Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Які відчуття охоплюють людину, яка прокидається вранці від вибухів «калібрів» та «іскандерів»? Що змушує 50-літнього чоловіка, який на цілком законних підставах може не йти до війська, змінювати цивільний костюм на камуфляж? Які чинники змушують людину, звиклу до комфортного міського життя, змінювати затишну квартиру на казарму, а то й окоп? Відповіді на ці та інші не менш злободенні запитання кореспондента АрміяInform знає одесит Віктор Кавунов, який з перших днів російського вторгнення став на захист рідної землі.
— Скажіть, пане Вікторе, як згадуєте перші дні широкомасштабного вторгнення?
— На відміну від більшості наших співвітчизників, я дізнався про наступ ворога не з випуску «Теленовин»: мене сповістили про це російські ракети, якими кацапня почала обстрілювати наше місто рано вранці 22 лютого минулого року, і від вибухів яких я і мої рідні прокинулися. Зважаючи на те, що напередодні ситуація у прикордонних з Україною районах загострилася, я відразу зрозумів, що почалося широкомасштабне вторгнення. Увімкнувши телевізор, я зайвий раз переконався у цьому.
Бажання терміново покинути місто не було, хотілось добре дати ворогу по зубах. Я подумки запитав себе: чим ми, одесити, загалом всі українці, провинилися перед вами, рашистами? Тим, що щороку ви приїздили до нас, і ми зустрічали вас зі всією українською гостинністю?
Мені доводилося бувати в різних екстремальних ситуаціях і ніякого переляку ніколи не було. А ось хвилювання, відчуття тривоги, звичайно, були. Насамперед за доньок, онуку, дружину.
—Це правда, що до територіального центру комплектування ви прийшли з «крутою» мисливською рушницею?
— Туди я під’їхав десь о 9-й годині ранку і попросився до війська, підкресливши, що готовий служити хоч у Збройних Силах, хоч у Національній гвардії — відомча приналежність підрозділу зовсім не цікавила. Мене уважно вислухали, записали мої дані й порадили чекати вдома телефонного дзвінка, що я і зробив. Але телефон вперто мовчав, і я зателефонував хлопцям з Одеської самооборони, з якими був знайомий ще з часів Революції Гідності. Вони сказали, що готуються до оборони міста і пообіцяли взяти до своїх лав, запевнивши, що «такі хлопці нам вкрай потрібні». І теж пообіцяли зателефонувати. Проте не зробили цього…
26 лютого в мене відбулася телефонна розмова з підполковником Сергієм Судецем — офіцером Національної гвардії України. За 10-15 хвилин ми зустрілися і Сергій Володимирович попросив мене допомогти з розміщенням деяких структур НГУ, які, зважаючи на «прильоти», вже тоді змінювали місця дислокації. Вирішивши це питання, я, скориставшись нагодою, попросив допомогти мені потрапити до війська. Мене почули…
— Про рушницю забули сказати…
— Так, вона в мене дійсно не з останніх (усміхається — Авт.). З оптичним прицілом і «б’є» метрів на 500, збільшуючи розмір цілі в 12-14 разів. Я не лише її прихопив, а й свій мисливський костюм, не знаючи чим доведеться займатись. В одній з частин отримав автомат Калашникова, пістолет і був зарахований на посаду солдата-стрільця.
— Чим сьогодні займаєтесь?
— З перших днів ми пройшли бойове злагодження і приступили до виконання завдань за призначенням: облаштовували бойові позиції, готуючись до зустрічі російського повітряного десанту.
— А що, існувала така загроза?
—Існувала. Але московити, мабуть, здогадалися, як «гостинно» їх можуть зустріти українці й відмовилися від цих планів. Як на мене, в цьому сенсі Гостомель, де їх добряче «покришили» під час спроби захопити аеродром, зіграв не останню роль.
— Якщо не таємниця, то які саме завдання покладені на вас?
— На даний момент ми патрулюємо місто. Якщо більш детально, то до нашої компетенції входить затримання порушників комендантської години, коригувальників ракетних обстрілів, інших — у повному розумінні цього слова — ворожих елементів, яких ми передаємо до рук спецслужб.
— Ваше ставлення до істот з українськими паспортами, які коригують обстріли наших міст?
— О, ви дуже влучно висловилися, назвавши цих персонажів істотами. Так, їх аж ніяк не назвеш людьми. Ну а щодо мого ставлення до них, то запитання звучить якось дивакувато. Ну яким може бути ставлення до тих, хто бере активну участь у вбивстві твоїх рідних і близьких…
— У районі бойових дій не були?
— Ми, зокрема, виконували певні завдання на теренах Миколаївщини. Облаштували блокпости і несли на них службу, а також обороняли населені пункти цього краю від московитів, які намагалися їх захопити. Виконували подібні завдання й на Херсонському, Криворізькому напрямках.
— Скажіть, Вікторе, на війні страшно? І якщо так, то як з цим страхом боролися ви особисто?
— Ну як може бути не страшно, коли тебе щодня накривають мінометно-артилерійським вогнем, «градами», коли на твоїх очах гинуть хлопці, з якими ти ще кілька хвилин тому спілкувався, щось їм розповідав, а вони тобі? Як може бути не страшно, коли ти не впевнений, чи побачиш своїх дітей? Хтось з відомих полководців сказав, що на війні не страшно лише дурням. Але справа в тому, що потрібно навчитись пересилювати страх, повинно бути усвідомлення того, що ти для того в окопі під кулями перебуваєш, щоб у ньому, цьому окопі, не опинилися з часом твої діти чи онуки. Якщо кацапні вдасться всіх нас настрашити, то сумнівів, що так станеться, у мене особисто немає.
— Як поставилися до вашого рішення стати на захист України дружина Наталя і доньки? Не намагалися відмовити?
— Намагалися. Головним їхнім «козирем» була онучка Діана, якій в ті дні виповнилося півтора місяця. Але я зумів переконати їх, що хтось повинен захистити свою землю, рідних і близьких людей та й взагалі усіх тих українців, які не здатні постояти за себе і свою країну.
— Мені розповідали, що ваша донька Аліна, яка нині перебуває в Італії, надавала гуманітарну допомогу українцям, які залишилися вдома…
— Знаєте, мені якось незручно говорити на цю тему, але якщо ви вже запитали, то так, як могла і чим могла Аліна допомогла. Наприклад, зуміла там придбати і відправити до Одеси близько 10 генераторів, коли всі ми потерпали від відключень електропостачання.
— Вікторе, як людина, яка тривалий час проживає в Одесі, скажіть: з початком московією війни проти нас прихильників «руского миру» поменшало в місті? Адже, відверто кажучи, їх там вистачало…
— Так, вистачало. Незважаючи на відкритість джерел, які переконливо спростовували принади «руского миру», вони продовжували вірити кремлівським наративам. Проте сьогодні їх значно менше. Але для цього знадобилися прильоти «іскандерів», «калібрів», які і протверезили хворі голови прихильників цього «миру».
— У частині, де ви проходите службу, є вихідці зі всіх регіонів України чи лише з південних?
— У нас служать хлопці зі всіх областей нашої країни, багато російськомовних, але ніяких суперечок на мовному підґрунті ніколи не буває. Так, ми є прихильниками різних політичних партій і рухів, різні за віросповіданням тощо. Та об’єднує нас одне — люта ненависть до тих, хто прийшов на нашу землю вбивати, ґвалтувати. У нас спільний ворог — московія. І цим все сказано…
