Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Не випадково кажуть, що справжні якості людини на війні проявляються в екстремальних і критичних ситуаціях. На початку червня під час звільнення від рашистів населеного пункту Благодатне, що на Донеччині, я познайомився з заступником командира батальйону підполковником Михайлом на псевдо «Лермонтов». І сталося це у незвичайних обставинах. Офіцер якраз керував діями підрозділу на КСП підрозділу, і саме в цю мить стався черговий ворожий «приліт». Взагалі цих «прильотів» тоді було багато, але один зі снарядів вибухнув майже поруч. Через те тоді поранення дістали троє наших захисників, а один з них дуже важке — у шию.
Добре, що хлопців вдалося своєчасно евакуювати на американській ББМ Max Pro, на якій ми заїхали до Благодатного. Приємно вразило і те що, попри дуже складну бойову обстановку, «Лермонтов» зберігав холоднокровність і вміло здійснював управління особовим складом. Він своєчасно віддавав накази, приймав доповіді, оцінював обстановку та вирішував велику кількість інших різноманітних організаційних питань. І хоча формально Благодатне вважалось звільненим від російських окупантів, в селищі ще точилися бойові дії. Окупантів буквально доводилося «викурювати» зі схованок і окремих будівель, організовувати оборону, а також стримувати спроби ворога знов повернути населений пункт під свій контроль.
Щоб впоратися зі всіма цими завданнями, підполковнику Михайлу разом з побратимами доводилося, як-то кажуть, постійно тримати руку на пульсі й своєчасно реагувати на раптові зміни обстановки. І робив це командир дуже впевнено й спокійно. До речі, саме того дня йому виповнився 51 рік. І свій день народження він вкотре зустрічав у бойовій обстановці, з вдячністю приймаючи привітання від своїх побратимів.
Відмовився присягати рф і продовжив службу в Україні
А народився Михайло в Казахстані, в родині військового. Його батько був офіцером-артилеристом, свого часу закінчив Одеське артилерійське училище. Після школи син теж вирішив піти шляхом батька, вступивши до Вольського вищого училища тилу. Але після випуску у 1993 році лейтенант відмовився складати присягу рф. Причому зробив це публічно, пояснюючи такий вчинок тим, що йому соромно служити в армії такої країни. Ситуацію вдалося вирішити завдяки пропозиції Міністра оборони України продовжити офіцерську службу в України. Михайло погодився через те, що його батько народився в Одесі та багато знайомих жили саме в Україні. Обіймаючи під час служби різноманітні офіцерські посади, Михайло опікувався питаннями тилового й мобілізаційного забезпечення. А у 2009 році він пішов у запас і працював в сфері надання логістичних послуг.
Усе в його житті кардинально змінилося в листопаді 2013 року, коли почалася Революція Гідності. Михайло відразу зробив свій вибір і став на бік тих, хто прагнув для України цивілізованого європейського майбутнього. Він поїхав до Києва, де поповнив лави борців проти корупційної та злочинної влади януковича.
Але після закінчення драматичних подій на Майдані Україна опинилася на порозі нової біди — росія окупувала Крим і розпочала бойові дії на сході країни. І Михайло, не гаючи часу, одразу пішов добровольцем до батальйону «Донбас», де обійняв посаду командира гранатометного взводу. І хоча він не мав відповідної фахової підготовки, все одне вирішив стати до строю саме того підрозділу, який займався виключно бойовою роботою. І першій свій бій офіцер прийняв у Бахмуті.
— На жаль, той бій став для мене не тільки першим в сенсі бойового досвіду, а й першим щодо втрат бойових друзів, — згадує Михайло. — Тоді, під час зіткнення з противником, загинув солдат з мого взводу, якого добре знав. І це наклало свій відбиток на серці.
Потім батальйон брав участь у звільненні Лисичанська, Попасної, Мар’їнки, Красногорівки, Карлівки, Часового Яру, Великої Новосілки, Авдіївки та інших населених пунктів. Люди постійно перебували в боях, набували необхідного досвіду і бойових навичок. Тоді ще не вистачало професійних командирів, які мали відповідну військову спеціальність, але «добробатівці» компенсували цю прогалину своєю великою вмотивованістю і бажанням бити ворога.
— У той час мені довелося вчитися воювати практично з нуля, — розповідає Михайло. — Дуже подобалася братерська атмосфера, що панувала в батальйоні, завзятість і високий бойовий дух. Усе це допомагало нам. Хлопці дралися, як леви, і завжди підтримували одне одного.
Чотири місяці полону і тортури не зламали офіцера
А потім був Іловайськ… Підрозділу було визначено завдання захопити декілька центральних вулиць міста та у взаємодії з іншими добровольчими з’єднаннями взяти під контроль все місто. Але коли вони зайшли до Іловайська, то з’ясувалося, що підтримки, на яку чекали, немає. Тому підлеглим «Лермонтова» довелося самим вести наступальні дії. Причому чисельність ворога виявилася значно більшою. Але цей факт все одне не зупинив «донбасівців», вони використовували будь-яку можливість, щоб атакувати російських посіпак.
— Навіть коли батальйон вже перебував у півоточенні та під постійними артилерійськими обстрілами, ми все одно йшли на штурм сепарських позицій, намагаючись на кожний випад ворога відповідати стрімкою контратакою, — згадує Михайло. — Цим тоді й відрізнявся «Донбас» від інших підрозділів — ми не знали страху і завжди брали ініціативу на себе.
Під час боїв за місто був поранений командир батальйону. Його обов’язки став виконувати начальник штабу, а Михайло працював за начштабу. І тоді йому довелося ухвалювати рішення, від яких напряму залежало життя й здоров’я особового складу. Михайло це добре усвідомлював. Тому намагався робити свою справу відповідально і максимально ефективно. Але війна — це війна. І, на жаль, так сталося, що після повного оточення і спроб вирватися з нього серед бійців «Донбасу» були загиблі, а частина українських захисників, серед яких опинився і Михайло, потрапила в полон.
Це були надважкі часи для «добробатівців». Як згадує офіцер, спочатку вони перебували в полоні у російських десантників, а потім їх передали так званим ополченцям мотороли.
Наших воїнів тримали в окупованому Донецьку в будівлі колишньої СБУ. Ставлення до них з боку бойовиків було набагато гіршим, ніж до звичайних військовослужбовців ЗСУ. А чотиримісячне перебування в полоні стало для Михайла справжнім суворим іспитом і випробуванням. Щодня їх намагалися морально і фізично зламати, щоб в майбутньому вони вже ніколи не повернулися до війська. Але вони витримали ці тортури і не зламалися.
Після полону Михайло взяв участь у формуванні ще одного батальйону «Донбас», але вже в складі механізованої бригади ЗСУ. Батальйон спеціально готували для ведення штурмових дій під час звільнення Донецька. Але згодом Михайлу повідомили, що плани змінилися і виконання цього завдання нині не на часі.
Тож, після цього офіцер вирішив написати рапорт та звільнився з лав ЗСУ й знов повернувся до добровольчого підрозділу, де перебував на передовій, обіймаючи посади звичайного стрільця, гранатометника, снайпера та розвідника аж до самого початку широкомасштабного вторгнення рашистів в Україну.
Особисто готував штурмову групу під Вугледаром
Після вторгнення окупантів він увійшов до складу групи спеціального призначення ГУР МО України і виконував визначені завдання у місті Київ та на території області. Метою групи було проведення рейдових і пошукових дій та виявлення й знешкодження окупантів.
До серпня 2022 року Михайло у складі цієї групи брав участь в операціях проти загарбників, зокрема, і в тилу ворога. Потім на запрошення однієї з бригад нашого війська він брав участь в комплектуванні й формуванні штурмової роти, яку потім і очолив. Після цього офіцер перевівся на посаду командира батальйону однієї з бригад, яка виконувала завдання під Вугледаром. І так склалося, що прибуття офіцера до цього батальйону збіглося з початком масованого наступу рашистів на Вугледар.
— Цей наступ нагадав мені лютий 2022 року, коли російська армія великими броньованими колонами рушила на столицю України, намагаючись втілити в життя завдання путіна щодо захоплення Києва за три дні. І саме за таким сценарієм загарбники діяли і під Вугледаром. Декількома колонами вони рушили просто відкритою місцевістю в бік міста. Це було дивно, що вони, як кажуть, не зробили роботу над помилками, — розповідає офіцер. — Але для нас це значно спростило завдання. А найбільших втрат рашисти зазнали, коли потрапили на заміновані поля. Десятки їхніх танків та ББМ разом з екіпажами згоріли вщент. Потім до справи підключилася наша артилерія, яка, діючи у взаємодії з аеророзвідкою, перетворила на металобрухт багато ворожих бойових машин. А довершили знищення сталевих армад українські протитанкісти.
Розрахунки «Корсарів» і «Фаготів» працювали на вибір. Свій гідний внесок в розгром ворога вніс і батальйон «Лермонтова». Вони виявили справжню стійкість і мужність під час зупинки наступу, відважно діючи спільно з підрозділами 72-ї бригади. Потім ще тривалий час підрозділ тримав оборону на Вугледарському напрямку. Саме під час цієї активної оборони підлеглі Михайла провели вдалу операцію щодо захоплення двох ворожих позицій з метою покращення свого тактичного положення. Була сформована штурмова група з 12 добровольців, яку готував до цієї операції особисто комбат «Лермонтов». У жорсткому контактному бою їм вдалося захопити ворожі позиції.
За словами Михайла, тоді у складі групи діяв бойовий медик з позивним «Явір», який з-поміж перших виявив бажання взяти участь в цій ризикованій операції. Причому він не просто лише виконував обов’язки медика, а й діяв як заступник командира штурмової групи. І це, попри те, що лише за декілька тижнів до того він повернувся до строю після серйозного поранення. Під час бою він проявив себе справжнім героєм. Повів за собою людей і першим увірвався на ворожу позицію. Але, на превеликий жаль, в тому бою він і загинув. А разом з ним загинули і командир взводу з позивним «Роланд» і колишній депутат Верховної Ради Олег Барна. Ось такою ціною, завдяки відважним діям штурмової групи, обидві позиції перейшли під контроль нашого підрозділу. І їх назвали на честь загиблих героїв «Явір» і «Роланд».
Успішна операція зі звільнення Благодатного
До речі, вдалі дії підлеглих Михайла під час звільнення Благодатного стали можливі завдяки високому рівню їхньої підготовки. Коли стало відомо, що їм належить виконувати саме це завдання, вони вже перебували в режимі очікування. А до цього майже декілька тижнів вони готувалися провести операцію з евакуації тіла раніше загиблого командира роти. І це було зробити непросто. Адже необхідно було захопити одну з ворожих позицій в лісосмузі, де знаходилося тіло побратима і ще одного загиблого воїна. Але до справи знов взявся Михайло, який здійснив належну підготовку особового складу з тактики ведення штурмових дій, поводження зі зброєю, надання першої медичної допомоги. І коли підлеглі «Лермонтова» вже були напоготові, надійшов наказ про допомогу сусідам, які просувалися неподалік від місця розташування підрозділу Михайла. Його підлеглі скорегували завдання й пішли на звільнення Благодатного. Операція пройшла вдало, попри деякі несподіванки. В селищі виявився набагато чисельніший гарнізон, ніж очікувалося. Але це не стало завадою для воїнів батальйону. Під керівництвом командира підрозділу з позивним «Вій» і заступника командира бригади на псевдо «Оскар» особовий склад вступив у двобій з передовими загонами рашистських штурмових підрозділів «шторм Z» і вибив окупантів з населеного пункту.
Для підполковника Михайла та його побратимів ця перемога стала лише черговою сходинкою на шляху до нашої спільної мети — звільнення України.
— Хочу висловити свою щиру пошану тим воїнам, які ціною свого життя допомогли виконати визначене завдання. Їхній подвиг назавжди залишитися в нашої пам’яті, — підкреслив офіцер.
Фото автора і з особистого архіву Михайло
