Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Він закінчив школу із золотою медаллю, а університет — із червоним дипломом. З дитинства Ігор завжди тяжів до точних наук, через що пішов батьківською стежкою та став авіаційним інженером. Початок широкомасштабного російського вторгнення старший матрос на псевдо «Козачок» зустрів у Києві. Прокинувся, почувши з вуст дружини жахливе слово «війна», та, немов ошпарений, одразу ввімкнув телевізор. Усе підтвердилося, жінка нічого не переплутала — російські танки прямують на Київ та інші міста України, а отже, мирне життя позаду…
Перші дні війни та евакуація рідних
Як і мільйони українців, люту ненависть він тоді відчув до росіян та особисто до їхнього керманича путіна. Але треба було опанувати себе, мати «холодний розум, гаряче серце» й діяти, як належить справжньому чоловікові та главі сімейства.
На роботу вранці 24 лютого Ігор не вийшов. Через воєнний стан двері його ІТ-компанії були зачинені. А сама столиця переживала найдраматичніші за останні понад 80 років події у своїй історії, перетворившись на суцільний укріпрайон та ставши міцним заслоном на шляху просування ворожих військ.
Сидіти вдома біля телевізора Ігор не міг. Він поривався стати на захист своєї країни й відчував велику відповідальність за дружину та двох маленьких дітей.
— Імовірність захоплення ворогом Києва тоді, наприкінці лютого — на початку березня минулого року, була досить високою. Не хотів я наражати на небезпеку своїх близьких. Тож потрохи став виходити на вулицю й навіть на своїй автівці пішов таксувати, завдяки чому уважно вивчав обстановку в місті та планував вивезення дружини й дітей у більш безпечне місце за межі столиці, — поділився власними спогадами старший матрос «Козачок».
За його словами, спочатку він мав намір евакуювати родину потягом. Одного дня на початку березня вони приїхали з цією метою на залізничний вокзал. Приїхали, подивилися, а там — тиснява, паніка та такі сумні й налякані очі жінок, дітей і старих… Махнув тоді на все Ігор рукою й повернуся додому. А вранці наступного дня разом із родиною вирушив на Львівщину.
З огляду на обстановку, пов’язану з постійними ракетними обстрілами території України з боку російських загарбників, десь за чотири доби вони дісталися місця призначення, рухаючись із зупинками маршрутом, який у мирний час можна було подолати за якісь 8-9 годин. Приїхали до Львова. Зупинились у знайомих. Перевели подих. І згодом вирушили на українсько-польський кордон, де Ігор попрощався із сім’єю та повернувся до Львова, щоб уже за кілька днів стати солдатом.
Як Ігор від російської ракети рятувався
Він навіть не повернувся до Києва, а там же, на Львівщині, 8 березня минулого року пішов до місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки, простоявши в черзі військовозобов’язаних-добровольців до пізнього вечора.
— Охочих стати на захист своєї Вітчизни тоді було дуже багато. З самого ранку й десь до 18-ї години я стояв у черзі, аби бути призваним за мобілізацією. Було прохолодно, змерз, але ввечері все ж достукався до відповідного кабінету. Там мене почули та сказали, щоб я вже наступного дня приходив на службу з речами. Так і почався мій армійський та фронтовий шлях, — розповів старший матрос Ігор.
До війська він потрапив у 35-річному віці, до цього взагалі не маючи досвіду проходження військової служби. А вже на п’яту добу від початку своєї служби ледве не загинув, потрапивши під потужний ракетний ворожий обстріл.
— Я тоді перебував в одному з навчальних центрів на Львівщині. Нас навіть ще не встигли перевдягнути у військовий однострій. І ось одного разу вранці до нашого розташування забігає схвильований офіцер і дуже голосно подає команду: «Тривога! Всі на вихід!». Швидко одягаюся, а подумки гадаю — що сталося?.. Вибіг на вулицю, на ходу зашнуровую черевик. Біжу, інтуїтивно обертаюсь через праве плече й бачу, що прямо на мене летить ракета… Все, гадаю, це остання мить мого життя, треба запам’ятати цей момент. А за лічені секунди бачу, що ракета влучає у двоповерхову будівлю. Навколо — вогонь… Завмер, стою на місці. Здається, що це відбувається не по-справжньому, а тривають зйомки якогось фантастичного бойовика. Але щось всередині підказує: біжи швидко звідси, біжи. Так і зробив. Дістався невеличкого лісочка, де вже ховалися інші військовослужбовці. Заліг, сховався за пагорком, перебуваю в шоковому стані. Матюкаюсь на росію та путіна. Емоції, жах і лють захльостують, і в цю мить бачу, як за такою ж траєкторією летить ще одна ворожа ракета та влучає в ту саму двоповерхову будівлю, або, правильніше сказати, в те, що від неї залишилося, — згадав сумну історію зі свого життя наш співрозмовник.
«Гіацинт» змінив на «Три сокири» та б’є ворога на півдні
Того ж дня, коли стався потужний ракетний обстріл навчального центру, де проходив підготовку Ігор, його разом з іншими військовослужбовцями передислокували на Одещину. А звідти відправили на південний фронт, де й донині несе службу старший матрос, обіймаючи посаду старшого навідника гаубиці М777 окремої артилерійської бригади ВМС України.
Коли Ігор сам для себе ухвалював важливе рішення — долучитися до лав збройних захисників України, то подумки більше мріяв про те, щоб його призначили на більш споріднену з цивільною професією спеціальність. З огляду на досвід роботи в ІТ-компаніях, він волів бути зв’язківцем чи фахівцем у галузі інформаційних технологій. Або принаймні займатися ремонтом і технічним обслуговуванням авіаційної техніки, бо свого часу саме за цією спеціальністю з червоним дипломом закінчив Національний авіаційний університет і впродовж восьми років пліч-о-пліч з батьком працював за фахом на одному з державних підприємств «Укроборонпрому». Але доля розпорядилася по-іншому, й Ігор став артилеристом. Хорошим артилеристом!
Він лише впродовж п’яти днів теоретично опановував нову для себе спеціальність. А коли командири запропонували новоприбулим військовослужбовцям перевірити свої сили на вогневих позиціях, «Козачок» одразу зробив крок уперед. Відтоді він спочатку став номером обслуги 152-мм гармати «Гіацинт-Б», а наприкінці весни минулого року «перекочував» на більш сучасну й потужну 155-мм гаубицю іноземного виробництва М777, або, як її ще називають, «Три сокири», де спочатку також був номером обслуги, а наприкінці минулого року обійняв посаду старшого навідника.
Загалом робота навідника — важка й небезпечна. Адже це саме він має точно визначити дальність стрільби по ворогу, вибирати точку прицілювання, наводити зброю на ціль та, власне, вести влучний вогонь по ній.
Ігор із цим завданням справляється успішно — витриманий, винахідливий, уважний та має швидку реакцію.
Він не рахував живої сили, вогневих засобів і техніки противника, які йому вдалося знищити, перебуваючи на передовій південного фронту війни з російськими загарбниками.
День за днем, ніч за ніччю разом зі своїми побратимами наближає нашу перемогу учень-медаліст і відмінник навчання в університеті старший матрос з позивним «Козачок». Він змінив відносно спокійну професію менеджера в ІТ-компанії на небезпечні воєнно-польові будні, де від його точності наведення на ворожу ціль залежить життя та здоров’я десятків, сотень людей.
Чи зручніше й ефективніше йому працювати на іноземній гаубиці М777, як порівняти з радянською гарматою «Гіацинт-Б»?
— Звісно, що так. У неї і калібр трохи більший, а головне — «Три сокири» легша й мобільніша, має цифрову систему керування вогнем, через що й ефективніша. В неї й вага, й далекобійність вирізняються в кращий бік. Звичайними снарядами вона здатна вражати ворожу ціль з відстані до 25 км. А високоточними — понад 30 км. М777 і згорнути можна набагато швидше та здійснити «перекат» на інше місце, щоб не стати мішенню для противника, — відповів старший матрос «Козачок».
Саме наводячи на ціль цю грізну зброю, й воює вже понад рік старший навідник Ігор. Вирушаючи на чергове бойове завдання, залежно від обстановки його обслуга може відпрацювати по об’єкту противника відразу, а іноді чекає на ціль годинами, ретельно маскуючись і ночуючи в бліндажах, наметах і просто неба.
Це, зокрема, саме завдяки їм, воїнам окремої артилерійської бригади ВМС України, успішно розвивався контрнаступ наших Сил оборони, який завершився визволенням від російських агресорів правобережжя Херсонщини. Тоді вони прикривали нашу піхоту, а сьогодні ведуть відчайдушну контрбатарейну боротьбу з ворогом, який щодня нещадно гатить по деокупованих українських населених пунктах з лівого берега Дніпра.
— Головне — якомога швидше перемогти в цій війні та демілітаризувати росію у такий спосіб, аби вона ніколи не зазіхала на територіальну цілісність будь-якої держави, а тим більш України. Потенціал для цього в нас є, велике бажання та ресурси — теж. Хочеться якомога швидше побачити свою родину, відвідати батьків у рідному Запоріжжі. А згодом уже й подбати про подальше життя. Хотілося б і далі пов’язувати своє життя з діяльністю у сфері інформаційних технологій і комп’ютерних систем та, можливо, спробувати себе реалізувати в цій сфері за кордоном. Як кажуть, наша перемога й мирне майбутнє в наших руках і в наших успішних діях на полі бою, — замислено підсумував старший навідник М777 та вкотре повернувся до побратимів зі своєї бойової обслуги, з якими вже завтра або післязавтра знову треба вирушати на чергове небезпечне завдання зі знищення та придушення живої сили й вогневих засобів російських загарбників.
Фото Дмитра Завтонова
