Нове середовище, незнайомий розпорядок, десятки запитань про службу, документи, здоров’я, фінанси чи родину — усе це може створювати додаткову напругу…
Зі своїм зростом у 185 сантиметрів, міцною статурою та пронизливим поглядом він схожий на спецпризначенця, штурмовика чи розвідника. Тільки шеврон говорить про його приналежність до військової медицини.
Начальник медичної служби Харківської окремої бригади тероборони майор медслужби Олександр Кисляк у Збройних Силах України служить від початку російсько-української війни. В березні 2014-го під час першої хвилі мобілізації разом із іншими патріотами добровільно прийшов до свого районного військкомату (нині ТЦК та СП). Відтоді обіймав різні посади в кількох військових колективах, де крок за кроком опанував військову справу.
Начальник медслужби Харківської окремої бригади ТрО
— Харків — моє рідне місто в любій Україні, — каже офіцер ЗСУ. — Свого часу закінчив медуніверситет. Тривалий час працював у Харківському обласному онкологічному диспансері та 13-й міській лікарні. Спробував власні сили й у приватному секторі та мав непоганий прибуток. Проте в 2014-му довелося забути про мирне життя, бо окупанти прийшли на нашу землю.
Бойове хрещення пройшов ще у 2015-му
Зважаючи на неоціненний досвід лікаря-практика, командування обласного ТЦК та СП запропонувало Олександрові відповідати в регіоні за медичні питання щодо проведення мобілізації, формування батальйону тероборони, а також забезпечення призову контрактників і строковиків.
— Умить на мене впали складні завдання, із якими я таки впорався. Знаєте, важко було десь перший день-два служби, а потім — звик до нового ритму та просто працював на перемогу. Проте я не тільки думав про вигнання росіян з української землі, а й хотів, щоб зміни відбулися і в нашій армії. Тому почав із себе. Так, на стрільбищах чи полігонах набував навички поводження з різними видами зброї, вивчав тактичні прийоми, особливості інженерно-саперної справи тощо. Мені це було цікаво та потрібно, бо я ніколи не обмежувався тільки своїми службовими обов’язками, — каже офіцер.
До речі, Олександр дуже принципова людина. Тому, коли виникали спірні питання щодо стану здоров’я якогось призовника, то сам брався за справу, перевіряв всі документи чи направляв на додаткове обстеження. Хоча такий підхід дещо гальмував процес відбору захисників і захисниць України, але поступитися своєю совістю він не міг.
Бойове хрещення армієць пройшов ще у 2015-му, коли у складі спеціальної групи перебував у відрядженні на Луганщині.
— Удруге на війну поїхав у 2020-му. Мене відрядили до окремої механізованої бригади імені Володимира Мономаха. На посаді начмеда частини понад рік працював на різних напрямках і багато чого навчився. Той бойовий досвід допоміг мені разом із іншими воїнами у 2022-му відстояти рідний Харків. Також на Луганщині за мною закріпився позивний «Лівсі», — пригадав майор Олександр Кисляк.
До слова, після посади начмеда в обласній установі він послужив ще в кількох районних ТЦК та СП, де відповідав за організацію тероборони в регіоні та інші важливі завдання. Але кабінетна робота не для Олександра. Коли у 2021-му доукомплектовувалася Харківська окрема бригада тероборони, то він попросився туди.
Від сьомої ранку 24 лютого 2022-го виникла черга з патріотів
— На той час посада головного медика військової частини була зайнята. Тож я відповідав там за пожежну безпеку, але своїми знаннями завжди ділився з фахівцями медпункту. Адже від кінця 2021 до нас почали приходити сотні чинних воїнів чи резервістів і роботи там було чимало. 24 лютого 2022-го працював у бригаді й лише під ранок вирішив трішки відпочити. Мене розбудила дружина, яка й повідомила, що околиці Харкова обстрілюють. Як зміг її заспокоїв, і пішов до штабу, — зауважив харківський тероборонець.
Він пригадує, що його вразила та велика черга з патріотів і патріоток, яка вже від сьомої ранку виникла біля КПП частини. Там були і резервісти, і добровольці. Деякі з них не підходили за віком чи станом здоров’я, але вони просили дати хоч якесь завдання, бо теж хотіли бити ворога.
— Якось до нас прийшов чоловік віком понад 70 років. Він добре розумів, що його не візьмуть, але попросив дати дві міни, щоб з ними кинутися на російські танки. Ось така залізобетонна мотивація була в харків’ян. Саме в такі моменти всі ми заряджалися позитивом і ще сильніше хотіли нищити ворога, — повідомив офіцер.
27 лютого комбриг звернувся до всіх, хто був у штабі бригади, з проханням добровільно висунутися для підсилення одного з підрозділів окремої механізованої бригади імені Івана Сірка. Майор Кисляк зробив крок уперед і вже за кілька хвилин вони поїхали на околиці Харкова до визначеного місця.
— Наш зведений підрозділ просто на очах ворога вибіг із автобусів та направся до піхотинців. Українські армійці та правоохоронці, яких було в кілька разів менше за окупантів, не давали росіянам прорватися до обласного центру. Хоча в піхотинців було лише два танки та кілька гранатометів, ворожу бронетехніку вони палили дуже вправно. Нам визначили район оборони і ми розташувалися в одному із супермаркетів. Наступні понад три тижні ми боронили рідне місто. Пізніше я півтора місяця провів під Бахмутом. Але у передмісті Харкова було набагато важче, — вважає Олександр.
Армієць пригадує, що працював там і за бойового медика, і за стрільця, і за снайпера, і за гранатометника.
— Кожен робив те, що добре вміє. Приміром, виявилося, що я добре стріляю з РПГ-7 та снайперської гвинтівки. Було важко фізично і морально. Приміром, уперше після 27 лютого я зняв свої берці лише 4 березня і ноги були в мозолях. Але втоми ми якось не помічали, бо робили свою справу і, варто сказати, досить успішно, — вважає він.
Поранені воїни не втрачали оптимізму
Поруч з тероборонцями були піхотинці та зведений підрозділ Харківського національного університету Повітряних Сил. Разом вони протистояли російській навалі. Щодня їх обстрілювали вертольоти та артилерія противника. Ворожі розвідники наближалися до них на відстань до 100 метрів, але завжди були розбиті. У зовсім важкі моменти нашим воїнам вистачало одного погляду на розбиту бронетехніку із «зетками» на бортах, щоб повірити у власні сили та продовжувати бій далі.
— росіян дуже бісило те, що їхні «елітні війська» не можуть просунутися вперед через якусь групу мобілізованих тероборонців. Тому вони не жаліли боєприпасів та своїх людей. Знаєте, ми й самі іноді дивувалися, як нам удавалося тримати оборону та бойовий дух на висоті. Навіть наші поранені воїни не втрачали оптимізму. Так, одного разу мій побратим — офіцер Максим, дістав поранення руки та ноги. Коли я підбіг до нього та розрізав штани, аби накласти бинт, то він, перемагаючи біль, пожартував, що жалкує нові штани. Це певним чином розрядило ситуацію, бо поруч знаходилися інші поранені, — зазначив Олександр.
Пишається самовідданістю та самопожертвою підлеглих
Після того, як тероборонці успішно впоралися з бойовим завданням на околицях Харкова, їх направляли на інші напрямки. Олександр пишається тим, що брав учать у звільненні Ізюма, а біля Барвінкового він із побратима мужньо тримали свій рубіж оборони.
— Наприкінці березня мене призначили начмедом бригади. Варто сказати, що всі мої підлеглі в окремих батальйонах справжні герої, приклади самовідданості та самопожертви. Наприклад, в червні 2022-го в один із підрозділів добровільно прийшов капітан медслужби Сергій Немеш. Цей чоловік, якому було далеко за 50 років, під Бахмутом на собі витягнув не одного пораненого. Свій досвід роботи в цивільній лікарні він передав бойовим медикам рот і взводів. На жаль, наприкінці минулого року в результаті артобстрілу його не стало. На Донеччині я втратив й інших підлеглих, — із сумом поінформував воїн на псевдо «Лівсі».
Імена всіх своїх бойових медиків він постійно подає на відзначення державними нагородами. При цьому, сам має лише кілька відомчих та волонтерських відзнак.
— Найбільшою нагородою для мене є ті моменти, коли люди дякують мені за мою роботу. Приміром, часто до бригади приходять новобранці, медичний стан яких я вивчав, а потім — направляв служити ще на строкову чи за мобілізацією років 6-8 тому. Щирі слова подяки сприяють тому, щоб забути про важкі службові моменти та відчути певну гордість за свою професію, — вважає армієць.
…Наразі дружина армійця та 12-річний син перебувають у вимушеній евакуації. Адже квартира знаходиться на верхньому поверсі будинку в тому районі Харкова, що й досі перебуває під обстрілами росіян. Телефонні розмови воїна з рідними знімають моральну напругу. У ролі ж оберегу, що постійно із ним, виступає браслет зі шматочком металу, виготовленого в Маріуполі на заводі «Азовсталь». Ця річ, яку рідні придбали за кордоном і переправили йому, символізує незламність всього українського народу.
— Як лікар-онколог і воїн з бойовим досвідом можу сказати, що російська армія почала вмирати та агонізувати 24 лютого 2022-го. Це видно по їхніх слабких та часто нелогічних діях на різних фронтових напрямках. путінському режиму не вдасться утримати владу на суцільному страху та брехні. Українці мають абсолютно інший менталітет та кейс цінностей, що ґрунтуються на цивілізованих підходах до побудови держави. За все це ми й воюємо з окупантами та поступово рухаємось до перемоги, — насамкінець зауважив майор медслужби Олександр Кисляк.
Фото автора та з власного архіву Олександра Кисляка
