Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Моє знайомство з комбатом окремої бригади тероборони Харкова Олегом Черкашиним на псевдо «Іспанець» відбулося торік. Відтоді багато чого сталося: батальйон брав участь у контрнаступі Сил оборони та безпеки на Харківщині, обороняв місто-фортецю Бахмут, а наразі виконує завдання на Сумщині. Про фронтове життя підрозділу впродовж останнього року та чому батальйон Черкашина називають сталевим, читайте в інтерв’ю з комбатом «Іспанцем».
— Пане Олеже, з моменту нашої останньої зустрічі минув понад рік. Розкажіть про минулі події. Поговоримо про оборону Харківщини… Який період торік був найскладнішим?
— Як і для всіх — березень, квітень… Ворог стояв тоді на кільцевій обласного центру, його артилерія й авіація били по місту, мало хто міг щось сказати про подальший розвиток подій…
Саме в таких умовах формувався наш батальйон — до нас прибувало багато вмотивованих людей, нас забезпечили зброєю та боєприпасами. Але впродовж кількох перших тижнів великої війни виникли проблеми із забезпеченням новостворених підрозділів — бракувало багато чого, зокрема засобів захисту. Дякую міському голові Харкова: він виділив приміщення для батальйону, організував харчування на перші кілька тижнів, знайшов шоломи й бронежилети… Вже тоді ми змогли розпочати навчання наших людей, левова частка яких не мала жодного бойового досвіду.
— Розкажіть про перші бої підрозділу.
— Уже через два тижні після формування батальйону перша група добровольців — зведена рота — отримала завдання висунутися в район мікрорайону Обрій поблизу окупованого селища Рогань та спільно з підрозділами Національної Гвардії й окремої механізованої бригади імені отамана Сірка не допустити просування ворога в напрямку Харкова. Там пролилася перша кров воїнів батальйону, були перші важкопоранені, але незабаром Рогань звільнили…
— Що було далі?
— 30 квітня я отримав наказ закріпитися в селищі Старий Салтів, після того, як воно було звільнено силами бригади імені Чорних Запорожців. А через декілька днів туди зайшла механізована колона окупантів, у голові якої — гордість рособоронпрому танк Т-90 «Прорив». Відбувся запеклий бій, перші втрати — один із наших хлопців загинув, він вибіг перед танком у повний зріст і відкрив вогонь з гранатомета. Проте рух російських підрозділів ми зупинили, а ворожий Т-90 був знищений.
Потім було звільнення населених пунктів Замулівка, Байрак, Рубіжне. Згодом отримали бойове завдання висуватися в бік Тернової, Ізбицького, Варварівки.
Саме в Терновій відбувалися перші важкі, тривалі бої. Це невеликий населений пункт, лінія фронту проходила по центру, а противник був у зоні нашої видимості, власне кажучи, як і ми в його. З обох сторін активно працювали артилерія й авіація. Двічі ми штурмували росіян — нас тоді сильно потріпало, але ми не відступили.
У Терновій нас поміняли підрозділи бригади імені кошового отамана Івана Сірка, а ми відійшли на другу лінію оборони для відновлення.
Згодом отримали наказ рухатися через лісовий масив у напрямку Великих Проходів — нам потрібно було непомітно пройти лісом приблизно 12 км. Нам знадобилось близько місяця — місцевість була щільно замінована. Багатьох воїнів ми втратили саме з цієї причини. Було боляче до сліз: коли наші хлопці рухалися вже знайомим маршрутом, до них прибився собака, який «зняв» розтяжку, зійшовши зі стежки. Хлопці загинули…
Однак попри все ми виконали завдання — навіть DeepStateMAP не здогадувався про наше пересування: він показував, що ця територія перебуває під контролем росіян, тоді як ми вже були там. Одного дня дві колони зі складу 200-ї мотострілецької бригади рф, які нічого не підозрювали, вийшли з населеного пункту на розвідку в ліс та потрапили під наш вогонь. Скажімо так: вони були неприємно здивовані нашою присутністю!
А вже за кілька днів розпочався контрнаступ Сил оборони та безпеки на Харківщині…
— Яку роль відігравав батальйон у цій блискавичній операції?
— За два дні до початку контрнаступу мене викликав командир окремої бригади територіальної оборони міста Харкова полковник Роман Грищенко та поставив завдання створити видимість, що на нашому напрямку відбуватиметься наступ основних українських сил — треба було штурмувати Великі Проходи, поблизу яких ми на той момент перебували. За інформацією розвідки, поблизу кордону на території російської федерації стояла резервна російська дивізія. Потрібно було зробити так, аби ворог повірив у наші наміри, щоб не дати можливості цій резервній дивізії посилити сили окупантів на основному напрямку.
Завдання було надскладним, оскільки перед нами були суцільні мінні поля, щільний укріпрайон противника. За великим рахунком, я повинен був сказати своїм людям: повернутися після виконання завдання шанси мінімальні… А хлопці відповіли: «Слухай, командире, якщо потрібно, будемо це робити». І вони пішли в бій… Серед загиблих і поранених були відчайдушні командири, оскільки саме вони вели за собою людей і були завжди попереду.
Проте завдання ми виконали. Нам удалося відтягнути резерви росіян на себе та дати можливість іншим підрозділам Сил оборони Харківщини діяти згідно з планом.
Після контрнаступу ми сподівалися трохи відпочити, відновитися, але… Ворог не полишав спроб повернути втрачені території: незабаром відбувся прорив кордону в районі населеного пункту Стариця, з Великих Проходів ми висунулися туди, вибили противника, закріпилися й до кінця січня цього року перебували там.
— Знаю, що ваш підрозділ обороняв місто-фортецю Бахмут та підступи до нього. Які завдання виконували там?
— 7 лютого батальйон отримав наказ від вищого керівництва про висування під Бахмут. Завданням було вибити окупантів поблизу населеного пункту Іванівське, які, скориставшись низькою температурою, перетнули водойму, вклинилися в оборону наших військ, зайнявши близько 300 метрів наших окопів просто по центру.
Заходили наші підрозділи складно — постійно працювала ворожа артилерія, міномети, гранатомети. Були сильні морози, окопатися нормально фізично неможливо: окопи, які розташовувалися у відкритому полі, були не глибше за 1 м, а відстань до позицій орків — близько 120 метрів. Організувати будь-який обігрів теж неможливо — не можна було себе «підсвічувати». Якщо ви хочете уявити, в яких умовах хлопцям доводилося нести службу, — постійте неперервно добу на морозі або під дощем… А їх ще цілодобово крив ворог зі всього, що мав на озброєнні — і так щодня впродовж кількох місяців.
Розуміючи, наскільки складно в таких умовах буде обійтися без втрат, я попросив свого водія «вчинити подвиг»: зробити кілька виїздів за будівельними матеріалами для окопів і бліндажів під щільним вогнем росіян. Врешті-решт таких поїздок він зробив близько ста… Хлопець вривався на позиції на самоскиді, скидав дошки й колоди та швидко їхав назад! Так само швидко ми вивозили й поранених — медеваки влітали, хапали воїнів і швидко стартували!
Напроти нас стояли «вагнерівці». Вони по кілька разів на день штурмували нас нахабно й зухвало. Згодом ситуація змінилася на нашу користь — десь через два тижні ми «навчили» їх дуже швидко пересуватися під нашим вогнем, а через місяць неозброєним оком ми їх уже не бачили. Багато ми їх там поклали — навколо лежали заморожені їхні тіла, двох ми взяли в полон. На допиті з’ясувалося, що це були так звані одноразові бійці — їх використовували як гарматне м’ясо. Вони навіть не розуміли, де перебувають: їх саджали на борт літака в ростові, перевозили до тренувального табору, далі перекидали в Луганськ, у закритих автівках у визначене місце, — і вихід на позиції. Вони не мали ані телефонів, ані карт, було лише завдання: ось позиція, тримаєте ось цей сектор…
— Розкажіть про бої в самому Бахмуті…
— 3 квітня командир нашої бригади оголосив, що ми висуваємося для виконання бойових завдань безпосередньо в Бахмут. Тоді українські війська ще контролювали місто до залізниці.
Заходили ми на позиції складно, впродовж двох днів, на жаль, із втратами, оскільки ворог тримав Бахмут і під’їзди до нього під вогневим контролем із трьох напрямків.
Нашим бойовим завданням було обороняти залізницю по лінії елеватора. Зайшли, організували взаємодію із сусідами й закріпилися на заданому рубежі … Щільність ворожого вогню й частота їхніх штурмових дій вражала! Артилерійський вогонь не вщухав ані вдень, ані вночі, за одну хвилину було 5-6 «приходів» з важкої артилерії. З огляду на бойовий досвід, який я здобув у 2014-2015 роках, вирішив обладнати наші позиції в приватному секторі — ми копали під фундаментом бліндажі з двома виходами, робили покриття зі всього, що мали під рукою. Саме такий захист не один раз рятував життя воїнам, а також дав нам можливість утримувати ділянку відповідальності тривалий час.
Вести ефективні бої нам дуже допомагала наша аеророзвідка. Тоді ми стали «чемпіонами» у веденні «стрімів». Нічні польоти «пташок» та корегування нічного артилерійського вогню тривалий час здійснював лише наш батальйон — близько двох тижнів… Я хочу подякувати особисто Сергію Жадану за переданий нам нічний БПЛА, на якому працювали хлопці.
За кілька днів лінія оборони нашого підрозділу вимушено зросла до майже двох кілометрів. Це дуже багато для урбанізованої місцевості. Вже незабаром підрозділ опинився в тактичному напівоточенні — «вагнерівці» підійшли дуже близько. Ми бачили їх неозброєним оком — вони серед інших виділялися за рахунок яскравих будівельних рукавичок, які носили як знак розрізнення.
Тоді, аби вирівняти лінію оборони, комбриг ухвалив рішення про відхід на запасні позиції. Ми створили щільне вогневе прикриття, дочекалися, коли ворог припинить вогонь, і зайняли позиції. Одну групу чекали близько восьми годин — там було кілька важкопоранених воїнів, яких треба було евакуювати. Ми ж не росіяни — забираємо своїх, хоч як би складно було.
Після того як ми вирівняли лінію оборони, ворог сконцентрував увесь артилерійський вогонь та авіацію на нашій ділянці. Багатоповерхові будинки складалися, ніби карткові. 18-19 травня ситуація дійшла до того, що під контролем батальйону залишилося шість будинків. Я доповів про те, що можливості триматися вже немає — було багато загиблих і поранених, всі контужені. Вночі надійшла команда відходити, але необхідно було залишити взвод, який буде прикривати вихід.
Найскладнішим для мене тоді було вирішити, хто залишиться прикривати відхід підрозділу. Я довго думав, як це сказати… Пішов до хлопців, а вони кажуть: «Командире, не переймайся, ми зараз самі все вирішимо». Це дуже мене здивувало.
Я їм тоді поставив умову — командири рот не залишаються, вони виводять залишки своїх підрозділів. Призначив головних зведеної групи, потім ми розробили план виходу, розклад руху автівок, оскільки залишалася єдина дорога через поля з Бахмута на Костянтинівку, яка, по суті, була суцільним полем бою. Виїжджали під щільним вогнем противника, на жаль, із втратами. Я разом зі штабом виходив одним з останніх. Видихнув лише, коли основні групи були в безпеці. Але виявилося, що командири рот залишилися з групою прикриття! З одного боку, я пишався ними, а з іншого — був дуже злий, оскільки вони не виконали моєї вказівки. Так закінчилася наша бахмутська історія.
— А решта хлопців — група прикриття — відійшли?
— Так. Поки виходила основна частина особового складу, вони вели відтяжний вогонь, створюючи видимість того, що ми перебуваємо в щільних оборонних боях. Завдання вони виконали, а далі відійшли — хто як міг, хоча шанси в них були мінімальні…
— Ваш батальйон називають сталевим, чому?
— Бо ми не програли жодної битви. Мої бійці — сталеві люди, зі сталевою силою духу, сталевими нервами. Я жодного разу не почув від них скарг чи ниття, хоч би які складні завдання були, відповідь одна: «Все ясно, командире». Як можна назвати людей, яких не зламала ні важка ворожа артилерія, ні лютий холод? Це люди, які народилися зі сталлю всередині!
— Є бажання звернутися через наш сайт до українців?
— Я хочу подякувати багатьом українцям за підтримку, яку мій батальйон відчуває впродовж цієї війни. Хочу подякувати за волонтерську допомогу, за донати, за автівки, запчастини, безпілотники тощо. Ви — ще один підрозділ нашої армії!
Вірте в нас, ми вас не підведемо — ми наближаємо перемогу щодня!
— Пане Олеже, дякую за розмову!
Фото автора та з архіву батальйону
