Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
У ці дні 82 роки тому чекісти Української РСР за наказом москви почали страчувати «петлюрівців», «буржуазних націоналістів» та «агентів іноземних розвідок», що томилися в переповнених тюрмах нквс — людей різних національностей і віросповідань, які не мали нічого спільного з інкримінованими їм звинуваченнями.
У квітні 1941 року в Українській РСР, за інформацією Українського інституту національної пам’яті, діяло 62 в’язниці, з них 26 — у Західній Україні. Напередодні нападу Німеччини на срср вони були переповнені так званими антирадянськими елементами. Це, зокрема, були представники «буржуазії», «куркулі», колишні військовики, релігійні, політичні та громадські активісти, освітяни, діячі національно-визвольного руху тощо.
— Лише в тюрмах Львівщини станом на 22 червня було 5424 в’язні, — розповідає Вікторія Садова — завідувачка експозиційно-виставкового відділу Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», що у місті Львові. — Зважаючи на швидке просування вермахту в глиб країни, нарком державної безпеки срср В. Меркулов видав наказ про терміновий облік усіх в’язнів. А ще — розпорядився провести серед них розподіл на тих, які підлягають депортації у виправно-трудові табори, і тих, кого необхідно розстріляти як «ворогів народу» терміново. Екзекуції розпочалися ще 22 червня, коли було розстріляно 108 засуджених до смертної кари: кати в погонах нквс розуміли, що німці ось-ось увійдуть до міста і звільнять їх. Тож діяли на випередження.
Зі звіту начальника тюремного відділення управління нквс у Львівській області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було знищено 2072 особи, а 26 червня затвердили список ще 2068 осіб, яким належить вкоротити віку. Їх розстріляли до 28 червня. Так у Львівській області було розстріляно 4140 в’язнів.
Ще близько пів тисячі осіб заарештували в ці червневі дні. У доповідній Лермана йшлося про те, що тюремні документи на нових арештантів, затриманих лише за «підозрілий вигляд», належним чином не те що не оформлювали, а й навіть не висували звинувачень, називаючи їх шпигунами, диверсантами, причетними до ОУН, тобто особами, які підлягають розстрілу. Тож лише в тюрмі на Лонцького сатрапи вбили понад 40 відсотків від усіх розстріляних в’язнів міста.
Спочатку в’язнів розстрілювали у звичний для практики нквс спосіб: індивідуально у спеціальних камерах пострілом у потилицю. Але наближався фронт, і людей почали розстрілювати масово, зганяючи до підвальних камер. А ще — в останні дні кидали до камер гранати через дверцята для передачі їжі.
Зазвичай трупи страчених вивозили вантажівками та ховали у спеціальних місцях. Проте в останні дні перед відступом чекісти поквапом ховали тіла в подвір’ях та підвалах тюрем. У траншеї, залитій гашеним вапном, щоб пришвидшити процес розкладання, було прикопано близько 700 осіб…
«Світ не бачив такого й не чув…»
Екзекуції відбувалися не лише у Львові, а й в інших місцях утримання «ворогів народу». Зокрема в Луцькій в’язниці нащадки «залізного фелікса» теж позбавлялися від «петлюрівців, агентів іноземних розвідок». Микола Куделя — один з них. Йому вдалося якимось дивом вижити й через багато років він згадував:
«На західному подвір’ї хвилин 10–15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Торохтіли кулемети, рвались гранати. Тим часом на східному подвір’ї група в’язнів, приблизно 40–45 осіб, кинулась до дерев’яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір’я встелялось трупами, запливало кров’ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися з розбитої кошари, і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю. Багатьом із них вдалося перепливти Стир і зникнути з очей катів. Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля й він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації і увесь вогонь скерували по втікачах. Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в’язнів. Один накрив мою голову животом.
Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову — трупи, трупи, трупи… Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать…» Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її. Кати весь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам. Саме під час такого передсмертного волання поранених над нами з’явилася хмаринка і з неї сипнув краплистий дощ. В цей момент, немов з небес, почулися чиїсь голоси: «Люди ! Люди ! Дивіться, небо плаче за нами!».
А ось спогади львів’янина Євгена Наконечного про те, що відбувалося у місті після розстрілів в’язнів у червні 1941 року:
«Переступивши поріг тюремного подвір’я, ми відразу зупинилися. Чувся огидний трупний сморід. Під стіною тюрми — рядами почорнілі, розпухлі тіла розстріляних. Якісь бородаті чоловіки, хитаючись під тягарем, виносили на ношах з підвалу щораз нові трупи і клали їх поряд. Нечисленні групки заплаканих жінок. Притискаючи до носа хустинки, уважно розглядали загиблих, намагаючись впізнати своїх. Видовище було, як кажуть, не для людей зі слабкими нервами. Вражала та обставина, що перед смертю в’язнів часто піддавали садистським тортурам: знайшли камеру з живцем замурованими в’язнями, які задихнулися в кам’яному мішку».
Загалом, у тюрмах України на початку німецько-радянської війни було убито близько 24 тисяч політичних в’язнів. Масові розстріли чекісти влаштували практично в усіх тюрмах Західної України, де утримувалися «вороги народу». Наприклад, в урочищі Дем’янів Лаз неподалік Івано-Франківська. У 1970 році після оприлюднення закордонними журналістами інформації про цю трагедію ландшафт урочища змінили за допомогою бульдозерів, завадивши пошукам історичної правди. Проте наприкінці 80-х років усе ж відбулися розкопки, під час яких були виявлені останки близько 600 людей.
Урочище Саліна розташоване на Львівщині. Тут чекісти знищили майже 4 тисячі «ворожих елементів». Під час екзекуції весь час працювали в Саліні автомобільні двигуни, заглушаючи постріли і крики мордованих. Коли катам не вистачало набоїв, людей били дерев’яними молотами і напівживими скидали в шахту, на стометрову глибину. Історики, які досліджують цю трагічну сторінку нашої історії, схиляються до думки, що варвари тоді знищили набагато більше людей, ніж ми знаємо.
Р.S. кремлівські пропагандисти щодня кричать про ненависть українців до росіян. Особливо жителів Західної України. Не спростовуватиму їх. А поставлю просте запитання: за що діти, онуки й правнуки тих, кого прошили чекістські кулі у червні 1941-го, мають любити московитів?
Чому вони мають і далі демонструвати «лояльність і братерські почуття» до онуків і правнуків тих покидьків? А, діти за гріхи батьків не відповідають, як казав «товариш сталін». Мабуть, так. Але ж як бути нам, українцям, коли ці діти прийшли на нашу землю через більш як сімдесят років, тобто навесні 2014-го, щоб знову нас вбивати? У якого українця не закипатиме кров від ненависті до них і рука не тягнутиметься до зброї?
