Їх обвинувачували у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України в особливий період. Дії кваліфіковано за ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 114-1 КК України — вчинення злочину за попередньою…
Коли в березні цього року лейтенант Віталій Гардт дістав другу складну контузію, медики й побратими наполягали: «„Гаррі“, треба підлікуватись! Бо ж як ти потім нас усіх рятуватимеш?». Віталій лиш відмахувався від таких пропозицій: «Роботи багато, не до відпочинку, та й ротація вже скоро, 28 березня буду вдома!». Бойовий медик, дійсно, понад рік працював у режимі нон-стоп: евакуація поранених, зупинка кровотеч, перев’язки, хвороби, тренінги, навчання. А ще — штурми позицій, відбиття ворожих атак… А в зовсім нетривалий вільний час — написання книги про правду війни…
Віталій дотримав слова, 28 березня він і справді був удома… Та, на жаль, на щиті… Загинув за кілька днів до ротації.
Дружина Віталія Анна розповідає, що під час останньої ротації чоловіка була як ніколи спокійною і як ніколи впевненою в тому, що він повернеться живим.
— Чоловік воював із першого дня війни. Як пішов із дому на світанку 24 лютого, так ми й побачились уперше аж за 105 днів, коли він дістав першу контузію. Відповідно, нервів за це період було чимало… Навіть не уявляєте, як я чекала банального повідомлення на кшталт «привіт» чи «ок», аби просто видихнути, що він живий… Він разом із підрозділом побував у багатьох фронтових перипетіях — це і Буча, Гостомель, Ізюм, Сєвєродонецьк, Бахмут… Але цього разу я була спокійною. Так сталось, що протягом ротації він двічі був удома. Першого разу приїжджав отримувати медаль у лютому, вдруге — на прощання з найкращим другом у березні. Після поховання він поїхав на два тижні. І, здавалось, що таке два тижні? Ось-ось буде вдома, ми ж раніше бували в розлуці місяцями… Я навіть не обіймала його так міцно, як раніше. Була на всі сто відсотків упевнена, що вже скоро чоловік повернеться до нас із донечкою. Заздалегідь записала Віталіка до стоматолога, на перевірку слуху, поскладала всі його літні речі, хоча раніше ніколи не робила того заздалегідь. Та за 10 днів після від’їзду його не стало… Чесно? Досі в це не вірю… Іноді здається, що він просто в черговій ротації й варто лиш ще трішки почекати…
Анна ділиться, що вони знайомі більше як 8 років, і вже тоді Віталій служив, мав бойовий досвід, їздив у ротації, втрачав товаришів…
— Він ще тоді, у 2015-му, підіймав тему, що ніколи не ховатиметься за спинами друзів, що завжди захищатиме країну до останнього, що його може не стати… Звісно, я була впевнена, що найгіршого не станеться. Принаймні хотіла в це вірити. Віталій радів, коли отримав сертифікат бойового медика, розповідав, наскільки це корисно й потрібно. Не зупинявся на здобутих знаннях, постійно щось читав, вивчав, радився, вдосконалювався… Мабуть, тому й удалося врятувати стільки життів у 22-23-му роках… А їх насправді сотні, і це зовсім не перебільшення. Його поважали та любили в підрозділі, мені й нині дзвонять і пишуть його друзі, підтримують, граються з донечкою, хоч і нечасто…
Дружина воїна ділиться, що в день, коли його не стало, не могла знайти собі місця…
— У нас завжди був неймовірний зв’язок. Добре пам’ятаю, як близько дев’ятої ранку, коли я раптом відчула неймовірно сильний душевний біль, зразу ж почала молитися за мого чоловіка, але, як виявилось, уже було пізно це робити… За роки його служби траплялись моменти, коли він був «поза зоною» чи тривалий час не писав, тож і зараз я вірила до останнього… Раптом прийде звісточка й даремно панікую. На жаль…
Книгу, яку під час війни написав Віталій, нині готують до друку. Анна каже, що спочатку планували зробити просто роздруківки для друзів та родичів, але почули багато схвальних відгуків про неї, тож планують потужніший тираж.
— Він написав про 2 червня. Тоді Віталій із підрозділом був у Сєвєродонецьку, відбили потужні ворожі атаки. Того ж дня він дістав контузію, а понад десять побратимів — поранення. Проте тоді ніхто не загинув… Хотілося б розповсюдити книгу не лише в Україні, а й за кордоном, аби більше людей у світі дізнались про правду війни, про те, якою важкою ціною наші воїни тримають фронт. Зараз перекладаємо книгу англійською, щоб реалізувати задумане.
Дружина з донечкою не покидали Україну на час вторгнення, хоч і мали таку можливість. Анна каже щиро, вона й зараз не може їхати за кордон, адже тут могила її коханого.
— Зберігаю всі його речі на звичних місцях: зубну щітку, мило, одяг, книги… Не готова їх прибирати. Хлопці передали капці, в яких він ходив під час ротації. Вони були всі брудні. Коли я випадково пішла в них у душ і змила цей бруд, мені було прикро до сліз, бо це теж згадка про чоловіка… Розумію, що бути там, рятувати воїнів, захищати країну — його свідомий вибір. Я приймаю його й неймовірно пишаюсь чоловіком, але усвідомити масштаб втрати поки що важко… Важко й донечці. Вона ще зовсім маленька, я завжди їй казала, що в татка небезпечна професія. Та коли сказала, що його не стало, вона нестерпно плакала… І зараз часом ставить такі недитячі запитання, на які важко знайти відповідь.
Анна каже, що вони мріяли просто жити, придбати будинок, виховувати донечку, відкрити невеличку сімейну справу… Але всі плани відкладались на «після Перемоги…».
— Віталік часто приходить у снах. Усміхається, цілує, каже: моя ти Петрушка, а це — моє дівоче прізвище. Потім прокидаюсь і знову опиняюсь у жорстокій реальності… На щастя, у мене є донечка Вікторія, якій потрібно дати достойне життя та багато великих і маленьких спільних планів, які я намагатимусь реалізувати самостійно й не відкладати на «після Перемоги…».
