні різні підрозділи. І прикордонники, і Національна гвардія, і десантно-штурмові війська, механізовані та танкові частини, і, звісно, наші Сили територіальної оборони. Це був надзвичайно потужний конгломерат української сили та українського духу, і мені приємно, що в цьому є заслуга підрозділів і нашої бригади. Я вважаю, що вони гідно виконали свій обов’язок, а в нас за цей час виросла когорта справді бойових офіцерів, бойових командирів, бойових сержантів, які виважено керували на полі бою та ухвалювали доцільні рішення, що дозволило виконати поставлені завдання.
— Що за час цих тяжких боїв ви зрозуміли про ворога та загалом щодо специфіки нинішньої російсько-української війни?
— 21 сторіччя — це сторіччя війни, насамперед, високотехнологічної. Особливої і дуже важливої ролі набула аеророзвідка та загалом уся безпілотна авіація. І я можу впевнено сказати, що за цим напрямком підрозділи Сил ТрО — одні з найкращих, адже в наших лавах відсоток айтівців і фахівців, які розбираються у сучасних технологіях, напевно, є найвищим. І з допомогою волонтерів та всіх небайдужих українців нам вдалося розвинути цей напрям не тільки в сенсі проведення аеророзвідки та коригування артилерійського вогню, а й створити ударні групи дронів-камікадзе для точкового знищення противника.
— Батальйони 125-ї бригади Сил тероборони були активно залучені також на Лиманському та Кремінському напрямках, коли восени минулого року вдалося звільнити низку окупованих територій на Харківщині, Донеччині та Луганщині. Розкажіть докладніше про ці операції.
— Так, два наші батальйони були передані в оперативне підпорядкування інших підрозділів і виконували завдання на Лиманському та Кремінському напрямках. Саме тоді відбувався Харківський контрнаступ. Командир однієї з бригад, де на той момент перебували наші батальйони, запитав, хто готовий до проведення штурмових дій. Наш комбат встав і сказав, що так — треба діяти, батальйон готовий. Далі була проведена певна підготовка, сформована штурмова група з понад сотні військовослужбовців, яку особисто очолив командир батальйону і повів людей вперед. Тоді спільними зусиллями Сил оборони України було звільнено населені пункти, як-от: Ямпіль, Озерне, Зарічне та Торське. Після того комбриг, якому підпорядковувався цей батальйон, зателефонував мені і сказав, що буде клопотати про нагородження наших військовослужбовців високими державними нагородами.
— Ваші батальйони виконують бойові завдання переважно у складі інших підрозділів. Чи не хотілося б вам зібрати їх усіх разом і воювати бригадою в повному складі?
— Так, наші батальйони виконували бойові завдання у складі чотирьох різних бригад, але ми люди військові і виконуємо ті накази, які отримуємо від вищого командування. Це навіть не обговорюється. Звісно, мені, як командиру бригади, хотілося би, щоби наші батальйони діяли разом, і це, можливо, підвищило би їх ефективність, але сьогодні я можу сміливо заявити: підрозділи бригади завжди гідно виконували і продовжують виконувати бойові завдання в тих бригадах і на тих напрямках, де вважає за потрібне вище керівництво.
Окремо зазначу, що ми встигаємо і на фронті, і в тилу. У зоні нашої відповідальності на Львівщині ми забезпечуємо прикриття важливих об’єктів критичної інфраструктури, інших важливих об’єктів для функціонування держави, а також шляхів постачання озброєння із країн-союзниць. Для цього з наших військовослужбовців, які зазнали поранень або мають певні вади зі здоров’ям, були сформовані мобільні групи протиповітряної оборони, озброєні переносними зенітно-ракетними комплексами. На додачу до цього ми розробили унікальну систему «Звук», яка в загальній системі радіолокаційного спостереження ППО дозволяє за звуком від прольоту крилатих ракет визначати їхній напрямок польоту, що є важливим при створенні загальної системи візуального спостереження і вже приносить результат. Завдяки цьому рішенню наші розрахунки ППО на території Львівщини знищили три крилаті ракети і один «Шахед». Тому ця війна показала, що ми не тільки маємо, а й можемо знищувати високотехнологічні зразки ворожого озброєння.
— Коли ж уже нарешті вдасться знищити їх усіх і завершити цю війну Перемогою?
— росіяни ніколи не залишать нас у спокої. Наша демократія, наша свобода, наша незалежність, за які сторіччями боролися покоління українців, усе це викликає в них звірячу ненависть та злобу. Раніше вони це приховували та маскувалися, але насправді вони завжди були нашими ворогами і ненавиділи нас. Тому коли прийшло розуміння того, що росіяни коять на нашій рідній землі, з’явилося усвідомлення, що треба брати в руки зброю та захищатися. Це вони вдерлися в наш дім, і розмова з ними має бути короткою. Кожен з нас, від солдата і до генерала, знає, що ми воюємо за своє, за свої родини, дітей та їхнє майбутнє. І в цьому наша сила. Тому ми маємо не тільки захистити свою землю та відновити наші кордони, а й завдати окупантам такої нищівної поразки, щоби вони вже ніколи не змогли оговтатися і завжди пам’ятали: агресія проти України означатиме для них лише загибель і небуття.
Фото Олександра Ткачука
