Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Василь сміється: «Зараз ви цьому не повірите, але у „військкоматі“ мені тричі відмовили у призові на службу. Ще й коли! У перші дні вторгнення росіян».
Щиро кажучи, борода йому пасує, робить трохи схожим на толкінського гнома-мандрівника. Попри доволі молодий вік, Василь і справді встиг побувати у світах. До лютого 2022 року мій співрозмовник уже декілька років працював за контрактом на промпідприємстві в Чехії, йому мріялося з часом одружитися й осісти в одному з містечок Моравщини. Проте друге коло великої війни з московією змінило життєві плани. Уже через день після широкомасштабного вторгнення зс рф Василь повернувся на Батьківщину й одразу попрямував до ТЦК та СП — за автоматом і набоями.
— Або хоча б за якоюсь інструкцією — куди поїхати, щоб їх отримати. Та якось не врахував ту обставину, що я є опікуном батька-інваліда. У перший прихід у «військкоматі» як ножем відрізали, сказали: «не візьмемо, і все». Вдруге — те саме, лиш на третій раз поговорили, допомогли написати заяву про те, що я добровільно зголосився до мобілізації. Потім спрямували до навчального центру, де я опановував військову науку та спеціальність водія-механіка, і лише у квітні потрапив до своєї десантно-штурмової бригади.
Нині Василь Васильович служить в інженерно-саперному підрозділі у групі розмінування. За «статутом» його функціональні обов’язки доволі прості: безпечно доставити «своїх» саперів до місця виконання бойового завдання й так само повернути назад. Та війна пише свої правила.
— Звісно, автівкою на сам «нуль» не виїдеш, зупиняємося десь біля нього, машину залишаємо, маскуємо, а далі — ніжками, — пояснює він. — Діємо залежно від ситуації: буває — треба прикривати хлопців зі штатної зброї, тоді берусь за автомат, але частіше допомагаю їм у розмінуванні в режимі «принеси-подай». Загалом, різні завдання виконував за цей рік…
Шорсткий степовий вітер набирає сили, підкидає слова десь геть уверх у пустий простір, гілочки ж поблизьких верб змучено тремтять і починають гудіти, наче гітарні струни. Голос співрозмовника губиться в повітрі, розмовляти просто неможливо. Василь махає рукою, кличе до свого «корча», мовляв, поговоримо в салоні. Забираємося в його трохи пожмаканий позашляховик, втискаючись поміж коробками та згортками інженерно-побутового майна: бухтами кабелю, спальниками, пакунками із запалами, інструментами з набору цивільного електрика, лопатами й консервами.
— Нормальний «течік»? — запитую у Василя.
— Може бути, — каже він, умощуючи автомат на задньому сидінні. — Я, власне, на «Хамві» їжджу, але він зараз у ремонті, тож мені дали цього «корча». Поки що так.
Він розповідає, що кілька місяців перед тим підрозділ отримав броньовану конячку — Humvee (HMMWV). Василь швидко вивчив його норов: за годину інструктор розповів, що і як працює, потім разок проїхалися разом, а вже на вечір команда саперів виїхала ним на «роботу».
— Уже два місяці їжджу на Humvee, машина — класна! — розсипає компліменти десантник. — На ній безпечніше працювати, почуваєшся набагато впевненіше, аніж на цивільних «корчах». Не раз було, що їдемо, аж тут прильоти метрів за п’ятдесят. У Humvee ми навіть не смикаємося, лиш побачили спалах — очі заплющили, машину хитнуло та й поїхали далі. Ось на таких-от автівках (стукає по керму «корча». — Авт.) їздити небезпечно… Он, бачите, діри на задніх дверях?! Тут метал такий, що для уламків узагалі не перешкода.
Ставлю Василеві «професійне» запитання про те, які міни найбільш небезпечні для автівок.
— «Теемки» (міни серії ТМ-62. — Авт.), — ані секунди не задумуючись, відповідає він. — Дуже страшна річ, доводилося бачити їхню «роботу». Якщо наїхати машиною, то від неї нічого не залишиться, навіть якщо вона десь поряд вибухне — авто просто розриває.
— Противник багато мін ставить?
— Дуже, і ще немало з «приколами». Зараз росіяни не шкодують їх, завалюють ними нашу землю, викладають величезні поля вздовж усієї лінії бойового зіткнення, а раніше такого не було. Якось працювали з побратимами на ділянці сусідньої бригади, допомагали робити прохід, то у смузі завширшки до ста метрів зняли 130 «теемок».
— Іншого разу, коли наші десантники готувалися йти в наступ, ми працювали попереду них і мали швидко зробити прохід у мінному полі, — веде далі Василь, — тоді зняли «танковий шлагбаум» із 50 протитанкових мін плюс десяток протипіхотних, схованих попід протитанковими. Усе, що було за межами проходу, навіть не чіпали — частину просто підірвали, а найбільш небезпечну ділянку просто позначили табличками мінної небезпеки.
Часом побратими звертаються до нього з підкресленим пошанівком, на ім’я й по батькові — Василь Васильович. Може, через пишну бороду, яку він викохав у перші ж тижні перебування на фронті, а може, за «важку руку» в бою, від якої не один орк задвухсотився. До початку широкомасштабного вторгнення зс рф Василь не мав бойового досвіду, однак за минулий рік у складі своєї бригади побував чи не в усіх найгарячіших точках фронту. На Бахмутському напрямку він уже не вперше, але все одно запитую: чи не страшно йому бути ось тут, у цілодобовій вогневій катавасії?
— Не те щоб узагалі не було страху, він є, ми ж нормальні люди, не роботи. Головне, щоб паніки не було, а у нас з цим немає проблем: бригада успішно воює, усі хлопці — арта, піхота, протитанкісти — дуже заряджені на боротьбу, — каже Василь. — Наші командири завжди стараються ухвалювати більш-менш безпечні рішення, бережуть людей, та й ми стараємося воювати без втрат, але на війні, на жаль, так не буває.
Останнім часом його підрозділ у дійсно жорсткі бої, що називається м’ясорубки, не потрапляв. Але й без того на війні трапляється багато неприємних речей, справді «навіжених днів і ситуацій», розмірковує Василь, найгірші з них — це обстріли з танків або мінометів.
— «Приліт» від них не завжди почуєш, — пояснює він. — Про мене, то нормальний контактний бій вести набагато легше. Це моє — коли ти маєш укриття, за потреби можеш сховатися в ньому, з нього зручніше відстрілюватися, маневрувати, відійти назад або рвонути на штурм. Можеш, зрештою, просто убити ворога. А от танки-міномети — серйозна небезпека для піхоти, перебуваєш ніби в захищеному місці, а тут шварк — і прилетіло. Але нічого, стараємося шукати надійні способи укриття, слухати, уважно дивитися в небо.
Є в особистому рейтингу Василя і особлива, найгірша танково-мінометна неприємність, яка трапилася торік на Луганщині.
— Ми працювали над розмінуванням позицій поблизу одного штурмового підрозділу, нас було четверо у групі, — пригадує він. — Мабуть, росіяни засікли нас дрончиком і влаштували «несподіванку» — мінометний обстріл. Тоді були в нас і «двохсоті», багато важких «трьохсотих»… На все життя запам’ятаю той день.
За рік на війні Василь по вінця набрався не тільки вражень, а й досвіду: життєвого, бойового, водійського і професійного — саперного. Він знову жартує:
— Перша саперна наука — не лізь туди, де щось може вибухнути, на те є спеціально підготовлені люди. Утім, я теж навчився поводитися з вибухонебезпечним предметами, у разі чого розберуся і зроблю як треба, як то кажуть — «по науці».
А ще Василь навчився віртуозно користуватися всією лінійкою наявного в бригаді піхотного озброєння — від індивідуального до групового. Зокрема іноземного виробництва.
— Це, скажімо так, небезпечні знання, — спокійно констатує він, — але критично важливі для виживання на війні.
— Як ти вважаєш, війна тебе змінила?
— Так. Коли вона закінчиться, думаю, ніщо з пережитого не забудеться: ні воєнні звички, ні пережиті бої, ні оцей постійний адреналін. Не хочеться, щоб так було, але так сталося і його вже не забереш від мене… Помічаю за собою, що став спокійнішим, врівноваженим. Раніше з хлопцями із села постійно якихось пригод шукали, у бійки встрявали, якісь бешкети влаштовували. А тепер мені це не цікаво, хочу спокою, простого мирного життя.
Він визнає, що війна змінила не тільки його самого, а й плани на майбутнє. Тепер він мріє одружитися з коханою дівчиною із сусіднього села, привести її до своєї оселі і разом з нею будувати нове життя.
— Але тепер — тільки в Україні, щоб не намарно за неї віддавали життя і проливали кров мої побратими, — якось по-особливому твердо говорить Василь.
Фото автора
@armyinformcomua
На Лиманському напрямку пілоти батальйону «Signum» провели серію успішних атак, унаслідок яких було уражено важку вогнеметну систему ТОС-1А «Сонцепьок».
Бойовий медик Володимир на псевдо «Док», який 19 місяців безперервно служив на передовій, розповів про справжнє пекло стабілізаційного пункту — місце, де щодня рятували понад пів сотні поранених без світла, під гуркіт авіабомб і постійними обстрілами.
Служба безпеки за сприяння Міністра оборони та Головнокомандувача ЗСУ викрила нове агентурне проникнення фсб до підрозділів Сил оборони України.
Бійці однієї з механізованих бригад провели успішні штурмові дії в селі Січневе на Дніпропетровщині, завдавши ворогу нищівних втрат: 50 окупантів було знищено, ще 8 — взято в полон.
На Лиманському напрямку Сили оборони втримують позиції в Торському й Зарічному. Попри безперестанні штурми російської піхоти та іноземних найманців.
Українські морпіхи спростували російську пропаганду про нібито «перемогу» ворожого човна, оприлюднивши повне відео бою — на ньому видно, як цей самий човен, що спочатку уникнув удару FPV-дрона, був знищений наступним пострілом.
від 21000 до 21000 грн
Черкаси
Головний центр підготовки особового складу ДПСУ ім. генерал-майора Ігоря Момота
від 20000 до 25000 грн
Київ
Військова частина А4682
Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…