Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
Опираючись на досвід гітлерівської Німеччини, путін і його прихвосні виховують росіян у дусі страху перед «українськими нацистами» й ненависті до всього українського ледь не з пелюшок.
Історія свідчить: будь-який диктатор, розпочавши війну проти будь-якої країни, намагається переконати співвітчизників у правоті своїх дій. Не заглиблюватимемося у глибоку історію, лише згадаймо Другу світову війну. 1 вересня 1939 року Німеччина вторглася до Польщі. Щоб виправдати свої майбутні дії, нацистська пропаганда звинувачувала польську владу в переслідуванні етнічних німців, що проживали в Польщі. Пропагандисти Геббельса базікали й про те, що поляки спільно з Великою Британією та Францією планують оточити та розділити Німеччину. Після цього німці інсценували напад на німецьку радіостанцію, звинувативши в цьому нападі поляків. Гітлер використав цю подію, щоб розпочати проти Польщі кампанію «у відповідь». Акцент робився насамперед на юне покоління: у школярські голови втокмачували тези з виступів фюрера. Дивуватись не варто, адже Гітлер бачив у 14-16-річних підлітках «гідних продовжувачів справи великої Німеччини», як він заявив на одному зі з’їздів своєї партії.
А що почали робити в росії після того, як президентський трон посів миршавий путін? Те ж саме, що в Німеччині після приходу до влади Гітлера: задовго до 24 лютого 2024 року російська пропаганда нагнітала пристрасті навколо України, звинувачуючи нас в утисках російськомовних громадян, лякаючи пересічних московитів вступом України до НАТО. Влада теж намагається втовкмачити в голови російської молоді кремлівські наративи. Тому віднедавна у школах запровадили ноу-хау під назвою «Бесіди про головне». Звучить інтригуюче.
Що ж для російських підлітків є головним? На думку ідеолога рашизму мединського, до речі, уродженця Сміли, що на Черкащині, головним для них є «спецоперація доблесної російської армії в нацистській Україні». Тому і розповідають їм байки про «державний переворот в Україні, організований українцями», «намагання створити ядерну зброю і територіальні претензії до росії», «переслідування всіх, хто не згоден київською хунтою», «поширення націоналізму та русофобії», «страждання мешканців Донбасу в умовах багаторічного збройного конфлікту» тощо. Школярів запевняють, що «протягом століть території росії та України входили до складу однієї держави, у якій українці почувалися братами росіян».
Знайома жителька санкт-петербурга, онук якої навчається у 8-му класі, розповідає:
— Ти уявляєш, до чого дійшли ці тварі? Приходить мій Іванко зі школи і заявляє, що як підросте, то теж піде добровольцем воювати з українськими фашистами. Я отетеріла від почутого й почала присікуватись до нього, вимагаючи пояснень, мовляв, звідки ти взяв, що там є фашисти. А він на те й каже:
— Як звідки? Наша класна розповідала, а також тато Толика, який воює з ними, й директриса запросила його для проведення «Уроків мужності» з нашими учнями. Він розповідав, що зі своїми товаришами звільнив бранців дитячого концтабору, де українські націоналісти утримували моїх ровесників. Коли я присоромила Іванка тим, що не личить повторювати чужу брехню, онук відповів:
— Чого мені соромитись? Що наші батьки дійсно визволяють із концтаборів дітей? Ні, хай цього бандерівці соромляться…
російська соціологія стверджує, що близько 80 відсотків росіян підтримують свого вождя. Чи насправді зазначена цифра відповідає дійсності — важко сказати, але те, що більшість московитів справді на боці путіна, — це факт. Деякі політологи після широкомасштабного вторгнення рашистів на нашу землю впевнено заявляли, що не сьогодні, так завтра рейтинг цього покидька різко піде вниз. Не пішов.
З цього приводу російський журналіст Олександр Невзоров, який свого часу очолював на президентських виборах виборчий штаб путіна, каже так:
— Мені соромно, що ми з ним народилися й виросли в одному місті, ходили одними й тими ж парками, музеями, милувалися білими ночами. Але змушений визнати, що путін є унікальною людиною в царині творення чорних справ, прикриваючись благими намірами, в які люди вірять. Інколи доводиться чути, що без містики тут не обходиться. А я вам скажу, що ніякої містики тут і близько немає. Він знає настрої пересічних росіян, які й самі звикли бути рабами, й горять бажанням зробити рабами й інших.
Важко сказати, чому й академіки, й сантехніки, й загалом середньостатистичні росіяни сліпо вірять путіну та його оточенню, проклинаючи нас, українців, за те, що ми «вбиваємо ні в чому не винних їхніх синів». Постає риторичне запитання: а що ж нам робити, коли до нас прийшли розбійники з великої дороги? Чекати, поки вони всіх нас пограбують, зґвалтують і зрештою знищать, перетворивши решту на рабів?
Як довести пересічним росіянам з глибинки, які далі свого забитого села ніколи й нікуди не виїжджали, що це не ми, українці, вбиваємо їхніх синів. Їх вбивають путін та інші подібні виродки з його оточення, відправляючи молодих росіян на війну. А ми лише захищаємося…
