Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
28 липня 1942 року в колишньому срср було видано сумновідомий наказ № 227, згідно з яким створювалися так звані загороджувальні батальйони, які безжалісно розстрілювали червоноармійців, що відступали.
«Загороджувальний загін знищив більше наших бійців, аніж німці…»
Сьогодні Володимиру Муляру виповнилося б 95 років. Але вже 10 років як його немає серед нас. Ми були знайомі з ним понад 30 років, і в моїй пам’яті збереглося багато наших зустрічей, особливо тих, коли Володимир Трохимович розповідав про свою участь у Другій світовій війні. А розказати старому солдату було що: вже на світанку 22 червня 1941 року його підрозділ, що був розташований на околицях Рави-Руської, нещадно бомбардували літаки «Люфтваффе». Не переповідатиму весь бойовий шлях Муляра, який закінчився у Берліні навесні 1945-го, але наведу лише спогади про його «знайомство» із загороджувальними загонами.
«Це сталося у серпні 1942 року, — розповідав мені Володимир Трохимович. — Наш батальйон, що нараховував менше як половину особового складу, тримав оборону неподалік одного із сіл. Та сили були нерівними, оскільки німці переважали нас у разів 5-6. Та й озброєні були значно краще. Врешті-решт ми за наказом комбата почали відступати до густого лісу. Коли до нього залишалося метрів 300–400, нас зустріли кулеметні черги. Ми були шоковані, знаючи, що гітлерівців там немає. Враз вони вщухли і нам російською мовою наказали повертатися на залишені позиції, де на нас чекала вірна смерть. Ми, звісно, не виконали цього наказу й знову рушили в напрямку лісу. За кілька секунд усі залишки батальйону були викошені кулеметним вогнем. У живих залишилося чоловіків 20–25, в тому числі і я. Так відбулося моє перше і останнє знайомство із загороджувальним загоном, який розстрілював бійців, що відступали. Потім я підрахував, що він знищив за якихось 10–15 хвилин більше наших бійців, ніж німці за ті кілька діб, коли ми тримали оборону…».
Подібні історії могли розповісти сотні справжніх фронтовиків. Але за часів колишнього срср вони ділилися спогадами про пережите хіба що у тісному колі побратимів і за чаркою: подібні розмови могли накликати на солдатські голови чимало неприємностей.
«сталін переклав власну вину на пересічних солдатів…»
Чому з’явився цей наказ, який пересічні фронтовики називали «Ні кроку назад»? Що змусило сталіна вдатись до такого жорстокого кроку влітку 1942 року? Думки істориків з цього приводу різняться. По-різному оцінювали його появу і самі колишні фронтовики.
— Наказ був виданий у зв’язку з різким загостренням ситуації на фронті, — вважає російський історик Валентин Ковальов. — Зокрема після поразки в Харківській операції, невдалих боїв у районі Воронежа, на Дону і Донбасі з величезними втратами радянські війська відступали до Волги і Північного Кавказу. Тоді німецьким військам вдалося захопити густонаселені й найбільш розвинені промислові і сільськогосподарські райони срср.
Важко не погодитись з цією думкою, але її автор не називає чинники, що призвели до такої катастрофічної ситуації. А їх видно, як мовиться, неозброєним оком. Бездарне керівництво військами — один з них. Кому було ними командувати, якщо напередодні війни каральні органи репресували найкращі армійські кадри? Як червона армія могла достойно опиратись вермахту, якщо якість його озброєння в рази перевищувала якість радянських озброєнь? Хто був винен у всіх цих гріхах? Звісно, що верховний головнокомандувач «товариш сталін», який задовго до війни зосередив у своїх руках всю повноту влади. Але ж хтось мав відповідати за те, що вже влітку 1941-го в районі Києва в німецькому полоні опинилися майже 600 тисяч червоноармійців, а для того, щоб на Хрещатику провести парад, німцям знадобилося менше ніж три місяці. Тож у ролі цапів-відбувайлів опинилися пересічні червоноармійці, яких сталін звинуватив у всіх смертних гріхах. Зокрема боягузництві та панікерстві.
З метою «мотивації» червоноармійців і був виданий сумнозвісний наказ № 227, у якому, зокрема, було сказано: «Досвід боротьби з німецьким фашизмом показав, що в наших стрілецьких дивізіях є чимало панічних і відверто ворожих елементів, які при першому ж натиску з боку противника кидають зброю, починають кричати: „Нас оточили!“ і захоплюють за собою інших бійців. В результаті подібних дій цих елементів дивізія вдається до втечі, кидає матеріальну частину… Подібні явища є на всіх фронтах». А «твердих і стійких командирів і комісарів у нас не так багато».
Радянське керівництво наказало «…сформувати в межах армії 3–5 добре озброєних загороджувальних загонів (по 200 осіб у кожному), поставити їх у безпосередньому тилу нестійких дивізій і зобов’язати їх у разі паніки й безладного відходу частин дивізії розстрілювати на місці панікерів і боягузів і тим допомогти чесним бійцям дивізій виконати свій обов’язок перед батьківщиною».
Колишній фронтовик Микола Нікулін писав у своїх спогадах: «Щоб тримати в покорі аморфну масу погано навчених солдатів, розстріли проводилися навіть перед боєм. Хапали якихось кволих доходяг або тих, хто що-небудь бовкнув, або випадкових дезертирів, яких завжди було достатньо. Вишиковували дивізію літерою „П“ і без розмов прикінчували нещасних… А бувало й так, що загороджувальні загони косили з кулеметів полки, що відступали без наказу».
Особливий цинізм проявився ще й в тому, що найновіше озброєння і найкращу форму отримували не солдати, які йшли в атаку, а особовий склад загороджувальних загонів нквс. Це ще раз доводить нікчемність людського життя в очах комуністичних диктаторів. Такий підхід зберігався аж до кінця війни і навіть після неї. Люди слугували просто живою силою, витратним матеріалом, яким можна було закрити прогалини в обороні, навіть коли доводилося посилати сотні тисяч людей на вірну смерть. Битва за Дніпро та й весь радянський наступ і навіть Берлінська операція були побудовані за простою схемою: втратити будь-яку кількість солдатів, лише б відкинути ворога; використати будь-які методи, лише б не допустити відступу.
Особливий цинізм проявився ще й в тому, що найновіше озброєння і найкращу форму отримували не солдати, які йшли в атаку, а особовий склад загороджувальних загонів нквс.
У сучасній росії про загороджувальні загони якщо і згадують, то лише в позитивному сенсі
Про загороджувальні загони і їхню роль у Другій світовій війні написано чимало книг, відзняті документальні фільми, друкуються спогади тих, хто, як Володимир Муляр, «мав честь» зблизька познайомитись з їхньою роботою. А ось у сучасній росії про загороджувальні загони якщо і згадують, то лише в позитивному сенсі, мовляв, зробили вагомий внесок у перемогу над ворогом. Про що можна взагалі говорити, коли в сьогоднішніх художніх фільмах усіляко героїзують офіцерів каральних органів, які боролися з «фашистськими прихвоснями в роки війни», а тих солдатів, які з вини сатрапа сталіна потрапили в оточення і не вийшли з нього, взагалі не згадують? Сьогоднішню російську молодь виховують на прикладі «доблесних» нквс, а не простого солдата, який здобув дійсно велику перемогу. Що ж, підросте скоро надійна зміна тим, хто стріляв у спини наших солдатів…
