У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
Корінний перелом у Другій світовій війні на межі 1942–1943 років спонукав обидві ОУН — бандерівську і мельниківську — до пошуку «нового обличчя», прийнятного для нових потенційних союзників — західних демократій, а також для населення Центральної і Східної України.
Особливо помітні зміни відбувалися в бандерівській ОУН, щоправда без самого Степана Бандери, який з 1941 року сидів у німецькому концтаборі. Третій надзвичайний великий збір ОУН у серпні 1943 року ухвалив програму, яка нагадувала не ідеологічні побудови інтегрально-націоналістичних рухів міжвоєнної доби, а програми повоєнних антиколоніальних рухів. А створення УГВР у липні 1944 року спричинило ще глибші ідеологічні зміни в напрямі демократизації. До кінця 1940-х років підпільний націоналістичний рух в Україні позбувся специфічних рис інтегрального націоналізму й перейшов на демократичну платформу. Детальніше про це розповіла кореспондентам АрміяInform Наталія Осьмак, донька президента Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака.
«І якби він назвав своє ім’я, то нас би швидко знайшли…»
— Як позначилося обрання президентом УГВР на житті вашої родини?
— Кирило Осьмак працював у Стрию директором товариства «Сільський господар». А коли його обрали президентом, він пішов у підпілля, а нас із мамою перевіз у село Недільна в Старосамбірському районі. Там стояв головний штаб УПА. Ми там були тиждень-два. Якось я познайомилася з жінкою, яка була трошечки старша від мене. Вона мені розказала, що я була дівчинкою, яка ані своїм виглядом, ані своїм одягом не була подібна до місцевих дітей.
Коли мусила бути інспекційна поїздка по сотнях УПА, шеф штабу Дмитро Грицай-Перебийніс і президент Кирило Осьмак мали їхати. А перед цим батько відправив нас, напевне, під захистом упівців, у село Тур’є Горішнє. Ми там були, допоки не прийшов фронт. Тоді місцевим сказали евакуюватися — посідали вони на фіри, поклали там речі та й поїхали «до родичів» на Схід. Ми з мамою також їхали. Вона дуже мало говорила, часом згадувала, що ми переїжджали через лінію фронту, яка прострілювалася. І ми приїхали в одне село, в друге, і опинилися аж у с. Підбуж. Думаю, Бог нас все таки беріг.
А Кирила Осьмака заарештували за два місяці після того, як він був обраний президентом УГВР. І два з половиною роки він був під слідством в Дрогобицькій слідчій тюрмі, але під чужим іменем.
З чужим іменем і біографією, що він начебто народився десь на Тернопільщині, у Скалаті, що там він жив. Кирило Осьмак не міг назвати свого справжнього імені, бо в той момент, коли його арештували, ми з мамою були за 30 кілометрів від Дрогобича, у селі Підбуж. І якби він назвав своє ім’я, то нас би швидко знайшли. А оскільки він назвав себе аж майже через три роки, то нас там вже не було, і нас не відшукали.
Після кількох років страшенних тортур, очевидно, щоб не відійти безіменним, Осьмак сказав своє справжнє ім’я, а також те, що від 1944 року він є президентом УГВР. Це сталося аж у 1947 році. Тобто це його внутрішня постава, він не відмовлявся від цього обов’язку, він був президентом УГВР.
«Навіть у його вигаданій біографії були дуже цікаві для мене речі»
Навіть у його вигаданій біографії були дуже цікаві для мене речі. Наприклад, він себе презентував як польський підданий. І коли його запитали, чому ви вважаєте себе польським підданим, він сказав, що після того, як ці частини України приєднали до срср, це не було визнано конференцією всіх держав. Коли я прочитала це, то була здивована його тогочасною обізнаністю, бо, як тепер добре відомо, пакт Молотова — Ріббентропа, за яким ці всі землі відійшли до срср, по-перше, був таємний, по-друге, не був ратифікований, тобто він не був формально введений в життя. Тому мешканці Західної України таки залишалися, за законом, польськими підданими.
— Президент Кирило Осьмак був у в’язниці. Як діяла УГВР без нього?
— Згідно з рішеннями Третього надзвичайного збору ОУН уже не провідник, який відповідав перед Богом і власним сумлінням, був головний, а Провід. Тобто керівництво мав здійснювати вже колегіальний орган. І цей перехід від авторитаризму до демократії не давався учасникам збору легко. Тут ключову роль відіграли сила характеру і авторитет Романа Шухевича, бо він був мотором цього надзвичайного збору та ідеологом усіх змін.
«Ключову роль відіграла сила характеру і авторитет Романа Шухевича, бо він був мотором цього надзвичайного збору та ідеологом усіх змін».
Згодом Роман Шухевич був не тільки головним командиром УПА, а й головою Генерального секретаріату УГВР, тобто головою Уряду, Генеральним секретарем військових справ УГВР і головою проводу ОУН. Після його загибелі 5 березня 1950 року всі ці обов’язки взяв на себе Василь Кук. Власне, вони, і Роман Шухевич, і Василь Кук, виконували фактично і обов’язки президента.
«Кирило Осьмак — ідейний український націоналіст, який волів смерть, аніж боротися проти ОУН та її діяльності»
У 1953 році, коли помер сталін, нквд вирішило створити «свій» провід ОУН, але на чолі поставити людину з іменем. Тому з Володимирської тюрми до москви привезли Кирила Осьмака, з Томська — Йосифа Сліпого, а також сестер Бандери і Михайла Сороку. І запропонували їм очолити боротьбу з ОУН. Щодо інших я документів не бачила, а от Кирило Осьмак у відповідь на цю пропозицію сказав, що він є ідейним українським націоналістом. І воліє смерть, аніж боротися проти ОУН та її діяльності. Але ОУН, він мав на увазі ту, яку очолював Роман Шухевич.
А згодом, уже в 1955 році, один із сексотів казав, що Осьмак залишається до цього часу переконаним українським націоналістом і проти будь-якого єднання з росією. Він сказав, що Осьмак сумує за своїми доньками і що життя віддав би за свій український народ, за щастя якого боровся. Це було і залишалося сенсом усього його життя, навіть у тюрмі.
— У ХХ столітті ми мали кілька ідеологічних центрів, що проголошували за мету відновлення державної самостійності України. У чому, на вашу думку, була унікальність УГВР?
— У першому розділі «Тимчасового устрою УГВР» (п. 12) сказано: «УГВР перебуває на українських землях. За кордон може висилати своїх делегатів». Тож УГВР існувала до того часу, поки були керівники. Спираючись на це, можна стверджувати, що діяльність УГВР припинилася з арештом 23 травня 1954 р. останнього її члена на українських землях, Голови Генерального Секретаріату Василя Кука. І з цього моменту закінчилася організована боротьба українців за самостійність в Україні, і з цього моменту завершилась діяльність УГВР.
Уряд УНР в екзилі зберігався як ідея. Так і всі інші центри українства в діаспорі — вони були символами, вони там були, можливо, інтелектуальними центрами, але вони не боролися тут, в Україні. Тому найбільша цінність УГВР була в тому, що вона діяла саме на теренах України. Це була реальна урядова структура саме в краю, який виборював свою незалежність.
Найбільша цінність УГВР була в тому, що вона діяла саме на теренах України. Це була реальна урядова структура саме в краю, який виборював свою незалежність.
Знайомство з «лічним дєлом»
— Кирило Осьмак перебував в ув’язненні в російському місті Владимирі з 1948 року, загинув там 16 травня 1960 року. Вам вдалося не тільки відшукати його могилу, але й перепоховати в Києві. Розкажіть про це детальніше.
— У 1994 році ми з чоловіком поїхали у Владимир шукати батькову могилу. І коли ми йшли на цвинтар, то ноги мене понесли в тюрму — Владимирський централ. А тюрма і цей цвинтар, що називається Князь-Владимирське кладовище, вони межують. Це була колись околиця цього міста. Звідти починалася, може ви чули такий вираз, «дорога Владимирка». Сюди привозили заарештованих, тут їх заковували в кайдани на руки і на ноги. І пішки звідси вони йшли в Сибір.
І ми пішли в це управління тюрми. Якась там працівниця принесла мені «учетную карточку». Там написано, коли він потрапив в тюрму, зверху написано «націоналіст». Потім — коли він помер, номер могили. «От ідіть, — каже, — пошукайте, через півтори години прийдете». А там справа, ще якісь цифри були, я навіть не додивилася, що це таке. Потім я вже дізналася, що це номери камер, куди його переводили — з однієї камери в іншу.
Ми, звичайно, за півтори години нічого не знайшли. На пошуки згодом витратили значно більше часу. Коли повернулися, працівниця каже, що в архіві фсб Владимирської області є архівне «лічноє дєло». Напишіть на ім’я такого-то заяву, вам дадуть дозвіл і ви ознайомитеся. Так я познайомилася з «лічним дєлом». Але ж то був 1994 рік, вони були «дуже відкриті»…
Я запитала, чи можна зробити копію? І мені дозволили. Ви можете собі уявити таке?
А 2004-го ми перевезли прах Кирила Осьмака з Владимира і поховали на Байковому цвинтарі.
У 2004 році прах Кирила Осьмака поховали на Байковому цвинтарі.
— У справі Кирила Осьмака, напевно, є багато документів, які показують, як діяла тоталітарна система. А також можна відшукати способи протидії системі…
— Справді, «Великий терор» не був самодіяльністю. Для цього «Великого терору», починаючи з 1936 року, видавалися укази, розпорядження тощо. Це була розроблена програма, в чому звинувачувати людей. Усі слідчі мали чіткі інструкції. Кирила Осьмака, наприклад, звинувачували у «врєдітєльстві в сєльськом хозяйствє».
З 1933 до 1938 року він працював агрономом у колгоспі с. Катіне Рязанської області. Того ж 1994 року ми поїхали до Рязані, прийшли в архів фсб, там дивиться на мене співробітник з такими відкритими очима. І каже, що коли знайшов справу, то здивувався, бо справи тих часів були на 10–11 аркушів: приговор, розстріл і все. А тут 370! Розповідає: коли я почав читати, я зрозумів, що ваш батько себе врятував від смерті. Він не визнав жодного звинувачення. А потім, коли в кінці 1938 року був указ про припинення діяльності всіх неконституційних органів — двійок, трійок тощо, то тих, хто не визнав звинувачень і хто не був засуджений, тих звільнили.
І Кирила Осьмака звільнили, ба більше, колгосп виплатив компенсацію за 25 місяців слідства! Коли я оцього всього начиталася, то багато чого дізналася і зрозуміла.
«Нові факти про батька я дізнаюся постійно»
— Ви досліджуєте життєпис батька з початку 1990-х років. Чи багато ще в ньому «білих плям»?
— Я колись назвала першу свою статтю «Дорога до батька». У 1997 році я вперше прочитала її на історичній конференції в рамках ІІ Всесвітніх бойківських фестин у м. Турка. Після того я багато разів її переробляла, доповнювала. Але в тому першому варіанті практично немає помилок, хоча нові факти про батька я дізнаюся постійно. Зовсім недавно, наприклад, я довідалася, що він був делегатом Першого Всеукраїнського Церковного Собору, де була створена Українська Автокефальна Православна Церква. Цю новину мені повідомив історик та журналіст, речник Генерального штабу Збройних Сил України Андрій Ковальов.
В анкеті Кирило Осьмак про себе вказав: «31 рік, вища освіта, парафіянин УАПЦ з міста Шишаки, обраний делегатом на Всеукраїнський Православний Собор на Полтавському окружному з’їзді УАПЦ». Тобто я досі продовжую йти тією «дорогою до батька», вплітаючи до його життєпису цікаві деталі.
Фото Віктора Дехтяра
