Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Незважаючи на твердження російських пропагандистів про «священну війну», яку веде рф проти «українських нацистів і Київської хунти», ідеологічні наративи кремля для більшості мобілізованих московитів залишаються лише тлом до більш примітивних вподобань.
Насправді не так багато з них пішли воювати в сусідню державу заради лозунгів солов’єва і скабеєвої. У цьому разі пісня «Вставай страна огромная…» явно не вплинула на рішення більшості з тих, хто встав під рушницю. Під час часткової мобілізації, яку було оголошено путіним у вересні 2022 року, 300 тисяч військовозобов’язаних запасу було примусово відправлено для посилення окупаційних військ. Переважна частина з них з депресивних і віддалених регіонів рф. Центральні регіони рф, москва, санкт-петербург залишилися в явній меншості осіб, залучених до мобілізації. Бункерний дідуган вирішив ці прошарки населення поки не сильно чіпати, щоб не викликати хвилю незадоволення серед більш освіченого електорату. Компенсацією за це стало масоване залучення до лав окупаційних військ в’язнів колоній і тюрем, зокрема тих, що перебувають на тимчасово окупованій території, а також трудових мігрантів з країн колишнього срср. Ватажок ПВК «вагнер» пригожин наприкінці 2022 року особисто їздив по колоніях і агітував ув’язнених їхати на війну в Україну. Головним аргументом у цьому рекрутстві було обіцяння зняття з вбивць, грабіжників і ґвалтівників судимості і можливості в подальшому продовжити життя з чистим паспортом. Невипадково, що держдума та рада країни-агресора згодом схвалили у двох читаннях законопроєкт «Про особливості кримінальної відповідальності осіб, які залучаються до участі у спеціальній воєнній операції». Цей нормативний акт є продовженням ухвалених наприкінці 2022 року законів, які дозволяють призов за мобілізацією осіб з незнятою або непогашеною судимістю. Фактично в рф не просто узаконили використання ув’язнених та осіб із судимістю на війні, а створили умови, за яких саме зеки стали основою будь-яких мобілізаційних заходів.
За різними оцінками, лави ПВК «вагнер» за цей період поповнило близько 40 тисяч засуджених. Звісно, що умови перебування на російській зоні, де поняття життя та смерті досить умовні, не набагато краще за воєнні. Але в другому випадку людина отримує хоч якісь привілеї і перспективи розпочати в майбутньому нове життя. Комбат одного з підрозділів ЗСУ, який штурмував селище Благодатне на Донеччині, розповідав, як під час штурму будівлі, де засіли загарбники, вони зіткнулися з підрозділом, сформованим із самих зеків. Більшість із них була знищена, а ті, кого взяли в полон, розповідали, що головним стимулом для них на передовій була мрія повернутися додому в новому статусі, а також заробити грошей і отримати зняття судимості.
До речі, що стосується іншої категорій мобілізованих — «чмобіків», їх життєві пріоритети не суттєво відрізняються від побажань звичайних арештантів з кримінальним минулим. У цьому сенсі також згадую розповідь одного з командирів на передовій. Йому вдалося поспілкуватися з одним із полонених, якого мобілізували з депресивного регіону далекого сходу. На запитання, навіщо він пішов воювати в Україну, крім традиційного: «Змусили, залякали…», офіцер почув трішки інше: «Нарешті, за 46 років життя, я зміг виїхати зі свого „мухосранська“ і подивитися на світ. До цього далі обласного центру нікуди не виїжджав. Що я бачив у своєму житті? Нічого! Занедбане місто з роздовбаними дорогами, в якому немає жодного підприємства, барак, де з ранку до вечора пияцтво, бійки і скандали, відсутність роботи, грошей, зубожіння і ніяких перспектив щось змінити на краще. Мені не було ніякої різниці чи сидіти все життя в цьому лайні й згодом здохнути від горілки, чи йти на війну. Тут я хоч отримував гроші, мене годували і поїли…»
На жаль, таку історію життя можна почути від сотень полонених рашистів. Для них участь у війні стала єдиною можливістю вирватися з безвиході, позбутися злиднів та людської байдужості. Війну більшість з них розглядають, як шанс поліпшити життя, а перебування в Україні — як пригодницьку мандрівку: небезпечну, але захопливу. Причому вони не дуже переймаються питанням: добре чи погано те, чим вони займаються. Командири сказали їм, що вони «освободители» і воюють за «правое дело» проти «нацистів». Все. На цьому процес аналізу та осмислення подій і їхньої оцінки закінчився. Залишився лише сухий залишок у вигляді отримання грошей і можливості хоч якось поправити своє матеріальне становище. Хтось мріє накопичити грошей, щоб розрахуватися за іпотеку, хтось збирає на квартиру, автомобіль, меблі , поїздку на відпочинок, телевізор чи пральну машину. Все це для них цілком варте того, щоб вбивати українців, займатися мародерством і насильством. Окупантів зовсім не бентежить, що вони прийшли на чужу землю і принесли із собою смерть, горе і руйнування. Так, їх можуть вбити, але таке з ними може статися набагато швидше в рідному сиктивкарі чи іжевську. Головне те, що за все це вони отримують грошову винагороду, орден, медаль, подяку керівництва і підтримку родини. В інтернеті гуляє багато перехоплених телефонних розмов окупантів з мамами, дружинами, батьками. Крім іншого, найбільше, що цікавить родичів під час таких розмов: скільки ти вбив та пограбував українців і чого вкрав? Дехто з окупантів у захваті розповідав, як поцупив з українського магазину декілька айфонів, ноутбуків, елітний алкоголь, і що тепер він дуже гарно почувається, грабуючи звичайних мирних українців. Рідні умовляють їх не втікати від участі у війні, а вкрасти новеньку «плазму» або мікрохвильову піч. Кадри колон відступаючої російської техніки із завантаженими на них унітазами, бензопилами, кондиціонерами, пральними машинами і собачими будками лише підтверджують суть російської ментальності. Коротко її можна охарактеризувати таким висловленням: повернення світу в дикунські й смутні часи, коли будь-які питання вирішувалися одним способом: війною і вбивствами.
