Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Із заступником керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії Української греко-католицької церкви військовим капеланом Андрієм Зелінським домовились про інтерв’ю одразу після робочої зустрічі католицьких військових єпископів Європи, на яку його було запрошено. До речі, відбувалася вона в межах саміту НАТО у Вільнюсі в ті ж самі дні. Але, як висловився отець Андрій, його «не відпускала Укрзалізниця» і він провів 6 ночей поспіль у вагонах різних потягів і маршрутів, переїжджаючи у справах від одного міста до другого. Зустрічі, лекції, презентації, «круглі столи», конференції, участь у майже десяти наглядових радах…
І ось, нарешті, Андрій Зелінський знайшов вільне «вікно» і завітав до АрміяInform. Говорили не лише про Вільнюс, а й про підготовку капеланів, їхню роль у війську, «Дні ідей», молодіжний фестиваль в Ужгороді і, звичайно, про книжки авторства отця Андрія.
«Військове капеланство починається з покликання, а не із заповнення порожніх клітинок у штатному розкладі»
— Отче, попри те, що зустріч католицьких військових єпископів Європи відбулась майже два тижні тому, все ж цікаво, що на ній обговорювалось.
— Душпастирство в арміях європейських країн організовано в такому форматі, де під військовим капеланством розуміється місія церкви, яка у законний спосіб реалізується у військових формуваннях. Церква має власну структуру, яку очолює військовий єпископ, або церковною термінологією — ординарій. Військові європейські єпархії налічують велику кількість священнослужителів, які проходять службу як офіцери військово-капеланських органів у збройних силах своїх країн. Кожний військовий капелан у країнах НАТО залишається, насамперед, священнослужителем своєї церкви і по лінії духовного служіння підпорядковується військовому єпископу.
Тому у Вільнюсі в рамках саміту НАТО й відбулась зустріч військових єпископів. На цей захід було запрошено мене з метою ознайомити учасників зустрічі, як наші церкви в умовах війни задовольняють духовно-релігійні потреби військовослужбовців Збройних Сил України. Я із задоволенням поділився з єпископами власним досвідом душпастирської служби, яка бере початок з 2006 року, а також досвідом перебування в районі бойових дій з 2014 року. Навіть нині, відповідаючи за організацію капеланського служіння в Українській греко-католицькій церкві, я на постійному контакті з військовими, які виконують свої завдання на фронті. Тож європейських єпископів насамперед цікавило наше капеланське служіння в умовах російської широкомасштабної навали.
— Пам’ятається, на початках, як зразок, у нас розглядалася модель капеланської служби Канади…
— Дійсно, був час, коли Збройні Сили в питаннях душпастирського служіння серед військовослужбовців дуже тісно взаємодіяли зі Збройними силами Канади. На сьогодні, наскільки я розумію, ми співпрацюємо з усіма нашими партнерами в цьому питанні. Але мені здається, що та модель, яка лягла в уже діючу службу військового капеланства в ЗСУ, ближче до моделі, яка існує в Сполучених Штатах Америки. Хоча, повторюсь, Служба військового капеланства взаємодіє з колегами всіх країн-партнерів, які готові з нами поділитися своїм досвідом.
Але сьогодні для капеланства в Україні дуже важливі два вектори: інституційне оформлення цього служіння, а для його ефективності потрібні професійні військові капелани. Часто наголошую, що військовий капелан — це не просто священнослужитель у військовому однострої. Нам потрібні професійні військові капелани. А професіоналізм — це і знання, уміння, навички, і найважливіше — систематизований і узагальнений досвід, який може бути ефективним. А досвіду у нас сьогодні достатньо.
Капелан не може виконувати будь-які завдання, а лише ті, заради яких він є у Збройних Силах. Це потужний фокус на людському духовному потенціалі українського воїна, адже в нашому суспільстві близько 70 відсотків населення довіряє церквам чи релігійним інституціям. Запит на духовне відіграє дуже важливу роль в умовах бойових стресів. Велика кількість людей потребує молитов, священника, потребує серця, яке здатне почути.
Тому інституалізація і професіоналізація — це два вектори розвитку капеланського служіння в Україні.
— Чи відповідає одному з векторів навчання капеланів за спеціальною програмою підготовки у Військовому інституті Київського національного університету?
— Саме так. До речі, я також там викладаю душпастирську складову. Для держави це новий феномен — така глибока інтеграція церкви, релігійних організацій у державну структуру в демократичний спосіб. Нагадаю, що основою для появи Закону «Про Службу військового капеланства» і появи капеланів у лавах українського війська є конституційні права і свободи громадян країни.
Інколи побутує хибна думка, що капелани — то замполіти в рясах. Духовні потреби та душпастирська опіка — питання особисті. Держава створює можливості тим, хто потребує душпастирської опіки. І церква надає у військо священнослужителів, які мають професійно виконувати свої функціональні обов’язки. Закон передбачає, що військовим капеланом може стати лише священнослужитель зареєстрованої в Україні релігійної організації, громади, церкви. І церква має підготувати його до душпастирювання.
Військове капеланство починається з покликання, а не заповнення порожніх клітинок у штатному розкладі. Отже, церква шукає тих, хто йде у Службу військового капеланства за покликанням і відповідає за підготовку священнослужителів. Важливо, що підготовку у ВІКНУ проходять священнослужителі всіх конфесій і вони перебувають в одному колективі. Всі вчаться відчувати і розуміти один одного, адже всі ми належимо до однієї родини — Збройних Сил України.
Підкреслю, що військовими капеланами в Україні стають священнослужителі після того, як отримають мандат на право здійснення військової капеланської діяльності. І цей мандат є підставою для того, аби священнослужитель став військовослужбовцем офіцерського складу в Службі військового капеланства. Збройні Сили через курс підготовки у ВІКНУ формують фахового військовослужбовця.
Серед капеланів, з якими я спілкуюсь, є великий запит на богословські, душпастирські курси. Адже капелан — не психолог, хоча певні знання мати потрібно. Але я говорю про різну методику подолання проблем. Служба військового капеланства якраз має сприяти і забезпечувати якісну організацію процесу задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців.
«Дуже важливо усвідомити, що це наші українські військові відстоюють право світу на вільне суспільство»
— Отче, ви взяли участь у заході «Дні ідей», який організувала і провела українська позапартійна громадська спілка «Аспен Інститут Київ». Які питання були в центрі уваги?
— Мета цього заходу — визначити дуже чітко ті питання, які є ключовими для розбудови України. Це правда, що сьогодні ми маємо виклики екзистенційного характеру, і нам треба відстоювати наше право на існування. І це правда, що далі нам потрібно інституційно забезпечити розвиток України як вільної і демократичної держави.
Демократія — це не просто красиве слово. Це про державний захист людських прав і людських свобод. Ми сьогодні живемо у час, коли вільний світ перебуває під загрозою, тому що певні світові режими впродовж мирних десятиліть набули достатньо ресурсу, аби диктувати власні правила гри на міжнародній арені. А це епохальні зміни, це речі, які згодом будуть впливати на багато поколінь не лише українців.
Тобто нині ми перебуваємо в особливому періоді часу, коли світ, до якого ми звикли, у якому ментально сформовані, світ, де людина має свої права і свободи, раптом починає давати тріщини. А основна битва за вільну людину майбутнього відбувається сьогодні саме в Україні. Це дуже важливо усвідомити, що це наші, українські, військові відстоюють право світу на вільне суспільство.
У нас попереду дуже багато викликів, і саме наша ідентичність, наша онтологічна резистентність, дозволить їх подолати. Для цього ми маємо сформувати бачення свого майбутнього. Тоді буде зрозуміліше, як до нього дійти. І нам слід згадати образ українця і ті цінності, які допомагали йому подолати виклики минулого. Власне, це й було в центрі уваги «Днів ідей».
— І не останню роль в подоланні викликів відіграють Збройні Сили…
— Безумовно. У такому мінливому, динамічному світі, сповненому величезної кількості загроз, нам потрібно ставати сильнішими. І Збройні Сили України в цьому процесі, дійсно, відіграють визначальну роль. Не втомлююсь повторювати, що військо має стати для нас школою життя. 15 відсотків працездатного населення країни матиме бойовий досвід. Ми говоримо про Україну після Перемоги не як про суспільство, в якому окремою групою будуть ветерани з бойовим досвідом, а про суспільство іншої якості. Це буде зовсім інший формат української нації.
«Семенові зорі» — це про світ вільних людей.
— Отче, у вашій книзі «Семенові зорі», яка вже два місяці подорожує Україною, окреслено суспільство нової якості?
— Там є вічна Україна (усміхається).
— Назва вашого роману, який ви називаєте «алегоричною казкою», дуже домашня, і зовсім не говорить про те, що кожна сторінка буде наповнена символікою, яка спонукає до філософських роздумів та відкриє читачеві нові горизонти розуміння світу.
— «Семенові зорі» — це про мистецтво запалювати зорі, це допомога людині повірити у світло і тепло, якими вона наділена. Мова йде про лідерську компетентність, формування суб’єктності, адже це для нас сьогодні одна з визначальних тем організації життя в Україні на індивідуальному та національному рівнях. Суб’єктність я визначаю як усвідомлену свободу, виявлену в дії. Коли людина є суб’єктом, вона відчуває себе господарем свого життя. Це те, чого нам так бракувало впродовж попередніх століть і чого Українська держава не могла собі дозволити на міжнародному рівні через короткотривалість існування. Сьогодні наш час. Час здобувати суб’єктність на всіх рівнях, які залежать від базового — рівня особистості.
І ось це мистецтво запалювати зорі — це здатність допомагати людям, усвідомити, що ти є хтось важливий. Ти — особистість, ти — воїн. «Семенові зорі» — це про світ вільних людей.
Дуже часто під час презентації книги або під час лекції я запитую аудиторію, чи знає хтось, хто такий Григорій Піпський. Підіймається одна-дві руки. І тоді я розповідаю про 20-річного патріота України, розстріляного більшовиками за участь у бою під Крутами. Він, потрапивши у полон, не просив про помилування, а прямо в обличчя розстріляній команді червоногвардійців заспівав рядки українського гімну. Ось вона українська свобода, вся суб’єктність маленької постаті. Гриць Піпський — це Перемога над смертю. Він залишається українцем, дивлячись в очі смерті.
— Можемо провести паралель із сучасним Героєм — снайпером 163-го батальйону 119-ї окремої бригади ТрО Чернігівської області Олександром Мацієвським, який перед смертю промовив «Слава Україні».
— Так, те що сьогодні ми бачимо на полях війни, є прямим продовженням нашої багатовікової боротьби. І не лише. Мусимо згадати волелюбного Григорія Сковороду з його «Світ ловив мене, та не впіймав…»; Марію Примаченко з її свободою творити так, як бачиш; Василя Стуса, який не хотів жити в’язнем несправедливого суспільства і до кінця залишився вільним у боротьбі за справедливість. Ось Україна, про яку ми рідко згадуємо, а живемо чужою історіографією. У нас вулиця Байкальська є, а вулиці Григорія Піпського немає!
Я про те, що зовсім поряд існує інша реальність — світ вільних людей. Філософський концепт, який я розгортаю в цій книзі, називається «Дивосвіт». Дивосвіт починається з подиву, бо лише подив є ознакою вільної людини, яку важко визначити чи сформувати ідеологічно, чи якимось іншими способами детермінувати. Людина дивується, захоплюється реальністю, надає значення подіям і конструює власний світ. Подив — це великий вибух Дивосвіту. Наш з вами Дивосвіт софійний, базується на віковічній мудрості народу, яка проявляється в ціннісних орієнтирах, як-от: свободолюбність, справедливість, соборність, гідність, пам’ять, надія. Це ті основні стовпи, на які спирається українська душа.
Книга присвячується хлопчикам і дівчаткам, чиї татусі стали безкрайнім чистим небом над їхнім дитинством і майбуттям. Це про війну, і не лише нинішню, яка забирає сьогодні життя вільних українців. Це про війну, яка виходить за межі простору й часу, коли наші пращури вели боротьбу за наше майбуття. І тут таку роль відіграє Семен, який виступає лицарем Софійного Дивосвіту, лицарем світу вільної людини — господарем власної долі.
— Скільки Семену років?
— Семен вічно молодий (усміхається. — Авт.). У мене є 11 лекцій на основі цієї книги. Одна присвячена реінтеграції ветеранів в суспільство, інша — освіті Дивосвіту, а ще питанням національної безпеки та особистісного розвитку. Нещодавно в Ужгороді за сприяння Української академії лідерства відбувся молодіжний освітній фестиваль «База: Гуртуйсь! Гартуйсь! Готуйсь!». «Гу!-Га!-Го!» — це бойовий клич воїнів Країни Борсуків (посилання на 503-й батальйон морської піхоти). Протягом трьох днів територія міського стадіону перетворилася на майданчик для нетворкінгу, на якому 300 активних молодих людей з різних куточків України змогли знайти нових друзів, прокачати навички самозарадності, емоційної стійкості, комунікації та планування.
— Цей фестиваль традиційний?
— Організатори запевнили, що таким він буде. Продовжу щодо книги «Семенові зорі». У ній також розкривається етос воїна. Персонажі книги нерозривно пов’язані з історіями реальних героїв, яких я знав, яких бачив, з ким дружив. Це молоді хлопці, воїни, Герої України, яких довелося супроводжувати на фронті і яких, на жаль, сьогодні вже немає з нами. Наприклад, борсук «Академік», який навчає молодих борсуків приборкувати хвилю. «Академік» — це позивний Героя України, комбата 503-го окремого батальйону морської піхоти Павла Сбитова, який загинув у березні минулого року. Отже, всі персонажі реальні.
«Семенові зорі» — це історія про кожного з нас. У цій алегоричній казці для дорослих (її можуть прочитати й діти, бо є автономний сюжет) не існує зайвого. Тут все вагоме і має своє значення: кожна рослина, тварина, герой, місце, кожна подія… Тут не лише зміст важливий: закладена ціла методика, яка допомагає всім нам забезпечити трансформацію власної особистості.
«Воїн — це поняття духовне»
— Ось-ось на виході у вас нова книга. Розкрийте хоча б пів таємниці — про що вона?
— У видавництві «Колесо життя» дійсно готується до видання книга «Анатомія воїна: Дух. Шлях. Сила». Воїн — це поняття духовне. Це не просто військовослужбовець або військовий за фахом, а тип характеру, стан ментальності. Сьогодні, у важкий для країни час, кожен з нас має бути воїном.
Насправді книга не стільки для військових, скільки про те, як військову культуру прокласти містком для людей у суспільстві, тому що нам своє право жити у вільній країні доведеться захищати й надалі, адже викликів не поменшає. Тому нам так важливо, аби сьогодні Збройні Сили України стали для нас школою життя і лідерства. Зміст книги — це практична філософія на основі військового досвіду, але насправді намагання створити модель розвитку особистості, загартованої у сфері військової культури. Це три виміри, з чого складається воїн: Дух, Шлях і Сила. Важливо, щоби людина відчула смак цієї культури.
Отже, у книзі йде мова про те, як сформувати в собі воїна на основі цінностей на сьогодні і на майбутнє. Я веду розмову з воїном, якого я зустрічаю на дорогах свого життя. Він у мене завжди задивлений у напрямку якогось горизонту. Для мене воїн — це правда про людину, а людині властиво невпинно рухатися до власної мети.
Я дуже хотів би, щоб це відчули у нас, в Україні, тому що це як ніколи про нас.
— Дякую, отче, за цікаву розмову. Гарної долі вашій новій книзі!
Фото Дмитра Юрченка і з архіву Андрія Зелінського.
