Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Сьогодні, на 500 день Великої війни — широкомасштабного нападу російської федерації на український народ і державу Україна, виповнилось 50 років Головнокомандувачу Збройних Сил України Валерію Залужному. Проте навряд чи варто насправді шукати знаків у випадкових збігах і нумерологічних підрахунках. Ба більше, що не бракує інших знаків, значно яскравіших і важливіших.
Перший з них — своєчасність. У часи лихоліть і важких випробувань український народ завжди віднаходив серед своїх синів і доньок людей, гідних і спроможних узяти на себе відповідальність за майбутнє і стати на оборону Вітчизни. Українська історія знає безліч таких прикладів і нині ми бачимо не виняток, а правило — українці знов знайшли посеред себе мільйони людей, кожен з яких на своєму місці працює заради спільної української перемоги.
Тож друга ознака — унікальна типовість. Валерій Залужний — один з мільйонів українців та українок, які стали на захист своєї землі. Про кожного і кожну з них можна сказати, що їхній повсякденний героїзм одночасно є як типовим, бо загальний і масовий, так і унікальним, бо завжди індивідуальний, особистісний. Унікальний типовий героїзм, притаманний Валерію Залужному так само, як усім українцям у важкі часи Великої війни.
Ще одна риса — перебування на своєму місці. Генерал Залужний — один із когорти українських офіцерів, кожен з яких служить українському народові там, де це виявилось найбільш потрібним і своєчасним. Згадайте, скільки разів від моменту широкомасштабного вторгнення російські агресори змінювали командувачів угруповання російських військ вторгнення в Україну. Головнокомандувач ЗСУ лишається незмінним. Це свідчить не про його незамінність (у складі Збройних Сил України достатньо професійних і талановитих офіцерів), а про відсутність потреби міняти того, хто перфектно виконує свою роботу за надскладних умов Великої війни.
Нарешті, ще одна прикметна відзнака Валерія Залужного, притаманна водночас усім українським військовим — поєднання спокійної стриманої сили та людяності. Це особливо помітно на тлі російських офіцерів, схожих не на живих людей, а на дерев’яних дуболомів — солдатів Урфіна Джуса з казки про Смарагдове місто. Показовий приклад — такий собі сєргєй суровікін, неспроможний зв’язати двох слів навіть читаючи з телесуфлера.
На відміну від колодоподібних росіян українські військові — живі люди зі щирими емоціями, спроможні як весело примружитись і смачно пожартувати, так і глибоко розчулитись. Однак не приведи Боже розсердити цих добрих і чуйних у мирному житті дядьків, бо вони так само можуть бути жорсткими до самих себе, вимогливими до підлеглих і безжальними до ворогів.
Саме завдяки цим якостям їх поважають і люблять, їм довіряють й у них вірять. Збройним Силам України вірять тому, що українські військові є такою само частиною українського народу, якою були колись козаки. Схоже на те, що були вони саме такими, як сучасні українські бійці — відважними та веселими, винахідливими й добрими, чесними й відвертими.
Якнайкраще українським військовим пасує образ казкового Котигорошка — сильного й водночас справедливого і великодушного, готового радо помилувати противника у разі, якщо той здасться і поводитиме себе чемно, однак так само здатного знищити підлого ворога, коли той підступно спробує скористатись добротою героя.
Саме тому Котигорошку коваль виковує найміцнішу булаву як найміцнішу зброю проти змія. Саме тому він знаходить собі вірних побратимів та помічників в особі Вернигори, Вернидуба і Крутивуса. Саме тому йому допомагає у боротьбі за справедливість усе, що є у цьому світі доброго — птахи й звірі, квіти та дерева, сонце, вітер і дощ… Бо коли ти на боці добра, то і добро так само на твоєму боці.
З роси і води, Валерію Федоровичу. Многая літа. Перемоги і миру Україні.
