Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
150 років тому, 28 червня 1873 року, народився Володимир Ольшевський — відомий український військовий, генерал-хорунжий, один з офіцерів славетної 3-ї Залізної стрілецької дивізії Дієвої армії УНР. За доби Української національно-демократичної революції він взяв активну участь у творенні українських збройних сил та збройній боротьбі за українську державність. У пам’яті сучасників закарбувались високий професіоналізм, відповідальність та хоробрість офіцера.
До цього часу так яскраво пригадую собі постать сивого полковника Ольшевського під час того бою. Під градом куль і гарматним обстрілом він ішов за лавами, як ніби на прогульні, ні разу навіть злегка не схиливши голови, назустріч можливій смерті. Команди подавав голосом спокійним, але твердим. Не вважаючи на гарячий бій, я з насолодою подивляв його відвагу й присутність духа. (Вишнівський Олександр. До історії Синіх і Залізних // За Державність. Варшава, 1937. Ч. 7. С. 85, прим. 66).
Народився Володимир Ольшевський в Умані в родині урядовця. Після навчання у Златопільській гімназії та у Київському університеті Св. Володимира обрав кар’єру професійного військового, здобувши освіту у Київському піхотному юнкерському училищі. Після закінчення 1901 року навчання служив підпрапорщиком у 131-му Тираспольському піхотному полку. 1904 року підпоручника Ольшевського відрядили на Далекий Схід до складу 21-го Східно-Сибірського стрілецького полку, де він брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років.
Під час Першої світової війни командував батальйоном 279-го піхотного Лохвицького полку. Відзначився хоробрістю в боях, був поранений, дослужився до звання полковника. Від березня 1917 року командував окремим дивізіоном 2-го Запасного кавалерійського полку.
Навесні 1918 року Володимир Ольшевський подав рапорт до Військового міністерства УНР з твердим наміром служити у збройних силах новопосталої української держави. Фаховий військовий з великим службовим та бойовим досвідом, готовий служити справі формування українських збройних сил, став одним з численних колишніх офіцерів царської армії, з яких сформувалось професійне ядро старшини українського національного війська.
Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського Володимир Ольшевський обіймав командирські посади у кількох частинах. Літо та почасти осінь 1919 року стали періодом малопомітної на тлі буремних подій попереднього та наступних років, але вкрай важливої організаційної роботи. Саме завдяки таким військовим, як Володимир Ольшевський, в цей час українська армія формувалась і набувала бойових спроможностей, стаючи грізною силою під час другої війни з радянською росією у 1919–1920 роках.
читайте також:
Під час антигетьманського постання 19-й піший Овруцький полк, в якому Володимир Ольшевський служив помічником командира, відмовився виступити проти військ Директорії, не бажаючи брати участь у братовбивчій війні. Натомість у війні із зовнішнім ворогом — військами радянської росії — бійці полку на чолі з полковником Володимиром Ольшевським (він став командиром полку в середині березня 1919 року) проявили стійкість і мужність, стійко чинячи опір загарбникам навесні 1919 року попри важкі втрати і поразки.
У травні — червні 1919 року командування переформувало змушені відступити за Збруч українські війська, створивши з окремих розрізнених загонів 3-тю стрілецьку дивізію. Її командиром було призначено полковника Олександра Удовиченка, а його заступником став полковник Володимир Ольшевський. Ця частина стала однією з найкращих дивізій армії УНР, здобувши почесне найменування «Залізна» за звитягу, проявлену в боях навколо залізничної станції Вапнярка 26-27 липня 1919 року.
Відтоді військовий шлях Володимира Ольшевського був нерозривно пов’язаний з бойовим шляхом 3-ї Залізної стрілецької дивізії. Він незмінно був помічником командира дивізії, а від жовтня 1919 року тимчасово виконував обов’язки командира, заступаючи хворого на тиф Олександра Удовиченка. Полковник брав участь у звитяжному Першому Зимовому поході, й у січні був призначений командиром військової залоги Умані та її околиць, проявивши не лише військові, але й неабиякі організаторські та політичні здібності — в Умані налагодили друк газети «Україна» і видали великим накладом агітаційні листівки «До інтелігенції України», «Селяне», «Офіцерам, козакам і солдатам Добровольчої армії». Командувач армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко так згадував про цю сторінку життєвого шляху Володимира Ольшевського:
Командування призначило полковника Ольшевського на уряд начальника залоги м. Умані й повіту, а на повітового комісара п. Дерещука. Вони жваво почали свою працю з організації Уманщини. Редакція газети «Україна», що з початку походу перебувала при Київській дивізії, випустила декілька нових чисел своєї газети з матеріялом інформаційно-агітаційного характеру… Цим, без сумніву, редакція «України» зробила важне діло, бо сливе місяць Уманщина була цілковито відірвана від Українського Уряду та жила тільки чутками з добровольчих джерел, а що то були за звістки — догадатися не важко. В той час отаман Тютюнник друкував відозви до селянства. Вони були дуже влучні й фактично відіграли ролю директиви для всіх повстанських організацій та об’єднували всю їхню діяльність; з мого наказу відозви ці поширювали й інші дивізії.
Після завершення Першого Зимового походу Володимира Ольшевського знов було призначено помічником начальника відновленої 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Перебуваючи на цій посаді, полковник брав участь у польсько-радянській війні 1920 року, в якій 3-тя Залізна дивізія знов проявила стійкість і міць у боротьбі проти більшовицьких військ, що прагнули захопити Польщу. Командир дивізії Олександр Удовиченко високо цінив свого заступника, давши йому таку високу характеристику:
У праці комдива значну роль відігравав його помічник, полковник Ольшевський. Був це кадровий старшина передреволюційної російської армії, з досвідом Першої світової війни. По вдачі енергійний і витривалий, трохи млявий, але разом із тим у потрібний момент завзятий. Своїм віком був значно старший від свого побратима по зброї, командира дивізії. Його сиве волосся й завжди надзвичайне опанування під час найбільше критичних моментів бойового життя дивізії викликали велику до нього повагу як старшини, так і козаків. У той час він мав близько 50 років життя. Не менш імпонував дивізії і його кінь. Коли полковник наближався зі своїм ординарцем до якогось полку на своєму сивому коні, то на спостережних пунктах іще здалеку пізнавали полковника Ольшевського: «Це старий на своєму сивому!»… Був це великий український патріот, відданий своєму обов’язкові, бойовий і надійний старшина, лицар без страху та й закиду.
Звання генерал-хорунжого Володимир Ольшевський отримав у серпні 1921 року після інтернування на території Польщі. Тут він служив у штабі 3-ї Залізної дивізії, перебуваючи у таборі інтернованих у місті Каліш. Генерал Ольшевський став одним з активних організаторів життя бійців 3-ї Залізної дивізії у таборі. Приділяв пильну увагу збереженню військових традицій та фіксації історії бойового шляху дивізійників, ставши членом товариства вояків Армії УНР, Українського Воєнно-Історичного Товариства та членом управи Української станиці в Калішу.
Після ліквідації таборів для інтернованих Володимир Ольшевський жив у Лодзі та Познані, де відійшов у вічність 1933 року. Сумлінна служба генерал-хорунжого Володимира Ольшевського в українських збройних силах та проявлена ним бойова звитяга заслуговують на добру згадку і шану нащадків.
Ілюстрації з відкритих джерел
