На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
«24 лютого як лікар-інтерн Української військово-медичної академії я збирався на добове чергування в хірургічній реанімації Головного військового госпіталю в Києві, тож сумка з усім необхідним на добу — термос з чаєм, бутерброди, бритва — була напоготові з вечора. Ніч на 24-те була жахливою, у голові не вкладалося, що війна прийшла у саме серце України — в Київ. У шпиталі метушня, від КПП купа карет швидких. Тоді в коридорі свого відділення я побачив першого загиблого і кількох поранених захисників…»
Так пригадує свій день початку широкомасштабного вторгнення 27-річний лікар анестезіолог-реаніматолог одного з військових шпиталів на Поділлі старший лейтенант медичної служби Микола.
«Ніхто вже не дивився — лікар ти чи інтерн»
— У перші дні «широкомасштабки» в Київському шпиталі було важко. Разом з тим ми, інтерни, стали в ту мить на один щабель з лікарями й однаково рятували всіх солдатів і офіцерів. У ті важкі години і кілька перших діб ніхто вже не дивився, лікар ти чи інтерн, працювали усі 10 операційних із 10-ти, кожен однаково якісно робив свою роботу, повертав з того світу воїнів-захисників. Потім мене, молодшу колегу і викладача хірурга з УВМА відрядили до складу одного з підрозділів ТрО, який боронив Київ. Ворог тоді намагався взяти в оточення нашу столицю. Ми працювали у складі медичних бригад: анестезіолог, хірург і медсестра. Працювали багато і постійно, допоки нас не змінили цивільні лікарі-волонтери, які згодом стали до лав мобілізованих лікарів-добровольців. 5 березня у нас відбувся достроковий випуск, — розповідає Микола.
Він від шкільної парти однієї із Радивилівських ЗОШ, що на Рівненщині, знав, що буде лікарем, а зі старших класів визначився, що «військовим!». Тому у 2013-му вступив до Тернопільського медуніверситету, який закінчив у 2019-му, потім навчався в Українській військово-медичній академії, звідки вийшов уже лейтенантом медичної служби.
Микола із сумом згадує сьогодні своїх друзів по УВМА — Ніну і Андрія Колосінських.
— Ми вчилися з ними разом у Тернопільському медунівері, потім в УВМА. Вони випустились у 2021-му і за розподілом служили у військовому мобільному шпиталі в Маріуполі. У травні 2022-го потрапили в полон на Азовсталі. Ніну повернули до України в жовтні, а Андрій і досі в полоні з багатьма іншими військовими медиками, — каже Микола і демонструє на телефоні фото з Андрієм у роки навчання у військовій медакадемії.
«Важко було, але ми справлялися»
Із майже півтора року військової служби на штатній посаді Микола більше ніж третину провів на сході — два відрядження до складу мобільної евакуаційної бригади Дніпровського військового шпиталю.
— Перша моя ротація була з липня по вересень 2022-го. Тоді саме російські окупанти активно взялися за Бахмут. Важко було, але ми справлялися. Головним нашим завданням було стабілізувати і евакуювати з близьких до лінії бойового зіткнення медзакладів, як правило, важких і дуже важких пацієнтів до інших військових шпиталів і військових медичних центрів по всій Україні. Супроводжували поранених як автомобільним транспортом, так і гелікоптерами, лиш залізницею не доводилося, хоча до евакуаційних медичних потягів доставляли. Наступного разу я був відряджений з березня по червень 2023-го. Ті самі завдання, той самий режим 24/7.
Про своє перше відрядження молодий військовий лікар мамі не сказав, знали лиш кохана дівчина та його батько, який тоді воював і воює сьогодні у складі 71-ї окремої єгерської бригади ДШВ.
«Евакуював майже дві сотні важких і вкрай важких воїнів»
Микола каже, що за обидві ротації в район бойових дій він разом з колегами евакуював майже 200 важко і дуже важко поранених воїнів. При цьому жоден із них не помер на їхніх руках, усі були доставлені стабільними, живими. Загальний час медевакуації повітряним чи наземним транспортом забирав здебільшого до трьох годин.
На моє прохання пригадати кілька складних епізодів, лікар розповів, як на борту вертольота у них був медичний запас кисню на одного пацієнта, а кисневої підтримки потребували обидва поранені. Причиною нестачі стала несправність редуктора кисневого балона. І це при тому, що вся медична апаратура і обладнання перед вильотом ретельно перевіряються.
— Ми з моїм колегою не були до кінця впевненні, що кисню вистачить на двох. Змушені були, оцінивши їхній стан, дати можливість вижити тому, в якого більше шансів не потрапити у засвіти. У них обох була політравма, посічені уламками верхні і нижні кінцівки, в обох прооперовані животи. Одному під системою крапали кров під час польоту. Та нам пощастило, з Божою поміччю один пацієнт зумів пережити переліт на атмосферному кисні. Тобто, якби їм обом однаково потрібен був додатковий кисень, як заявлялось на початку аеромедичної евакуації, довелося б робити вибір. У таких випадках дуже важко перш за все морально. Адже, рятуючи одного, ти змушений брати на себе право вирішувати — жити чи вмирати другому.
Інший випадок часто згадую й досі, тоді я чи не вперше на війні заплакав сам. Ми збиралися транспортувати пораненого з обпеченим обличчям і важкими пораненнями очей, везли його на каталці на вулицю, там чекав гелікоптер. Коли вивозили з горішнього поверху лікарні на перший, скористалися ліфтом. За нами в кабіну ліфта зайшла мама пораненого і тримала його за руку, щось говорила йому. Я побачив, як у мужнього, нерухомого воїна в місцях очей почали набиратися і стікати по обпечених щоках сльози, достатньо багато. Мама його питає: «Чому ти плачеш, сину, чи через мене, може?!» І потихеньку сльози почали набиратися у нас з колегою.
Контингент наших пацієнтів, тобто поранених бійців — переважно хлопці від 23 до 35 років, рідше траплялися дядьки за 50. У такі хвилини проклинаєш російських окупантів так люто, що їх мало би усіх підкидати, перевертати сотню разів у повітрі і на смерть гупати об землю. Цвіт української нації, кращі із найкращих синів, батьків, чоловіків б’ються і гинуть, захищаючи свою землю від чужинців-зайд!
«Жодної секунди не пошкодував, що став військовим лікарем»
Запитую в Миколи, чи не шкодує він сьогодні про обраний шлях військового лікаря, адже коли вступав до медичного університету у 2013-му, в Україні не було війни.
Він каже, що до своєї мети — стати військовим лікарем йшов свідомо, твердо, і сьогодні він максимально вмотивований молодий офіцер медичної служби.
— Я жодної секунди не пошкодував про свій обраний фах військового лікаря, а тим більше військового анестезіолога-реаніматолога. Навпаки, я пишаюся тим, що зробив правильний вибір у житті і стою сьогодні пліч-о-пліч з іншими лікарями, санінструкторами, бойовими медиками і медсестрами, які своєю працею рятують життя воїнам на фронті, у мобільних та стаціонарних військових шпиталях і в лікарнях по всій Україні.
Фото автора та з архіву Миколи
