Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Історія служби начальника штабу окремого Ковельського батальйону Волинської бригади Сил ТрО ЗСУ майора Андрія Ткачука розпочалася ще до здобуття Україною незалежності. У далекому 1987 році він закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне ордена Червоної Зірки училище імені Верховної Ради Української РСР. Після випуску служив у танковому полку у смт Гончарівське та навіть встиг отримати звання старшого лейтенанта, аж раптом — розвал срср. На їхню базу вивели одразу два танкові полки з особовим складом та технікою із Західної групи військ, а частину, де служив офіцер, було вирішено передислокувати в один з населених пунктів неподалік Новосибірська.
— Я возив здавати свої танки аж за Новосибірськ. Військовий ешелон з технікою під моєю охороною прямував до пункту призначення сім діб. Весь цей час ми їхали в переобладнаному товарному вагоні — «теплушці», де окрім «буржуйки» та дерев’яних нар ніяких зручностей більше не було, — пригадує ті часи офіцер.
Після повернення до частини перед чоловіком постало питання про подальше проходження служби, утім, будучи справжнім українцем, він відмовився виїжджати за кордон.
— Перед розвалом срср я встиг побувати у так званій гарячій точці — Вірменії. Я бачив, як там відбувався процес націоналізації. Тож коли розпочався розпад союзу і ми почали формувати батальйони за національною ознакою для подальшої їх відправки до їх рідних країн, я написав рапорт та звільнився з армії, — розповідає Андрій.
Повернувшись до рідного Ковеля, він не став сидіти вдома, а вирішив використати досвід, набутий у війську для роботи у правоохоронних органах, де дослужився до заступника начальника Волинського лінійного відділу МВС України на Львівській залізниці. У 2010 році Андрій вийшов на пенсію у званні полковника міліції та почав втілювати свої мрії щодо спокійного життя, але напад росії на Україну їх зруйнував.
— 24 серпня 2014 року я сидів та дивився по телевізору парад на Хрещатику, аж раптом дізнався, що в Іловайську в цей час росіяни розстрілювали наших хлопців, яким пообіцяли «зелений коридор», — згадує з обуренням чоловік. — Свого часу мене навчили, що офіцер завжди має бути офіцером, тож наступного дня я вже був у військкоматі. Я вирішив, що не маю права сидіти вдома, коли росіяни розстрілюють молодих хлопців, які за віком як мої діти.
Спочатку чоловікові відмовили, але на початку 2015 року, враховуючи його колишній досвід служби, запропонували посаду командира взводу в окремій танковій Криворізький бригаді імені Костянтина Пестушка, де він з невеличкою перервою прослужив до 2019 року та вирішив остаточно піти на заслужений відпочинок. Та 24 лютого 2022 року росіяни знову зруйнували мрії чоловіка про відпочинок, риболовлю і вирощування городини.
— Після звільнення я перебував в оперативному резерві першої черги, дзвінок з «військкомату» із запрошенням повернутися на службу пролунав ще ввечері 23 лютого. Того часу я хворів на коронавірус, тож після прибуття у «військкомат» наступного дня мене відправили додому лікуватися, — розповідає офіцер. — Я виховую трьох синів, наймолодший з яких Михайло закінчив виш з військовою кафедрою, тож 27 лютого ми прибули до «військкомату» вже вдвох, а інші двоє залишилися доглядати за бабусею, хоча свого часу записалися до резерву нашого батальйону ТрО всі разом. Це було моє рішення.
Батька із сином відправили до Ковельського батальйону Волинської бригади Сил ТрО ЗСУ, що тоді перебував на стадії формування. Андрія Ткачука призначили начальником командного пункту, а Михайла Ткачука командиром взводу стрілецької роти.
— Тоді було дуже багато охочих вступити до лав нашого батальйону. Здебільшого до нас приходили люди, які не мали бойового досвіду або взагалі навіть не служили у війську. Ті з нас, хто мав бойовий досвід під час АТО/ООС, намагалися передати його новобранцям. Вже за кілька тижнів ми разом з підрозділами МВС почали здійснювати охорону важливих об’єктів, а у квітні зайняли другу лінію оборони вздовж державного кордону з білоруссю та почали її інженерне обладнання. Водночас із цим тривало комплектування та бойове злагодження підрозділів, тож після закінчення цього процесу, наприкінці травня, ми перемістилися на першу лінію оборони, а дислокована там механізована бригада вибула на схід, — зазначає офіцер. — Охороною кордону ми займались приблизно протягом року. У становленні та забезпеченні батальйону всім необхідним нам дуже допомагали місцеві громади та органи самоврядування.
Після прибуття до району ведення бойових дій на Луганщину батальйон так само спочатку зайняв другу смугу оборони, а потім, після «вростання» в обстановку, замінив на першій лінії підрозділи однієї з механізованих бригад.
— На жаль, під час висування на першу лінію оборони нам не вдалося уникнути втрат. Ворог знав про ротацію, тож здійснював шалений вогневий вплив. Ба більше, дізнавшись, що ми підрозділ ТрО, противник одразу спробував нас атакувати, сподіваючись видавити із займаних позицій. Та рашисти не знали, що таке воювати з хлопцями з Волині. Ми відбили всі ворожі атаки, а нещодавно повернули ще й 250 метрів нашої землі та покращили своє тактичне положення. Нині ворог вже не почуває себе навпроти наших позицій так вільно, як раніше. Як тільки наша розвідка виявляє їхні цілі, ми одразу туди насипаємо. Хлопці вже відчули смак перших перемог, які їх дуже надихають. Завдяки нашим волинським громадам та нашому комбату ми маємо у своєму арсеналі й різноманітні дрони, Starlink, багато інших корисних речей, — каже Андрій.
Чоловік розповідає, що найстрашніше на війні — це хвилюватись за своїх дітей, які також воюють. Кожного разу, коли його син йде виконувати завдання, він із завмиранням серця очікує на його повернення.
— Одного разу мій син Михайло, командир зенітного артилерійського взводу, вибув на виконання бойового завдання, а я займався своє штабною роботою. Побратими довго не наважувалися сказати мені, що сина поранило, але ж раптом я запитав про нього, як то кажуть, «в лоба», й мені повідомили, що він перебуває на нашому стабілізаційному пункті. Я одразу вирушив туди, побачив, що син легко поранений, але живий, перекинувся з ним парою слів та повернувся у штаб, — ділиться чоловік. — У нас в родині так заведено, що чоловіки не повинні скаржитися на свої проблеми та мають вирішувати їх самотужки. Для мене головним було впевнитися, що син живий.
Прощаючись із бойовою родиною, я побажав їм міцного здоров’я та якнайшвидше повернутися додому з Перемогою — живими та неушкодженими…
Фото автора
